Усі попередні частини роману- спогаду.
Така вона справа газетярська. Такий хліб журналіста. «Зоря» наша зросла авторитетом, тиражем, повагою серед читачів. В області ми теж були на рахунку в числі перших. У тих рядах йшли газети – Шепетівська, Ярмолинецька, Деражнянська, Вовковинецька. Та особливо хвалили Полонську, яку редагувала Добрянська, дружина секретаря райкому. Газета, мовляв, виростила героїню праці Марію Цельору, яка удостоїлася честі побувати на прийомі у самого Сталіна. На обласних нарадах редакторів не обходили згадкою ні інструктор по пресі Шевчук, ні заступник завідуючого відділом пропаганди Барановський, ні сам завідуючий відділом Григорій Дмитрович Лапчинський, до того – редактор «Радянського Поділля». На високу оцінку треба було працювати і працювати. Добре, що в редакції склався дружний колектив. Крім працівників творчих, до нас додався й чудовий бухгалтер Яким Гречківський, розбитний хлопець з моїх учнів у Вочківцях. Якима куди, було, не пошли, для редакції зробить все можливе. Редакторові, правда, допікало вічне перебування в колгоспах уповноваженим. За мною були закріплені Вочківці, Волочиськ перший, тобто містечко, та ще Мислова. Тут, до речі, головував Ілля Олексійович Катаєв. Той, що до війни був головою райвиконкому. У війну з ним сталася якась прикра пригода, і він тепер був безпартійним і рядовим.
Район теж не залишався без уповноважених. Біля Левченка майже невідступно перебували з обкому партії інструктори – Гаврилов, Борисенко, Абрамова чи навіть Яків Іванович Присюда, редактор «Радянського Поділля». В самому обкомі в Проскурові стан завжди був мобілізаційний, напружений, суворий. Щоб не робилося в колгоспах, без вказівок не обходилось. Секретарем обкому по війні був Устенко, високий, білявий, насуплений, з щітчастими бровами. Головою облвиконкому – Ковбасюк. Він з довоєнних. А колись починав ще з директора МТС десь в Оринінському районі, що поблизу Кам’янця-Подільського, колишнього обласного центру.
Навідувалися у район і поважні гості з Києва. Не такі високі, як ото Коротченко, та все ж…
Після того, як палац графа у Волочиську був поруйнований, райком і райвиконком зайняли приміщення колишньої прикордонної митниці, що неподалік від вокзалу, за залізницею. На першому поверсі розмістився райвиконком, на другому – райком партії.
Тяжко, невимовно боляче звертатися мені до минулого, до особисто пережитого горя, пронесеного в серці й душі через усе життя. Тяжкий то був час. У політичному, економічному, в сімейному житті. По війні не було в що зодягнутися самому, хоч якось зодягнути дітей, не кажучи вже про харчування. Єдине, що всіх нас єднало, що вселяло надію, це поступове й помітне відродження народного господарства і щорічне обов’язкове зниження цін на продукти й товари. Відроджувалась культура на селі, входило в побут кіно, все гучніше лунала над селами пісня.
Навідувалась пісня і в нашу хату. Ми з Катею ще молоді, діток двійко. Шурик уже до школи ходить. Коли радує нас, коли й ні, але турботи батьківські все рівно приємні. Милочка, що народилася першого грудня сорок першого року, росте гарненькою, жвавою, веселою дівчинкою. Уже теж співає та ще й не дитячу пісеньку «Мама, я лётчика люблю. Лётчик высоко летает, много денег получает…». Де воно тільки навчилося, від кого почуло дитинча цей розухабистий мотив? Та нам приємно і смішно, коли чуємо дзвінкий голосок донечки.
Першого грудня сорок шостого року відмітили п’ятиріччя дитини. Зібралося дітвори трохи, Тамара, донька Івана Федотовича, Валя, донька Кирила Львовича Бідзюри, Толя і Зоя, Олексія Гасюка, керуючого банком, ще там хтось. Зібралися й дорослі, хто хотів поділити з нами радість. Посиділи, повеселились, послухали жартівливих співанок, які так майстерно виконували Іван Левандовський зі своєю дружиною. Саме тоді була в нас моя матір, Катерина Романівна. Здавалось, щастю не буде кінця. Так думалось, так сприймалось, так хотілось. Та обернулось все інакше.
