Автор тексту – Володимир Матусяк, історик.
Читайте тут частину 1, частину 2 й частину 3.
Друзі, у попередніх частинах публікації ми перегорнули дещо призабуту, але цікаву й важливу сторінку історії нашого краю. На цьому можна було б поставити крапку. Але із єврейських громад Волочиська та Купеля походило багато талановитих й визначних уродженців, котрі змогли розірвати рамки провінційних обмежень й відзначилися в науці, культурі чи інших сферах. Їх здобутки – результат сімейного виховання, отриманого від батьків – переважно звичайних міщан, а духовне коріння – із Волочищини. Пропонуємо ознайомитися із їх біографіями, адже ці люди, беззаперечно, варті уваги. Ось лише окремі, відомі нам прізвища (подаємо в алфавітному порядку):
Хаїм Волькович БЕЙДЕР (1920, Купіль – 2003, Нью-Йорк) – поет, літературознавець, журналіст, філолог, один із провідних дослідників ідишської культури. Заслужений працівник культури РСФРР (1981).
У 1933 р. закінчив Купільську єврейську семирічну школу і вступив до Одеського єврейського педагогічного технікуму, а згодом перевівся до Житомирського єврейського педагогічного робфаку. У 1936 р. розпочав навчатися на філологічному факультеті єврейського відділення Одеського педінституту. Після завершення вузу працював вчителем та журналістом у Туркменії, Україні, почав писати поезію і друкувати її у провідних радянських єврейських виданнях. Зазнав тиску під час сталінської репресивної кампанії «боротьби із космополітизмом». Опублікував дослідження з історії української, єврейської класичної, російської й радянської літератури. У 1973 р. переїхав до Москви і почав працювати завідувачем відділу, заступником головного редактора журналу «Советіш геймланд» – єдиного в СРСР видання на ідиш. Після виходу на пенсію у 1996 р. емігрував до Нью-Йорка. У США друкувався на ідиш, був редактором літературно-художнього журналу «Ді цукунфт». Лауреат літературної премії ім. Атрана Всесвітнього конгресу єврейської культури (Нью-Йорк, 1991) та престижної ізраїльської літературної премії ім. Д. Гофштейна. (Тель-Авів, 2000). Автор кількох поетичних збірок, єврейського букваря, підручника мови ідиш для початківців. Х. Бейдер був зберігачем єврейської культури та національної пам’яті, знав напам’ять сотні біографій єврейських письменників. Друга дружина Х. Бейдера – публіцист Єва Лоздернік-Бейдер – народилася 1922 р. у Волочиську.
Меїр БЕНІХУ (1896, Волочиськ – 1981, Ізраїль) – ізраїльський журналіст, із 1925 по 1967 р. – редактор видання «Купат холім клаліт», перший в історії івритомовної журналістики редактор спортивного відділу газет «Га-Арец» й «Давар». Автор праць з питань охорони здоров’я та фізичного виховання.
Давид Ісакович БЛІФЕЛЬД (1908, Волочиськ – 1966, Київ) – український археолог, кандидат історичних наук, дослідник археологічних пам’яток давньоруського літописного міста Переяслава. Народився в родині службовців. Трудову діяльність розпочав у 1928 р. завідувачем клубу у м. Волочиську, а потім – бібліотеки Будинку працівників освіти у м. Проскурові (нині м. Хмельницький). Закінчив Проскурівський технікум політосвіти (1933) і деякий час викладав у ньому. У 1939 р. закінчив з відзнакою історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а в 1941 р. – аспірантуру Інституту археології АН УРСР. Під час Другої світової війни звільнений за станом здоров’я від служби у Червоній армії. Впродовж 1941–1943 рр. перебував у евакуації, працював молодшим науковим співробітником Інституту суспільних наук, потім – Інституту історії та археології АН УРСР. Вивчав археологічні пам’ятки Башкирії, кандидатську дисертацію захистив по темі «Археологічні пам’ятки Башкирії середини І тис. н. е.» (1943). Більше 20 років пропрацював у відділі слов’янської археології Інституту археології АН УРСР (1944–1966).
