Усі попередні частини роману – спогаду.
Ще ж треба було пройти через вищу ступінь пекельних тортур – обком партії. На засідання бюро обкому супроводив мене сам Іван Федотович. Їхали «телячим» приміським поїздом. Сиділи на одній жорсткій лаві дерев’яного вагона. Говорити не хотілося, та й не було про що. Хоч ми й давно знайомі, хоч і сусіди, а вже між нами була якась барикада, що не давала зблизитись.
До виклику в зал, де засідало бюро обкому, ніхто зі мною словом не перекинувся. Попід дверима розмірено походжав зосереджений, з правою рукою в кишені, порученець, тобто тілоохоронець першого секретаря. Він, звичайно, охороняв свого шефа, а мені здавалось, що наглядає за мною, щоб я не дав стрекача, не дочекавшись свого «вироку». А я тим часом думав про інше. Ось я, син неписьменних селян-колгоспників, ровесник Жовтня, відданий ідеям партії, раптом спіткнувся чи посковзнувся не зі своєї вини. І мене знімають, виключають, як приблудного. Не даючи ніяких гарантій. То де ж справедливість? Я ще ж тільки після чотирьох років війни за справу взявся, накинуту мені чужою волею.
До залу зайшов по виклику. За столом усі такі солідні, величні. Я ніби тріска від дерева, плоский, легкий, зляканий. Хто я для них? Доповідає про мене Кульпинський, заступник завідуючого відділом пропаганди. Увесь такий акуратний, у сталінці кольору хакі, гарно зачесаний. І урочистий. Ніби мені зараз орден вручатиме. Коротко доповівши, що й до чого, він зачитав проект постанови, який прозвучав так: «За контрреволюционное извращение Гимна Советского Союза…». А далі все те, що виніс мені свій райком. Надій у мене не лишилось. Як щось мені світить, то це далека й холодна Колима.
Коли б говорилось про помилку, недогляд чи щось інше, можна б погодитись і взяти вину на себе. А ось це грізне і беззастережне «контрреволюционное извращение» добило мене. Зашуміло в голові, потьмарилося в очах, слабість охопила все тіло. Це ж виходить, що ніби я ночами сидів і мислив, як би його «извратить Гимн», нашкодити партії й народу, підірвати устрої держави. Не буде мені прощення.
Щось мене запитували, щось я відповідав. А перед голосуванням слово взяв Василь Іванович Бегма, перший секретар обкому партії. Людина в області нова, але дуже авторитетна. З усього, що він говорив, я вловив єдине: хлопець ще молодий, працював у комсомолі, у нього попереду життя, досить того, що оголосимо йому сувору догану з занесенням до картки, а в партії залишаємо. Проти не було. Розчарованим залишився тільки Кульпинський, що приготував таку гірку чашу для мене, а я її випив не до дна. Щось на зразок посмішки промайнуло й на обличчі Івана Федотовича. Мене тут же випустили «на волю», тобто у коридор, де походжав тілоохоронець першого, та я його вже не боявся.
Люди, люди! Що з нами робить служба! Через роки, коли я вже був недосяжним для тих, хто завдав мені стільки прикрощів, стрічалися ми з Левченком, Апановичем, Кульпинським та багатьма іншими і раділи тим зустрічам, і говорили мило, і чарку пили, хоч вони в чинах високих ходили. Єдине, що обминалося в наших розмовах і спогадах, – це болісні епізоди з нашого життя. І не маю я зла ні на кого, і намагаюся пригадувати тільки приємне і добре.
Звістка в районі, що мене «не добили», повернула до моєї особи певну частину колишніх прихильників. Вселялася якась надія в мою змучену душу. Лишалося знайти роботу. Інакше в хаті не буде шматка хліба. Запросив на бесіду Іван Федотович. Щось радив, пропонував. Я стояв на своєму: піду в школу. Бажано у Волочиську, де ще до війни працював. Зійшлись на тому, що бути мені там директором. Таке рішення мене певним чином влаштовувало. Але зачіпало інших. Зокрема Павла Васильовича Зданевича, якого пересували на завуча, і сестру моєї дружини Віру Прокопівну, що мала поступитися посадою завуча. Я розумів цю незручність, але такою вже була воля райкому, а, значить, і райвно, яке тоді очолював Семен Микитович Гасюк – вчитель ще з довоєнних років. Відносини з ним у мене були загалом нормальними, та не зовсім. У пору ще мого секретарювання в райкомі комсомолу виявилося, що батько Гасюка якимось чином опинився за кордоном. Вини сина тут ніякої, але тоді це не могло пройти мимо уваги відповідних органів. За чиєюсь там заявою персональна справа Семена Гасюка розглядалася і на бюро райкому комсомолу.