Якось літнього вихідного дня, уже сорок сьомого року, пішли ми з дітьми своїми до Катиних батьків. У містечко. Вдома все ще було добре. А в поле вийшли, Милочка на руки попросилась. Я взяв і запитав:
– А ніжками ти не могла б? Ти втомилась?
– Папа, у мене голівка болить, – поскаржилась Милочка.
– А вдома не боліла? – допитуюсь. – Ти ж не казала.
– Вдома ні. А тепер болить, – скаржилась дитина.
– Де болить, Милочко? – Катя запитала, уже сполошившись. – Ось тут, – дитина торкнулася ручкою потилиці. – І нудить мене. В животику.
Йти далі чи вертатись додому? Ми спинились посередині шляху.
– Папа, я йтиму. Я до бабусі хочу. – Милочка зсунулась на землю, і навіть трохи пробігла стежкою бічною поперед нас.
Батьки нам завжди раді. Особливо онукам. І привітають, і гостинця якогось дадуть. Діти теж любили бабусю Вікторію і дідуся Прокопа. Ще й зовсім молоду тітусю Віру. За обідом дали щось і Милочці. Та в неї зовсім ніякої охоти до їди. І гратися, як то завжди бувало, не кидається.
– Милочко, у тебе щось болить? – знову запитуємо з острахом. Адже помітно, що з дитиною не гаразд.
– Голівка болить, – і дитяча рученька тягнеться до потилиці, – і спати хочеться, – додає, прихилившись до матері.
Надумали покликати медичну сестру, яка, власне, і була єдиною на все містечко. Поліклініка й лікарня – в райцентрі.
Доки прийшла медсестра, дитина заснула, так і не поївши. Якось розворушили Милочку. Сестра оглянула, розпитала, температуру поміряла. Тоді до нас. З тривогою:
– Може, я помиляюся, то пробачте. Я ж не дитячий лікар. Та в мене підозра на тяжке захворювання… Пробачте!
– Яке? – мало не з криком переляку запитали ми.
– Схоже на менінгіт. Але я не впевнена. Дай Боже, щоб я помилилась. Звернетесь до дитячого лікаря.
– А що це за хвороба? – добивалися ми, бо раніше про таку навіть не доводилось чути.
– Дитячий лікар вам пояснить. Зверніться до неї. Не гаючись.
Всіх нас ніби що прибило. Все було гаразд, дитина росла гарно, не хворіла, не жалілася ні на що, а тут раптом… Вже не до гостювання. Беру дитинку на руки. Мляву, напівсонну, ніби зламану якоюсь невидимою злою силою, поспішаємо додому. Ще щоб не вихідний. Лікарі сьогодні відпочивають. Радимось у розпачі, що діяти. Набираємось сміливості потурбувати лікаря вдома. Павловська в районі зажила слави прекрасного дитячого лікаря. На неї наші надії. На щастя, застали вдома. Жінка лише запитала дещо і поспішила до хворої дитини, яку знала здоровою.
Огляд тривав довгенько. Цікавилась, як дівчинка їла, чи рвала, чи давно спить? Потім з Милочкою порозмовляла, спробувала пригнути підборіддячко до грудей, оглянула горло, послухала серце, легені – все, що має робити лікар, визначаючи хоч приблизний діагноз захворювання. Висновки, як ми зрозуміли, виявились невтішними.
– Я вас не хочу лякати, – сумовито мовила лікар Павловська, – але симптоми на хворобу тяжку.
– На яку? – запитали ми збентежено, з розпачем. – На менінгіт. Туберкульозного походження. У вас обох в роду хтось хворів на сухоти?
Ми обоє заперечили. Та це вже не мало значення. Дитина тяжко хвора. Треба боротися за її виздоровлення, за її життя. Легко тільки сказати «боротися». Про ліки, названі Павловською, на місці й думати нема чого. Можливо, в області, можливо, через облздороввідділ? Та ще не відомо. Поки місцеве лікування. Всього нам навиписували, всього надавали. Щоденно в нас Павловська, часто лікар Самусь, запрошували Еткіна. До головного лікаря Гладишевського поки не звертались – він хірург.
Я мав довгу розмову з Євгеном Денисовичем Мощанцем, завідуючим райздороввідділом. Він порадився з лікарями і вирішили викликати з Вінниці літак зі спеціалістами. І ті прилетіли. До хати прийшли. Разом з нашими лікарями. Оглянули дитину, пошепотілися, виявили бажання забрати дитину з матір’ю. Та надії на виздоровлення не дали. Просто зробили добрий жест. І на тому велике спасибі.
