Усі попередні частини роману- спогаду.
Вибори відбулися. Всіх, ще наперед визначених райкомом, обрано в депутати. Активність виборців висока. Свідомість теж. Характерно, що в тодішній демократії сумнівів не виникало. Все котилося, як колесо з гори. І ніхто тоді не думав, що так не завжди буде.
Вибори – то для людей одноденка. Головне – трудові будні. Вони постійні, нескінченні. І район зростав, господарства спинались на ноги. Зростала врожайність, магазини наповнювалися товарами, продуктами. Люди краще стали зодягатися, не завжди відмовляли в гостюванні. У самому Волочиську виросло підприємство у вигляді промкомбінату. Очолив його Близнюк. Сам містечковий. Окрім чавунних плит, дверцят до грубок, чавунків для варіння страв та ще там якоїсь продукції, тут відкрився пошивочний цех. Одяг на замовлення почали шити. Головним кравцем був, здається, Будний, майстер місцевої слави.
І от якось Близнюк, аби заробити собі більший авторитет, завітав у райком. Без виклику. Самоініціативою. Не знаю, хто його прийняв. Іван Федотович, а чи другий секретар, Олексій Герасимович Куценко. Він у нас теж «чужий», але з ближніх, з Чорноострівського району. Ця майже таємна місія Близнюка скоро набрала великого розголосу. Виявилося, що промкомбінат отримав з області сувій чи два вельвету. Тканини приємної на вид і надто міцної. Кольору, правда, не одного. Частина чорного, частина зеленого. І надумав директор в порядку презенту обмундирувати все (головне, звичайно) начальство однаковими костюмами. Партійного зразка: кітельок і галіфе. В райкомі ініціативу схвалили і подали список на претендентів. Починаючи з секретаря райкому та голови райвиконкому. Набралося, вважай, більше взводу. Може, трохи більше.
Щоденно можна було бачити, як той чи той начальник, майже таємно, пробирався до цеху Будного, щоб дати там зняти з себе мірку. Потрапив до того списку і я. І зрадів, що матиму обнову.
Само собою, з великого начальства мірку знімали в кабінетах. У присутності Близнюка. І його акції зросли. Для району це – подія. Як там уже міряли та приміряли, але коли ми почали виходити в обнові на люди, то костюми мали абсолютно однаковісінський фасон. Ходити в тих костюмах можна було. Але не в гості. Правда, не обійшлося без конфузу. Сталось так, що заввідділом райкому Степан Харитонович Хандрусь примірявся десь в останніх. І сталося так, що на кітель і на одну штанку галіфе чорного вельвету вистачило, а на другу ні. Другу йому присобачили зелену. Не зовсім щоб зелену, але зеленувату. Для ночі і вечора воно й нічого, а для дня різниця помітна. По своїй доброті Степан Харитонович галасу з цього приводу не здіймав, а просто сідав до людей чи ставав на видноті тим боком, на якому вельвет був одного кольору. Костюми ті послужили довго, вірою й правдою, аж доки не розжився кожний на костюм добротний. Мало не європейського зразка.
Торкаючись керівних осіб району, не обійти ще одного дещо дивного збігу обставин. Це вже з іменами. Чомусь надто поталанило району на Іванів. Це ж треба. Секретар райкому Іван Левченко, секретар райкому комсомолу Іван Поліщук, начальник КГБ Іван Апанович, редактор Іван Сочивець, новий начальник міліції Іван Осін, заввідділом пропаганди Іван Шуда, уповмізаг Іван Левандовський. Якесь збіговисько Іванів. Часом на бюро зберемося, а в приймальні, хто чекає черги для звіту, перекидаються репліками: «Ну, як там наші Івани?». А хтось у відповідь: «Ось покличуть, вліплять тобі, побачиш як». З цього приводу любила пожартувати серетар по кадрах Настя Заломська. Когось кудись висувають, а вона питає: «Хоч не Іваном його звати?».