По війні ми з Гасюком бували часто разом, бо він очолював відділ райвиконкому по забезпеченню тих, хто повернувся з війни. У всякому разі моє призначення на директора школи благословив без заперечень. А райком партії доручив мені територіальну парторганізацію у Волочиську. Там мене обрали її секретарем.
До Волочиська ми переселилися сім’єю. Переселилися в той знаменитий флігель біля поруйнованого костьолу, що слугував нам квартирою ще до війни. У час окупації будиночок, уже без стелі, без дверей і вікон, з поваленими простінками, слугував як кузня. Підлога теж зірвана, а дах нагадував решето, бо бляха частково зірвана, частково пошкоджена. Це безпритульне приміщення за рішенням райвиконкому продавалося. Я його й купив, отримавши в банку відповідну ссуду. Більш-менш відремонтувати ми встигли тільки дві кімнатки, але мали сюди переїхати, бо казенну квартиру в райцентрі треба було звільнити. Адже я більше не начальник.
Не скажу, що в школі прийняли мене в обійми. У вічі мені ніхто не тикав, що я тут не бажаний. Павло Васильович мав співчуття як людина, що постраждала із-за цього знятого з роботи редактора. Та й умів він згуртовувати біля себе вчителів. Похвалами, частими гостюваннями тощо. Тут йому допомагала і його дружина Бетя Іванівна. Та то їх справа. Я все зносив мовчки, різко не міняв курсу. Поки придивлявся до всього. Тут і ображатись не треба.
Колектив формується не за один день. А тим більше переформовується. А мені ще треба було завоювати довіру учнів. Адже в сім’ях батьки не могли не висловлювати своєї думки відносно нового директора, якого «потурили» з посади редактора. Та все поступово влягалося, входило, як річка після повені, в свої береги.
Саме в класах, серед учнів я швидко знайшов прихильність. Уроки мої проходили для них цікаво, стосунки були щирими. Те, що я їм розповідав, часто виходило за межі підручника. А для дітей, котрі тягнулися до знань з надією на подальше продовження освіти, це було те, чого їм бажалося. Так в моєму активі прихильників стали Людмила Бринь, Зіна Близнюк, Ірина Ніжнік, Світлана Корочкова та ще немало кращих учнів.
Вчителями працювали тоді Варвара Фомівна, Катерина Кузьмівна, Тетяна Порфирівна, Іван Мартинович, Ольга Сидорівна, навіть одна з моїх колишніх учениць, Нюся Снітко. Та склалося так, що Зданевич, мій попередник по директоруванні, все ж шукав можливості керувати школою. І таки знайшов. Він зі своєю дружиною Бетею Ісаківною виїхав в інше село. А завучем до нас прийшов Микола Григорович Дмитерко. Дещо педентичний у поведінці і часом прискіпливий до вчителів. Та школа працювала нормально, була в числі перших за своїми показниками. А це – головне. Обстежувалась вона часто. Навіть інспекторами облвно. Саме тоді завідувачка облвно Ганна Іванівна Горильченко пропонувала мені місце завідувача освітою в кількох районах області. Та я ввічливо та із вдячністю відмовився. Вже подумувалось назавжди осісти тут.
Багато доводилося приділяти уваги роботі парторганізації. Вона хоч і територіальна, а займалася головним чином питаннями колгоспними. Ніби на моє замовлення і головувати сюди прийшов давній знайомий Василь Юхимович Налуцишин. Голів сільради помінялося двоє – Андрій Мартинчук та Іван Ткачук. Колгоспові було тяжкувато від малоземелля. Випасів, сінокосів для худоби природа тут не створила.
А по узбережжю Збруча, що мав тут чималу протяжність, тягнулася вузька смуга луків, але на них за людською худобою і качками та гусьми не було де ногою стати. Колгоспне тваринництво утримувалося на травах та жомі з цукрозаводу.
Уже тоді, коли я змирився зі своїм становищем, зажив поваги серед учителів і населення містечка, нагодився до Волочиська Іван Федотович Левченко. Його нову «Побєду» я випадково побачив біля будинку сільради. Йшов я не сам. До мене, повертаючись зі службового відрядження, заїхав мій земляк і товариш Олексій Сировець. Працював він у Міністерстві державного контролю. Спускалися ми від школи, а тут – машина. Порівнялись, а Левченко – з сільради:
– О, ти де був? – простягнув для вітання руку. – Тебе шукають.
– В школі був. Знайомтесь, це мій товариш, проїздом у мене.
– Нам треба поговорити, – каже Левченко. – Зайдемо в сільраду.
– А як до мене? – набрався я сміливості. – Он моя хата.