Влітку 1945 р. Д. Бліфельд брав участь у розкопках під керівництвом відомого дослідника Б. Рибакова у Переяславі. Особисто досліджував курганні могильники давньоруського часу. Вчений працював в археологічних експедиціях у Києві, Надпоріжжі, зоні будівництва Каховської ГЕС, Чернігові та його околицях. Мав різноманітні наукові інтереси: вивчав економіку, культуру, історичну топографію та соціальний склад населення давньоруських міст. До заслуг Д.І. Бліфельда слід віднести детальне дослідження всесвітньовідомої середньовічної пам’ятки – Шестовицького археологічного комплексу (городища, поховань у курганних могильниках) на р. Десна, у 12 км від Чернігова. Археологом підготовлена монографія «Давньоруські пам’ятки Шестовиці», видана вже після смерті вченого. Норвезькі науковці визнали Шестовицю «одним з найбільших поселень вікінгів в Європі», вона досліджується й сьогодні.
Шимон Рафаїлович ГОЛЬДЕНБЕРГ (1910, Купіль – 1941) – радянський єврейський поет і прозаїк, писав на івриті та ідиш. Народився в родині ремісника. Літературою почав цікавитися у віці 12 років, а вже з 14-річного віку давав уроки івриту у багатих сім’ях. Деякий час був членом нелегальної сіоністської організації. У 1927 р. вступив до єврейського педагогічного технікуму в Одесі, де написав перші вірші на ідиш. Друкувався у єврейських виданнях Одеси, Харкова, Бердичева, Мінська. Був членом Спілки письменників УСРР. Перед Другою світовою працював у Центральній республіканській єврейській бібліотеці ім. М. Вінчевського. Пішов добровольцем на фронт. Загинув у бою восени 1942 р.
Ян ГОРБАТИЙ (1915, Волочиськ – 1999, Нью-Йорк) – польський та американський піаніст, популяризатор творчості Фредеріка Шопена. Народився у сім’ї багатого постачальника коней та фуражу для царської армії. Орієнтовно у 1917 р. родина виїхала до Львова. Свій перший публічний виступ як піаніст Ян дав у віці 4-ох років. Закінчив Львівську консерваторію. До Другої світової війни вважався одним із кращих польських піаністів. 1945 р. з дружиною вирушив до Відня, де відновив свою музичну кар’єру. У 1950 р. емігрував до США, викладав у Рутгерському університеті (штат Нью-Джерсі) та в Університеті міста Нью-Йорк. У 1983 р. заснував нью-йоркський Національний фонд Шопена. За популяризацію творчості знаменитого композитора та піаніста у 1995 р. отримав від президента Леха Валенси Хрест за заслуги Республіки Польща. Фондом встановлено меморіальний приз Яна Горбатого за краще виконання музики Шопена.
Семен Борисович ГРІНБАРТ (1904, Волочиськ – 1997, Одеса) – гідробіолог, зоолог, доктор біологічних наук (1968), професор. Навчався у Волочиську в трудовій школі, далі працював її секретарем (1922), практиком-вихователем дитячого будинку для безпритульних у с. Фридрихівка. Продовжив навчання в Одеському інституті народної освіти на факультеті профосвіти (агробіологічний відділ). Вступив до аспірантури Науково-дослідного зоолого-біологічного інституту Одеського університету, спеціалізувався з гідробіології. Захистив дисертацію і був зарахований науковим співробітником сектору гідробіології цього ж інституту.
В Одеському університеті працював на кафедрі зоології, гідробіології – старшим науковим співробітником, доцентом, професором (1968-74), професором-консультантом (1974-78, 1980-81); завідувачем гідробіологічного музею. С.Б. Грінбарт брав участь у бойових діях Другої світової війни. У післявоєнний час продовжив викладацьку та наукову роботу в Одеському державному університеті. Його наукові дослідження пов’язані із вивченням зообентосу (організмів, що проживають на грунті дна водойм) та кормових ресурсів лиманів північно-західного Причорномор’я. Проводив досліди донної фауни Одеської затоки, експерименти з вивчення процесів обростання у морі, а також обростання суден, що затонули. Вивчав та давав рекомендації, як позбутися обростання мідіями системи труб та каналів на Одеській електростанції. Як викладач читав курси загальної гідробіології, методів гідробіологічних досліджень, фауни морів та континентальних вод, методики викладання біології, біології світового океану, зоології та зоогеографії. Автор понад 90 наукових робіт. Нагороджений орденами й медалями.