Одного часу, одразу по війні, було й Кубиків розвелось. Один – голова райспоживспілки, другий – голова колгоспу в Сарнові, третій – завідуючий овочевою базою. Всі вони брати між собою. І трударі добрі. Та згодом порозходились.
Сорок восьмий приніс нам велику радість. Сімейну. Тяжко переживши втрату донечки, ми знову дитинки діждалися. Синочка. Подія ця сталася у перший день весни. До нас у гості завітали Яроші – Степан Федорович і Василина Іванівна. Привели й Петю свого, дружка нашого Шурика. Майже весь день просиділи в розмовах про життя, яке випало на нашу долю. Правда, уже не бідкались, все сприймали більше з гумором. Уже як повечоріло, до столу сіли. Ми з Степаном Федоровичем по келішку випили. Жінки ні. Бо Катя моя була на останніх днях перед пологами. На дворі ще лежав сніжок. Та доки ми балачками займалися, новий сніг пішов. Нарешті гості зібралися додому. А їм зовсім близько, через колію залізничну.
– Ти ж проведи, сказала мені Катя. – Тільки не затримуйся. Сам розумієш.
– А ти себе почуваєш добре? – запитую.
– Нічого. Не хвилюйся.
Я провів Ярошів. Біля залізниці попрощалися. Я повернувся до себе. Сніг повалив густий і пушистий. Вітру не було. Великі сніжинки падали рівно і лягали на старий покрив з темними проталинами.
Тільки переступив поріг кімнати, як побачив, що дружина уже прилягла і дивиться на мене якось стурбовано.
– Не роздягайся, – попередила. – Вернись та поклич знову Василину Іванівну, а ти з Ярошем біжіть кличте Аделю, акушерку.
– Ти відчуваєш, що пора? – збентежився я.
– Не затримуйся, біжи!
І я побіг. Яроші ще не встигли повкладатися. Василина одразу пішла до нас. А ми з Степаном Федоровичем подалися шукати Аделю. Це дружина вчителя математики Дмитра Власовича Дейнеки. Знайшли. Попросили.Все гаразд. Привели додому, а там уже готується все, що у таких випадках потрібно. Нас з хати видворили. Ми повернулися десь через дві години. Перше, що ми почули, це урочисте: «Синок!».
На чисто застеленому ліжку, в блаженному спокої лежала змучена, але осяяна щастям мати, а поруч дитинка, ще безіменний наш синок, що в світ прийшов у божий мирний час. Я з шаною і любов’ю поцілував милу дружину, торкнувся синка, а тоді кинувся під ліжко, вхопив автомат і вилетів у сніжну паршоберезневу ніч. Довга лунка черга пострілів прошила невидиме небо, сповіщаючи, що на землю щойно прийшла нова Людина.
Наступного дня, білого від глибокого снігу на землі, мене розпитували, чого то я «палив» з автомата. Я, переповнений щастям, розповідав про народження синка. Тут же до нашої хати і гості приїхали. Віра Карпівна, Катина тітка, та Надія Іванівна Дзядух, колишня дружина нашого директора школи, Григорія Корнійовича. Жити стало веселіше. Дитинку, гарну, величеньку, тихого норову, назвали Юрочкою. Це нам прибавило сил і надії на майбутнє.
А район жив своїми турботами. Своїми трудовими буднями. Коли успішними, коли й не дуже, а коли й болючими. Трапилась неприємність з близькою до редакції людиною. Того часу, як і довгі роки радянської влади, панувала жорстка цензура на друковане слово. Навіть у нас в районі, де нема ні промислових гігантів, ні військових частин, ні видобутку, скажімо, уранової руди, цензурі піддавався кожен номер «Зорі». На перших порах в ролі цензора читав газету Іван Сергійович Шуда. Пізніше читала Марія Іванівна Чубко. До війни – вчителька, а тепер працівник райкому партії. Ось у неї десь і зник так званий «Перечень», таємний документ, який вказував, чого саме, яких таємниць, не можна розголошувати в пресі. Ця втрата стала навіть предметом обговорення на бюро райкому.