– Вгостиш? – сміється.
– Вгощу.
– Катя вдома?
– А де їй бути, вдома. І вона постарається. Чим Бог послав.
Поїхали до нас. Катя дещо розгубилась. Колись жили по сусідству, та після того, що сталося… Знайшлася якась закуска, знайшлася й чарка. Саме Прокіп Карпович прийшов.
– А чи не годі тобі, як опальному Суворову колись, сидіти у цьому тихому кутку? – раптом мовив Левченко, ніби забувши, як я тут опинився.
– Та сидіти тут не доводиться, роботи по шию. Тепер тихого кутка не знайдеш. Привикаю вже, – відповів довгим поясненням.
– Скоро районна партконференція. Маємо обирати новий склад пленуму, бюро. Там така завариться каша, – повідомив наш гість. – Думаю, що доведеться й тобі знову місце міняти. Ти ж знаєш наші кадри. Часом дивишся, нема з ким працювати. Словом, побачимо.
Натяк Левченка проявився аж зимового дня п’ятдесятого року. На звітно-виборній партконференції. Проходила вона бурхливо. Все крутилося довкола урожаїв, надоїв молока, хлібозаготівлі та інших господарських питань. На таких конференціях найскладніший момент – вибори керівних органів. Практика показала: досить до складу кандидатур внести одне зайве прізвище, як автоматично зі складу райкому випадає перший секретар. Адже він набере найбільше «проти». Тому перед виборами йде процес «братання». Секретарі заграють з рядовими комуністами, проявляють панібратство, всіма засобами завойовують собі голоси. Левченкові вже не раз загрожувала така небезпека, та врятовували представники обкому. Здебільшого солідні.
Цього разу у список до складу членів райкому було внесено і моє прізвище. Цьому особливої уваги я не надавав. Хоч розумів, що це вже своєрідна реабілітація за «контрреволюционное извращение». Життя є життя, і такою нагодою нехтувати не слід. На тому не скінчилось. Акції мої зростали. Після виборів, на першому організаційному пленумі, мене знову згадали. Секретар обкому по сільському господарству Микола Іванович Максюта запропонував мою кандидатуру на завідуючого оргвідділом райкому.
Це означало здавати директорство в школі і переходити на партійну роботу. По закінченню формальностей була товариська вечеря. У вузькому колі. Запросили вже й мене. Ті, хто недавно дивився на мене як на вигнанця, тепер тиснулися ближче. Поздоровляли, бажали успіхів. Після чарки знайшлися й такі, що тихо вибачалися за свою слабість. Слухав я те, переводив на жарт, бо, навчений життям, намагався не дивуватися тим людським слабостям. Сьогодні він вибачається, а завтра щось зі мною, знову проголосує, як того захоче начальство. Людські дії не завжди вкладаються в рамки логіки.
Та найдивовижніший зигзаг у моїй долі стався трохи згодом, коли довелося знову поїхати на засідання бюро обкому. Але вже не на розтерзання, а на затвердження на солідну посаду. На це затвердження до Проскурова приїхали ми вдвох з Петром Тарадаєм. Його висунули на інструктора того ж відділу, яким я мав завідувати. Цього разу під дверима залу, де засідає бюро, сиділося спокійно. На порученця, що походжав мовчки й зосереджено, я уваги не звертав. Хай собі походжає, така його служба. Не знаю, з якої то нагоди з залу вийшов Яків Іванович Присюда – редактор обласної газети і член бюро. Він мене одразу побачив, бо давно знав добре, подав руку і запитав, чого я тут? Я коротенько пояснив.
– Іване, – довірливо мовив Іван Якович, відвівши мене трішки від дверей, – не твоє це місце.
– Я й сам розумію, – зізнався я, – але це реабілітація.
– Розумієш вірно. Згоден, та все ж тобі не партробота потрібна. Твоє місце в журналістиці. В ній твоє майбутнє.
– Що ж поробиш, – стенув я плечима, – так склалося.
– Я все це переграю, Іване, – сказав Присюда.
– Мені гірше не буде? – я зі своїм запитанням.
– Тримайся, беру все на себе. Тільки не відмовляйся.
На тому Яків Іванович, високий, довгочолий, привітний, залишив мене мало не з роззявленим ротом. Я ще нічого не міг уторопати і, правду кажучи, дещо розгубився. З нетерпінням чекав свого виклику, щоб стати перед очі високих осіб. І мене викликали.
– Є пропозиція затвердити завідуючим відділом Волочиського райкому… – завчено читав хтось з обкомівських працівників.
– Які думки? – звертається Бегма до членів бюро.