Лев Володимирович КУЛАКОВСЬКИЙ (1897, Волочиськ – 1989, Москва) – музикознавець, фольклорист, педагог. Навчався на біологічному відділенні фізико-математичного факультету Київського університету (1916-22), у Київському театральному технікумі (1923-24), на науково-теоретичному факультеті Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка (1924-27). Працював музичним педагогом у Києві, а із 1930 р. – науковим співробітником у Державній академії художніх наук у Москві. Активно друкувався у музичних виданнях, був учасником фольклорних експедицій. Автор численних робіт з теорії музичного виховання, укладач збірки «Російські, українські та білоруські пісні» (1937). Протягом багатьох років займався вивченням ритміки і музичної структури «Слова о полку Ігоревим», поставив питання про пісенно-музичний характер цього твору.
Володимир Ілліч ЛАЙНЕР (1899, Волочиськ – 1980, Москва) – фахівець в галузі гальванотехніки, доктор технічних наук, професор. Після закінчення Інституту народного господарства із 1930 р. працював в Інституті кольорових металів та золота (пізніше – в Інституті сталі та сплавів). Засновник застосування в СРСР гальваностегії – нанесення захисного або декоративного металевого покриття на вироби електролітичним осадженням. Розробив технологію процесів двошарового хромування для текстильного виробництва, покриття посуду, електроосадження благородних металів на алюміній та його сплави. Автор бл. 200 наукових праць, в т.ч. книг «Сучасна гальванотехніка» (1967), «Основи гальваностегії» (1979, спільно з М.Т. Кудрявцевим).
Олександр Михайлович ЛІЗЕН (Ісроел Лізенберґ; 1911, с. Гайдайки — 2000, Львів) — україномовний та ідишомовний письменник, член спілки письменників СРСР (1978), заслужений діяч культури України (1994). Юність пройшла у містечку Купіль, де майбутній літератор брав активну участь, а згодом й керував юнацькою сіоністською організацією «га-Шомер га-Цоїр». Наприкінці1920-х років займався сіоністською діяльністю в Москві, за що 1929 року заарештований, протягом 1930-1933 років перебував в ув’язненні у Челябінському політізоляторі, ще 3 роки провів на засланні. Після звільнення проживав у Києві. Учасник Другої світової війни, мав бойові нагороди. По закінченню війни переїхав із Києва до Львова, 1951 року екстерном закінчив торговельно-економічний інститут. Працював головним бухгалтером підприємств облпромради. 1988 року організував у Львові Товариство єврейської культури ім. Шолом-Алейхема. Писав есе, нариси, новели, поеми, романи українською, російською та ідишем. Теми творів О. Лізена – доля мешканців єврейських містечок в Україні, життя у мирний та воєнний час, звичаї, побут, сподівання й тривоги простих людей-мешканців містечок – українців, євреїв, росіян, поляків. Похований у Львові на Янівському кладовищі.
Єфрем Ісаакович ЛІХТЕНШТЕЙН (1910, Волочиськ – 1973, Київ) – лікар-терапевт, доктор медичних наук, професор. Народився у родині лікаря. Закінчив Київський медичний інститут (1936). Під час Другої світової війни служив військовим лікарем. Із середини 1940-их працював у Київському медичному інституті (тут із 1959 р. був завідувачем кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету). В Інституті організував та очолив клініку профілактики захворювань. Наукові праці Є.І. Ліхтенштейна присвячені екссудативним плевритам при захворюваннях серця, патогенезу й терапії бронхіальної астми, інфаркту міокарда, інфаркту легенів, легеневої і серцевої недостатності, питанням медичної деонтології – етики відносин лікаря й пацієнта. Трагічно загинув.