Та це все ж біда не така велика. Біда велика і страшна насувалася аж з Москви. І то особисто від Сталіна. Того часу, здається, після 19-го з’їзду партії, Сталін склав з себе обов’язки Генерального секретаря ЦК, а став на чолі уряду. Першим секретарем ЦК (уже не Генеральним) обрали М.С.Хрущова. Так ось Сталінові забажалося ще більше зміцнити колгоспи. Тобто добитися такого стану, аби жодна людина не йшла на побічні заробітки, виконувала річну норму трудоднів, не помишляла на виїзд куди-небудь, хоч селяни і так не були рівноправними громадянами своєї країни, позбавлені права на паспорт. Постанова Уряду, підписана Сталіним, носила таємний характер, але зобов’язувала місцеві органи провести чистку в колгоспах і порушників трудової дисципліни повиселяти примусово в далекі краї. Ці «краї» були нам відомі. Цей суворий захід нагадував розкуркулення у тридцяті роки. Хоч була і відмінність. Скажімо, чоловік норму виробляє, лишається вдома. Жінка ні – на виселення. Нам не вірилося, що це серйозно. Але надійшло суворе нагадування. І все закрутилось.’
У колгоспи терміново посилалися мало не бойові групи, бо енкаведисти до їх складу входили неодмінно. Тут засідали, виносили свій присуд, кого занести до списків репресивників, радились, як провести збори, хто виступатиме і тавруватиме ганьбою своїх односельців. Ніхто на ті збори не хотів йти, але переляк гнав людей до гурту. Виступав хтось з району, потім свої. Зал розтинав плач, чулися зойки, тяжкі зітхання і… сховані в душі прокльони. І це творилося так невдовзі після вигнання іноземних окупантів. Ще тяжчі були сумні проводи нещасних, хто потрапив у немилість до влади, яка так безжалісно знущалася над своїми ж людьми. По війні вони ще не встигли зодягнутися, понаїдатися, як належить, а тут це виселення, що рівноцінне каторзі. Не знаю, скільки людей вивезено з району, скільки сімей осиротіло без війни й фронту, бо преса того не виставляла на показ. І зведень про це, як про вивезення гною, не друкувала. Репресії вчиняються без галасу.
У Волочиському районі якось склалося, що він має ніби три зони. Колись казали, кущі. Це зони – Волочиська, Війтовецька, Купільська. Саме в них ще до війни засновані машинно-тракторні станції. Довкола них групувалися й колгоспи. Особливо виділялася зона Війтовецька. Та й заслужено. Адже тут друга в районі залізнична станція, маслозавод, райспоживспілка, нафтобаза.
У ті роки Волочиськ підпадав під увагу державних органів і преси ще й тому, що через його землі прокладався тоді газопровід Дашава-Київ, а це була будова відома не лише Україні. Столиця не мала свого газу, а дашавський був найближче. Газову нитку тягли ударними темпами, про що багато говорили, писали, і таки невдовзі кияни мали дешеве й зручне опалення. Це була справді визначна перемога. Прийшов час і бруківку перетворити у прекрасний асфальтовий шлях Львів-Київ, по якому безкінечним потоком пішов автомобільний транспорт, значно піднявши престиж району. Обабіч асфальту почали рости будівлі нових мешканців, що назавжди з’єднали колишнє містечко й Фрідріхівку уже в нероздільний Волочиськ.
Я вже говорив про біди. Особливо про біду з виселенням. Не полишила вона й мене. Ніби не вдовольнившись тим, що забрала доньку, біда чорними кігтями тяглася й до мого горла. Саме тоді, коли я входив у журналістську професію свідомо і впевнено, коли вже створив авторитет газеті, а сам став бажаним автором на сторінках «Радянського Поділля», наді мною завис меч тяжкої кари.