– Вважаю таке затвердження недоцільним, – раптом подав голос Присюда. – Хороший газетяр… Я його до себе візьму. Нам потрібен завідуючий відділом шкіл і радянського будівництва…
Від несподіванки я мало не сів, чого не можна робити без дозволу. Так круто все повертається. І так несподівано.
– Ви як? – до мене запитання категоричне.
– Я… я… – не міг я нічого сказати, бо раптом збагнув, що доля дає мені шанс вибору власного життєвого шляху. І цей шанс може бути єдиним, неповторним, і ці солідні люди, що недавно могли зробити зі мною найгірше, сидять і чекають, що я скажу. Яків Іванович мав рацію, назвавши журналістику моєю долею.
– Він згоден. Ми з ним говорили, – виручив мене Присюда. – Я прошу, мені потрібні здібні працівники. В ньому я впевнений.
Обіцянка Якова Івановича «переграти» вдалася. Мене тут же затвердили заввідділом «Радянського Поділля». На мою ж пропозицію заввідділом райкому затвердили Петра Тарадая, який мало не цілував мене, дякуючи за добре діло.
Я дочекався Якова Івановича. Він мені призначив день явки на роботу. А заодно ще й пообіцяв кімнату в якомусь там ДНС (до війни там жили військові командири, а тепер ті, хто встиг поселитися). На той час то вже був вихід. Трохи лякало переселення. Та не вперше.
У районі на мене налетіла буря. Левченко не тільки шкодував, що втратив надійного працівника, а й усвідомив, що з його рук вислизнув недавній винуватець, якого вже тепер нічим не налякаєш і не приборкаєш. Зрозумів це й я. І був тому радий, бо знав, що мене, «заплямованого», в руках тримати легко, у потрібну хвилину нагадуючи про мої «гріхи».
Хоч згодом, коли вже Іван Федотович був головою облвиконкому, стрічатися нам доводилося частенько і дружно. З ним і його дружиною Катериною Сергіївною. Давнє забулося.
Переміщення з району до області легко не далося. Ми з Катею і дітьми покидали уже трохи обжиту власну хату, щоб у місті втиснутися в одну кімнату на п’ятому поверсі, де нема ні опалення, ні приливу, ні відливу. Та молодість брала своє. Та й надія, що то на рік чи два, а не на все життя. А воно здавалося безкінечним.
У переїзді допоміг нам, як завжди, Прокіп Карпович, Катин батько. Він і речі наші носив на поверхи, і кімнату побілив чудово, і з дому щось прихопив для прожиття нашого на перших порах. Сусіди нас теж прийняли привітно, виділили закапелок для палива, місце на спільній кухні. Влаштувались ми, як на той час, нормально.
З Волочиськом ми прощалися в лютому 1950 року. Не на завжди. Бо тут лишалися наші близькі, товариші, багато моїх вихованців. Школу я здав новому директорові, Івану Мартиновичу Войтку – молодому, енергійному вчителеві, у якого було чимало даних на плідну роботу. До речі, ми з ним і породичалися через сестер.
В обласному Проскурові (згодом – Хмельницькому) прожили 12 років. Не без труднощів, але щасливо. Тут у нас народилася донька Лариса. Свою газетярську діяльність я вже тісно поєднував з літературною. За той час здобув вищу журналістську освіту, закінчивши ВПШ у Києві, видав дві книжки гумору й сатири. А там… А там уже на мене чекала праця в столиці, де я на весь розмах роздійняв крила літературної творчості, видав багато книжок, здобув широке визнання.
АВТОРСЬКА ПІСЛЯМОВА.
Описані мною події влягаються у якийсь десяток років. Для історії це відрізок надто малий. Та для людей він тривалий і насичений всілякими фактами, турботами як власного, так і суспільного життя. Жорстока війна і невблаганний час стерли назавжди містечко над Збручем, натомість виросло місто Волочиськ. Велике, сучасне, красиве, поповнене новими людьми.
Приїжджаючи іноді сюди і крокуючи просторими зеленими вулицями, я майже не стрічаю знайомих облич і постатей. Для місцевих я теж не знайомий і чужий. Хіба інколи ще можу побачити когось із свої колишніх учнів, але вже теж солідних і постарілих.
Ось так пройдусь, порадію новому і гарному. А повернусь додому, заплющу очі, замріюся і … виринає мені в уяві і спогадах містечко над Збручем. В усій своїй давній красі, з його мешканцями, з його неповторним устроєм життя. І далеке стає близьким і рідним, і щемне сум’яття охоплює душу. Бо хоч у спогадах ти ще можеш повернутися у свою безповоротну юність.
Висловлюємо подяку онуці І.Й.Сочивця пані Вікторії Петровій за фото із сімейного архіву та дарунок книг автора.
Залиште Ваш коментар