Єфим Лазарович МАНДЕЛЬ (1937, Волочиськ) – математик-програміст, поет. Народився у родині Лазаря Борисовича Манделя, вчителя української мови і літератури у неповній середній школі №2, та Олени Львівни Мандель (Меляр). У 1963 р. закінчив механіко-математичний факультет Одеського державного університету. Переїхав у м. Горький (тепер – Нижній Новгород). Працював у Науково-дослідному фізичному інституті, конструкторському бюро «Вимпел», інститутах Енергомережапроект, Електропроект, Геолбуд, ін. промислових й наукових установах. Має надруковані праці з шкільної математики, проектування суден на повітряній подушці, математичної фізики. Заснував літературне об’єднання «Середовище поета» у Нижньому Новгороді, редагував однойменний альманах. Автор збірки віршів, серед яких – поема «Імена людські», присвячена Волочиську.
Борис (Барух) МАРГО (Марголіс; 1902, Волочиськ – 1995, Хіанніс, штат Массачусетс, США) – американський художник, графік, скульптор. Рідний брат художника Давида Марголіса. Народився у багатодітній родині середнього класу. Батьки – Ізраїль Марголіс та Шендель Руссман (Марголіс). Навчався в Одеському художньому училищі, Вищих художньо-технічних майстернях (ВХУТЕМАС) у Москві, займався у майстерні видатного художника Павла Філонова у Ленінграді. У 1929 р. емігрував до Монреаля (Канада), наступного року переїхав до Нью-Йорка, де продовжив навчання у художній школі Музею М. Реріха.
Художник виконував сюрреалістичні композиції, розробив т.зв. целокат – техніку друкованої графіки з пластини, покритої густим целулоїдом. Створював просторові форми, декоровані каліграфічними рельєфами.
У 1939 р. провів першу персональну виставку в галереї «Artist» у Нью-Йорку. У 1940–70-их майже щорічно проводив персональні виставки у нью-йоркських галереях: «Artist», «Norlist», «M. Brandt», «J. Seligman», «B. Parsons», «World House», «A.C.A.», а також у Бруклінському музеї, Смітсонівському інституті у Вашингтоні, Сірак’юзькому університеті та ін. У 1990-их р. співпрацював із галереєю «M. Rosenfeld» у Нью-Йорку. Отримував премії на національній виставці друкованої графіки у Бруклінському музеї (1947, 1953, 1955, 1960, 1964, 1968), стипендію Національного фонду мистецтв. У якості запрошеного професора читав лекції у Школі мистецтв Інститута Чикаго та Школі мистецтв Міннеаполіса, Художньому інституті Чікаго, університетах Іллінойса, Міннесоти, Північної Кароліни, Сірак’юса, Огайо.
Творчість Бориса Марго представлена у багатьох музейних колекціях: музеях Метрополітен і Сучасного мистецтва у Нью-Йорку, Національній художній галереї й Смітсоновському музеї американського мистецтва у Вашингтоні, Художньому інституті Чикаго, приватних колекціях Рокфеллера, Дж. Уїтні тощо.
Давид МАРГОЛІС (1911, Волочиськ – 2003, Нью-Йорк, США) – американський художник та скульптор, рідний брат художника Бориса Марго. Освіту отримав в Одеському художньому училищі (Академії художніх мистецтв). Емігрував до Канади, де продовжив навчання у Школі художніх мистецтв в Монреалі. У 1931 р. переїхав до США. Тут завершив фахову освіту у Національній академії мистецтв й Лізі студентів-художників Нью-Йорка.