Напередодні жовтневих свят сорок восьмого року я – в колгоспі імені Челюскінців у Вочківцях, у справах державних. Знаю, що план номера газети погоджений, більшість матеріалів підготовлено й вичитано. Можу не турбуватись. Додому я прибув 6-го листопада. Встиг лише перевдягнутися та щось перекусити. Бо в районному будинку культури урочистий вечір. А мені ж до президії загадано. Прибіг захеканий, за якісь хвилини до початку. Доповідь робить Іван Шуда, заввідділом пропаганди. Голос у нього сильний, зал вузенький і довгий. Кожне слово відлунює під стелею і глухне десь біля задньої стіни.
Садомовська з сюрпризом. Заносить на сцену і роздає нам завтрашній святковий номер газети. З портретом Сталіна, з віршем, полум’яною передовою, що славить партію й вождя. А далі виступи передових людей району. А до кожного такого виступу епіграф з Гімну Радянського Союзу, недавно перекладеного українською мовою.
Газету переглянули, вчитуватися у неї ніхто не став. Бо після доповіді розпочався концерт художньої самодіяльності. А концерти тоді були насичені урочистістю, піднесенням, ліричністю. Все сприймалося добре й щиро.
Сьомого в центрі мітинг, демонстрація, гуляння, обід. Обідали ми разом з керівними особами. Проголошували урочисті тости, співали, жартували, тобто дозволили собі перепочинок. Бо по святах знову будні. Напружені до краю. Кожен виконує свою роботу, а щось робимо й гуртом. Оскільки восьме листопада ще вихідний, то перший удар, призначений долею мені, я отримав аж дев’ятого. Удар тяжкий, страшний своїми наслідками. Хоч це був лише початок моїх бід, а, можливо, й житейської трагедії. В газеті – помилка. У рядках із Гімну, замість «Союзом незламним республіки вільні навік об’єднала Великая Русь», у нас – «навік об’єдала». Боже! Та це ж гірше бути не може!
– Що робити? – запитує, знітившись, Іван Бистранівський, завідуючий друкарнею.
– Тираж уже розійшовся, – доповіла Садомовська.
– Дамо виправлення в наступному номері, – кажу я, не знаходячи іншого виходу.
– А по обміну газети посилати? – знову Бистранівський.
А ми обмінювалися з кількома районами Київської області. Було б знаття, затримай цей номер, та мене моя ж чесність не раз підводила мало не до зашморга. І тут я лишився собою.
– Посилайте, – кажу.
А тут ще диво. В районі помилки ніхто не помітив. Доки не доповів у райком. Але й після того тиша. Погодились на тому, що дамо поправку.
А ось колеги з Київщини виявилися далеко «пильнішими» від нас. Хтось із них газету нашу в конвертик та в органи державної безпеки.
А ті, не відкладаючи, в ЦК. Ну, а звідти все покотилося донизу. Прямісінько на мою нещасну голову.
Дзвінки з райкому – явище буденне і звичне. Та цього разу до мене подзвонив не «сам», а голос я почув секретарки Фросі. Дівчини ввічливої і доброзичливої.
– Сказав Іван Федотович, щоб ви прийшли на засідання бюро. Початок о сьомій вечора, – ніби в чомусь провинившись переді мною, повідомила Фрося. – Тільки обов’язково.
Я все життя вірю в передчуття. Як правило, вони збуваються. Особливо тоді, коли має щось скоїтись проти мене.
Йтиметься про помилку в газеті, догадався я. Такі речі не прощаються. Для них, помилок з політичним відтінком, строку давності не існує.
Збирався нехотя. Як віл на бойню. І вже уявляв, як оті товариші, котрі ще вчора до мене привітно посміхалися, подавали руку, сьогодні надягнуть маски праведників, а на мене дивитимуться, як на великого грішника, відступника. Я не помилився. У кабінеті першого сиділи вже у повному зборі всі члени бюро: Бідзюра, Апанович, Куценко, Власов, Єрофеєв та інші. Я привітався і мовчки сів на стілець під стіною. Далі від столу. Зависла насторожена тиша, що давила на мене невидимим тягарем. Присутні зиркали на мене, як на чужого, що вперше переступив поріг цього кабінету. Між собою перемовлялися тихо, ніби біля труни з покійником. Але то вже було поза мною.
– Ну що ж, товариші, – Левченко підвівся з крісла, – питань на розгляд у нас чимало, але я вважаю, що маємо почати з неприємного факту, що стався в редакції. Редактор присутній. Він дасть пояснення і відповість на запитання. Мова про грубу політичну помилку в газеті. Та слово надамо винуватцеві.
«Винуватець» – я. То ж і пояснив, як міг, уже відомий факт. Доводив, що помилки ми не приховали. Були нею до глибини душі вражені.
Дали в газеті поправку. В райком про це доповідав. Пояснив і те, що газета виходила без мене, оскільки я за завданням райкому перебував у селі. Та все ж визнав свою вину, пообіцяв бути пильнішим. А якщо до мене існує недовіра, то готовий скласти свої повноваження і… Мені не дали закінчити, бо Іван Апанович, «кагебіст», як ми всі між собою його називали, крикнув на мене щось образливе і гірке. Більше того, в його словах зазвучала погроза.
Біда моя і в тому, що за помилку в газеті я нікого не покарав. Бодай доганою. Цим, виходить, всю провину взяв на себе. Репліка Апановича стала ніби сигналом сміливого нападу на мене: «Взять його!». І посипалось. Погрози, залякування, приниження. На мене стільки навішали, що з-під того вантажу вже ніколи у житті не піднятися. Напевно, поглянувши в дзеркало, я б уже і сам себе не впізнав.
Я зрозумів, що порятунку мені не чекати. Підтримки теж. Адже пролунав вирок: «З роботи зняти, з партії виключити, до газетної справи не допускати». Словом, під моїм життям підведена остання чорна риска. Далі – провалля. Виключення і зняття могли потягнути за собою тюрму, табори, а то й щось страшніше. Бо ж ще жив і готувався до свого семидесятиріччя товариш Сталін.
Членом бюро з цієї хвилини я вже не був. Ніхто мене не затримував. Ніхто й не втішав. Спотикаючись у темряві осінньої ночі, я прибився додому. Катя не могла мене впізнати. Роздягнула. Посадила. Сама притулилася. Мовчки плакала, слухаючи мою сумну оповідь. Гладила, втішала, що, мовляв, все обійдеться, розберуться. Не спалося. Гарячий гіркий клубок підкочувався до горла. Давив. У голові плелися думки. Різні. За життя нікому зла не зробив. Вірно служив. І ось тобі розплата. Жорстока. І Волочиськ – не Київ, тут тебе всі знають. Як завтра на вулицю вийти? Як поріг редакції переступити?
Ще обком не затвердив рішення, а тут мене виставили. На зміну прийшов Іван Дузь. Вчорашній наш дописувач, разом з ним писали в «Радянське Поділля», певним чином товаришували. Та й він на мене дивиться вже не так, як учора. Актив мене обходить боком. Вся інша дрібнота підкреслено ігнорує. Хто залишився на рівні людяності, так це Дмитро Шкарупін з райкому, Леонід Шустер з райспоживспілки та його дружина Галина Василівна, заввідділом культури Петро Мозговий*. Та й ще чимало порядних і милих людей, хто може зрозуміти чужі болі.
* Петро Мозговий – батько відомого естрадного співака та композитора, Народного артиста України Миколи Мозгового (1947-2010), уродженця с. Сарнів. – прим. редактора
Далі буде
Залиште Ваш коментар