У 1930-их на замовлення американського уряду виконав у Нью-Йорку монументальні розписи (мурали): «Прогрес людини» для Рокфеллерівського центру (1933; разом зі знаменитим мексиканським художником Дієго Ріверою), «Сучасні комунікації» для будівлі Amalgamated Broad Casting (1934), «Історія американської музики» для Tilden High School (1937) та інші. У повоєнні роки займався скульптурою, за що отримав кілька почесних нагород. Брав участь у виставках: Сучасної скульптури у Бруклінському музеї, «Works Progress Administration Then & Now» у Парсонівській художній школі, Американського товариства сучасних художників, Гільдії сучасних художників у Нью-Йорку, виставці «Абетка як мистецтво» у галереї Tragetto у Венеції та інших. Провів персональні виставки у Нью-Йоркському університеті (1972), музеї Канзас-Сіті (1985), Виставковому центрі Гудзона (1986).
Самуель Мітя РАПОПОРТ (1912, Волочиськ – 2004, Берлін, Німеччинв) – австрійський та німецький вчений-біохімік. Народився у родині купця, торговця пшеницею Деніеля Рапопорта та Мані Вейсбаум. Сім’я виїхала до Одеси, а згодом емігрувала до Відня. Тут закінчив Елізабет-гімназію, навчався на філософському та медичному факультетах Віденського університету, працював в Інституті медичної хімії Віденського медичного університету. У 24 роки отримав ступінь доктора медицини. Стажувався у Дитячій лікарні Університету Цинциннаті (штат Огайо). Через анексію Австрії нацистською Німеччиною вимушено залишився у США, що врятувало вченому життя у часи Голокосту. Як асоційований професор на кафедрах біохімії та педіатрії, займався питанням метаболізму (обміну речовин) еритроцитів у крові. Разом із колегами Рапопорт розробив новий спосіб консервації донорської крові, що дозволяло її протягом трьох тижнів транспортувати в будь-яку точку планети. Це врятувало життя тисячам американських солдатів на фронті. За цю роботу у 1946 р. наш земляк був нагороджений спеціальним грантом та грамотою від президента США Гаррі Трумена.
Через свої ліві політичні погляди у 1950 р. вчений переїхав до Швейцарії й Австрії, а потім – до Німецької Демократичної Республіки. У Східному Берліні працював професором фізіологічної хімії у клініці «Шаріте». С. Рапопорт заснував й очолював Інститут фізіологічної та біологічної хімії університету імені Гумбольдта. Став головним представником біохімічної науки у країні, почесним професором багатьох вузів, лауреатом Національної премії в галузі науки і техніки (1960), дійсним членом Академії наук НДР, автором понад 650 наукових публікацій, головою Біохімічного товариства НДР. Вчений помер у 91-річному віці, похований на берлінському кладовищі Панков-III. Про С. Рапопорта у 2004 р. був створений документальний фільм «Рапопорти – наші три життя».
Ісаак Йосипович ТАРТАКОВСЬКИЙ (1912, Волочиськ – 2002, Київ) – український живописець та графік. Заслужений художник УРСР (з 1976 р.), Народний художник України (1993). Батько художника Анатолія Тартаковського.
У 1916 р. родина Тартаковських переїхала з Волочиська до Києва. Закінчив художньо-індустріальну профшколу (1929). Працював фотокореспондентом у м. Єнакієво на Донбасі. У 1937 р. завершив навчання на кінооператорському факультеті Київського інституту кінематографії, де керівником його дипломної роботи був О.П. Довженко. Наприкінці 1930-их працював на Київській кіностудії над створенням кінофільмів «Велике життя» та «Олександр Пархоменко». У 1941-45 р. був учасником бойових дій на фронті Другої світової війни. У післявоєнні роки І. Тартаковський продовжив навчання на живописному факультеті Київського художнього інституту. У 1951 р. з відзнакою захищає дипломну роботу «Сталевари на вахті миру». Як маляр був учасником багатьох республіканських та регіональних художніх виставок.
Основні картини: «У звільненому Києві», «Київ вільний, Тарасе!», «На Тарасовій горі», «Франківці», «Герої Дніпра», «Все для фронту», «Смерть матері Тараса», «Шевченко у майстерні», «До мирної праці», «Біля криниці». Художник був автором численних портретів: композиторів Л. Ревуцького, О. Білаша, А. Штогаренка, Я. Цегляра; режисера драмтеатру ім. Франка С. Данченка; артистів театру Г. Юри, Н. Ужвій; письменників О. Гончара, П. Загребельного, П. Воронька, А. Головка, Ю. Збанацького; поетів П. Тичини, Б. Олійника; художників О. Шовкуненка, М. Дерегуса, Т. Яблонської; президента АН УРСР О. Палладіна та багатьох інших. У 1990-их у своїй творчості активно займається темою Голокосту («Євреї у полоні», «Світова скорбота», «Сльози Бабиного Яру» та ін.). Роботи І.Й. Тартаковського зберігаються у понад 30-ти музеях України. Іменем майстра із 2008 р. названа вулиця у Волочиську.
Іонусон Менашевич ХАЗЕН (1901, Волочиськ – 1979, Москва) – радянський вчений в галузі авіаційної та космічної медицини, стояв біля витоків пілотованої космонавтики в частині медичних досліджень, доктор медичних наук та професор (1949), полковник медичної служби.
Закінчив Одеський медичний інститут (1925), працював лікарем-фізіологом. Із 1932 р. – науковий працівник та аспірант Всесоюзного інституту експериментальної медицини, займався дослідженнями в галузі фізіології травлення, обміну речовин і харчування. Як кандидат наук (із 1935) почав займатися проблемами авіаційної медицини й вивчення впливу пониження атмосферного тиску на фізіологічні системи організму людини. Брав участь у високогірних експедиціях на Ельбрус. Учасник Другої світової війни як начальник військово-санітарних потягів та евакопунктів. Із 1944 по 1963 р. – на науково-педагогічній роботі на військовому факультеті Центрального інституту вдосконалення лікарів. Тут займав посаду начальника кафедри авіаційної і космічної медицини, захистив докторську дисертацію, отримав вчене звання професора. Сфера наукових інтересів І.М. Хазена – фізіологія прискорень, висотна фізіологія, медицина пілотованої космонавтики, реакція організму на екстремальні фактори, космічна фізіологія.
Із 1963 по 1970 р. працював в Інституті космічної біології та медицини, брав безпосередню участь у забезпеченні пілотованих польотів по навколоземній орбіті на космічних кораблях серій «Восток», «Восход» і «Союз», відборі кандидатів у Перший космічний загін СРСР. Стояв біля витоків експериментів з барокамерою, був одним з керівників експерименту з моделювання космічного польоту тривалістю 366 діб, науковим консультантом Науково-дослідного інституту машинознавства АН СРСР. І. Хазен – автор близько 200 наукових робіт та монографій, член редколегії та упорядник «Довідника з космічної біології та медицини» (1967, 1972), співзасновник журналу «Космічна біологія та медицина». Похований на Востряковському кладовищі.
Мордехай ШЕНХАВІ (справжнє прізвище – Альпенбейн; 1900, Волочиськ – 1983, Мішмар га-Емек, Ізраїль) – творець та перший керівник ізраїльського меморіального центру Голокосту та Героїзму «Яд Вашем» на горі Герцля у Єрусалимі. Почесний громадянин Єрусалиму (1981).
Народився в родині дрібного торговця Давида Альпенбейна. Сім’я у пошуках кращої долі емігрувала до Будапешту, а згодом – до Відня. М. Альпенбейн рано захоплюється соціалістичними та сіоністськими ідеями. Стояв біля витоків організації лівого гатунку «Га-Шомер га-Цоїр» («Молоді вартові»). У цей період почав називати себе Мордехаєм Шенхаві. У 1919 р. через Одесу емігрував до Палестини, де довгий час працював у кібуці. За легендою, у 1942 р. йому приснився сон: євреї нескінченним потоком йшли з надгробками на плечах до якогось поля, складали ці пам’ятники один на одного, створюючи величезний монумент – свідоцтво про їх життя. Із цього сну у М. Шенхаві нібито виникла ідея – увічнити у Меморіалі поіменно кожного, хто не мав можливості бути похованим після смерті від рук нацистів.
10 вересня 1942 р. він представив керівництву Єврейського Національного Фонду план «Національного проекту» на 9 сторінках, у якому пропонував створити парк площею 200 га із павільйонами, присвяченими історії єврейського героїзму; символічне кладовище для тих, хто помер у вигнанні та в Палестині; музей, архіви, центр дослідження сіонізму, готельний комплекс та оздоровчий центр для іммігрантів, дитячі й студентські гуртожитки. А у центрі Меморіалу пропонував побудувати на підвищенні «Павільйон зниклих», де «будуть зібрані імена усіх євреїв, закатованих або вбитих у різних країнах під час цієї війни й німецьких безчинств». Проект зустрів критику та певне нерозуміння чиновників фонду. М. Шенхаві продовжував наполягати на своїй ідеї у 1943 і 1944 р., коли злочини Голокосту (Шоа) ставали відомими в усьому світі. Вперше проект підтримав один з лідерів сіонізму, майбутній творець держави Ізраїль та прем’єр-міністр країни Давид Бен-Гуріон. Із 1945 р. подібні ідеї почали виникати й у колах інших єврейських діячів, на їх думку місцем для Меморіалу мав стати Єрусалим. У травні 1945-го Шенхаві виклав публічно свої міркування на 10 сторінках під назвою «Обгрунтування Яд Вашему – Меморіалу загиблих євреїв Європи…». Так була вперше оприлюднена назва «Яд Вашем» (у перекладі – «Пам’ять та ім’я»). Уже в серпні конференція сіоністів у Лондоні постановила спорудити у Палестині центр пам’яті під такою назвою.
М. Шенхаві був обраний членом комітету із втілення проекту. Комітет енергійно взявся за справу, почав збір музейних експонатів, архівних матеріалів й документів, обговорював варіанти облаштування, відшуковував кошти. Зусиллям Шенхаві у 1953 р. прийнятий Державний закон про Яд Вашем, а сам активіст став першим керівником заснованого Меморіалу. Проте на цій посаді через певні інтриги наш земляк перебував недовго, а у наступні роки через образи волів не розмовляти на тему свого подвижництва. На території Меморіалу нині стоїть невеликий пам’ятник – релігійний єврей із сувоями Тори та напис маленькими буквами внизу: «Пам’яті Мордехая Шенхаві». Примарний сон уродженця Волочиська виявився віщим: сьогодні «Яд Вашем» є другим, після Стіни Плачу, за популярністю серед туристів об’єктом Ізраїлю. Щорічно його відвідує понад 1 млн. людей.
Іцхак ШЕНХАР (Шенберг; 1902, Волочиськ – 1957, Єрусалим) – єврейський письменник. Дитинство провів у містечку Тарноруда. Мати прищепила Іцхаку любов до світової літератури. У роки Першої світової війни родина переїхала до Проскурова. Отримав домашню релігійну освіту та світську – у єврейсько-російській школі й гімназії. Із 1921 р. емігрував до Палестини. Працював робітником у британській залізничній адміністрації, погоничем верблюдів, сільськогосподарським робітником, будівельником. Самостійно вивчав іноземні мови та захопився театром, увійшов до кола літераторів. Був редактором друкованих видань, членом Академії мови іврит, секретарем ПЕН-клубу, членом журі з присудження літературних премій. Шенхар відомий як поет, окремі його вірші було покладено на музику. У зрілому віці писав прозу – оповідання, новели, п’єси, дитячі твори. Основна тематика цих творів – життя євреїв Східної Європи, становлення єврейського народу у «плавильному котлі» Землі Обітованої, враження від закордонних поїздок. Проза Шенхара неодноразово перевидавалася після смерті автора. Перекладав івритом твори багатьох відомих письменників – А. Мальро, Е. Золя, Ч. Діккенса, А. Дюма, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, М. Лєскова. Підготував до друку антологію світової поезії із давнини до сьогодення.
Яків Юліанович ШПІРТ (1893, Волочиськ – 1977, Москва) – лікар- терапевт, професор (із 1933), доктор медичних наук (1934). Освіту отримав у Боннському та Новоросійському університетах. Із 1918 по 1937 працював в Одеському медичному інституті – ординатором, доцентом, завідувачем кафедри терапії. Із 1937 р. – у Москві. З 1939 – старший науковий співробітник відділу патофізіології Всесоюзного інституту експериментальної медицини, де організував та очолив клінічну базу, а згодом – Інститут загальної патології Академії медичних наук СРСР. Одночасно – консультант поліклінік та лікарень МОЗ РСФРР та АН СРСР. Наукові праці Я.Ю. Шпірта були присвячені переважно проблемам серцево-судинних захворювань – гіпертонії, ішемічної хвороби серця, атеросклерозу та ін. Займався питаннями геронтології (науки, що вивчає процес старіння людини та дієві методи продовження оптимізованого довголіття), очолював секцію геронтології та геріатрії Товариства дослідників природи Московського державного університету. Автор книг «Гіпертонічна хвороба» (1949), «Проблеми ішемічної хвороби серця» (1968).
На завершення цього переліку згадаємо й інших наших земляків. Це, зокрема, уродженка Купеля, публіцистка та багаторічний в’язень сталінських таборів Това ПЕРЕЛЬШТЕЙН (Рубман), автор книги спогадів «Пам’ятай про них, Сіон», де описане життя Купеля і Волочиська першої половини XX ст. Народжена у Користові письменниця Євгенія Абрамівна ШІЛЬМАН (Шейніс) 2005 р. надрукувала у німецькому м. Майнц автобіографічну книгу «В серці та пам’яті – навічно…» із цікавими спогадами про Волочиськ 1930-40-их р., зокрема про важкий період евакуації під час війни, життя прикордонників, перехід Червоної армії через Збруч у 1939, зруйнування церков, маєток графа Ледоховського, старий залізничний вокзал, навчання у школах, розповіла цікаві побутові історії. До речі, прізвище рідного брата Євгенії Абрамівни, Михайла Шейніса, викарбовано на тумбі волочиського Меморіалу Слави. Випускник Волочиської середньої школи загинув у боях під Сталінградом. У Купелі народився американський професор гебраїстики Вільям ХОМСЬКИЙ (Зеєв Хомський; 1896-1977) – батько Аврама Ноама Чомскі, визначного філософа та лінгвіста сучасності, вченого, чиї праці найбільше цитувалися у світовому науковому середовищі 1980-1990-их р.
Із Волочиськом пов’язані шкільні роки Юхима Борисовича АЛЕКСАНДРОВА (Єфіміама ЗІЦЕРМАНА) – російського актора естрадного жанру, співака, режисера. Народився у 1960 р. в Підволочиську в родині завідувача відділу листування місцевої газети та медичної сестри інфекційного відділення Підволочиської районної лікарні. Із 1968 р. сім’я переїхала до Волочиська, де Юхим був активним учасником художньої самодіяльності, закінчив 9 класів Волочиської середньої школи №1. Навчався у Дніпропетровському державному театральному училищі, працював у Тернопільському ляльковому театрі. Вступив до Державного інституту театрального мистецтва у Москві. Був запрошений у Єврейський камерний музичний театр та Театр музичних пародій під керівництвом В. Винокура. Постійно брав участь у гумористичних програмах на телебаченні, записав кілька музичних альбомів, був художнім керівником музичного проекту «Пісні єврейського містечка». Виступав із авторськими програмами в США, Німеччині, Ізраїлі, Канаді, Англії, Франції, Мексиці. Веде активну творчу діяльність, переважно з проектами на тему єврейської культури.
Ось і все. Мало що у сучасному Волочиську нагадує про єврейську громаду. Але її вплив на розвиток нашого краю неможливо недооцінювати. Економічна активність єврейських жителів, їх ділові якості посприяли становленню містечка над Збручем, яке було відоме далеко за межами Поділля й Волині. Ця публікації – данина пам’яті простим мешканцям-євреям, які століттями проживали поруч із нами, українцями. Це – також наша історія. І її слід пам’ятати.
1 коментар
Коментарі закрито