Поки вихід був один – везти доньку до Проскурова. В дитячу лікарню. Там чудовий спеціаліст Василь Іванович Бех. Їхала машина з райкому. Нас взяли. І Бех нас прийняв. З чуйністю, розумінням, просто по-людському. Він одразу зрозумів, побачив, що за хвороба в дитинки. Жевріла маленька надію на єдині тодішні ліки пеніцилін. Дуже дефіцитні. Я побіг в обком. До Михайла Івановича Кизими, завідуючого особливим сектором, мого добре знайомого. З ним до заввідділом пропаганди Лапчинського. Вислухали, поспівчували, кудись дзвонили, написали папір. В усякому разі пеніцилін я дістав. Через облздороввідділ, де працював лікар Радянський. До війни я його знав як Квашу, бо працював він теж у Волочиську, де завідував охороною здоров’я.
У дитячій лікарні відбувся консиліум лікарів. Висновок той же: менінгіт. Для зняття нестерпних болей у дитини Василь Іванович зробив пункцію. Тобто шприцом висмоктав з хребта зайву рідину. І дитинка справді ожила. Повеселішала, стала з нами говорити, щось трохи їсти. Кілька днів прожили спокійніше. А тоді… Бодай не розказувати, не ятрити душу, не показувати, які ми ще безпорадні, безсилі проти хвороб, що забирають люлей, залишаючи невтішними тих, кому ще не прийшла черга покидати світ.
З першого червня аж до двадцятого дитина танула, мучилась, втрачала свідомість, трохи відходила, щоб знову мучитись. Втрачався зір, втрачалась мова, судороги ламали дитяче ніжне тільце. На все життя вкарбувався епізод, коли Милочка лежала в лікарні, у кабінеті Гладишевського. Ми з Катею сиділи поруч. Мовчки, в сумній задумі. Раптом донька відкрила очі, поглянула на нас цілком свідомо, а тоді взяла руку мамину, взяла мою і поклала собі на груди, як тільки можна притиснувши. І вимовила: «Я вам вірш розкажу». І розказала:
Я біжу, біжу по гаю,
Я метелика спіймаю,
А метелик не схотів,
Геть від мене полетів…
То, власне, була остання мова нашої дитинки. Тяжко промучившись три тижні, на світанку 21 червня вона, як зірка в небі, сяйнувши згасла. Поринула у темінь небуття. Поховали Милочку 22-го. Її свята могилка з дитячим фото на обеліску досі чекає рідних на побачення. Та багатьох уже нема. У тому числі й матусі Каті.
Доки людина молода, вона швидко оклигує від горя. Та на такій посаді, як редактор газети, взагалі нема коли вгору глянути. Кожен номер газети готується з труднощами. Площа мала, а матеріалів на черзі накопичується. Треба щось про село, про людей, про клуби й школи, а тут Василь Левченко, завідуючий райземвідділом, намагається чергове зведення всунути. Підготовка до сівби – зведення, вивезення гною на поля – зведення, протруювання насіння – зведення, жнива – зведення, шарівка чи проривка буряків – зведення… Та їм кінця нема. Уповмінзаг свої тиче, райфінвідділ – свої, ще хтось – свої. Тяжко те, що нікому з керівників ти не доведеш справжнього покликання газети. А тут Пленуми ЦК, всілякі вибори, міжнародне становище, лекційна пропаганда – на все треба місце. А газети тієї площа – два коти сядуть і місця нема.
Якось я відбивався від настирників, мав з багатьма відносини добрі. Але й вороги не дрімали. Відкрито вони не діяли, а все тихо, комусь на вушко – шу, шу, шу…І настрій тобі псували. Та тепер у нас на сторінках «Зорі» прижився фейлетон. Урок після Іллінського мав я добрий. Грубощів не допускав, але «ласкаво гладив» багатьох. Якось написав і видрукував фейлетон «Лісової пісня». Це як директор містечкової школи Лісова разом з заврайвно Ярошем розпродували цеглу з руїн єврейської школи. Продавали навіть не в свій район, а в Підволочиський. Резонанс від виступу був сильний. Сама Лісова Рузя десь подалася з району, а Ярош Степан Федорович, злякавшись чи розкаявшись, почав зі мною приятелювати. Та згодом він зі своєю Василиною Іванівною і синком Петею виїхали до Старокостянтинова. Там кілька років він директорував у дитячому будинку.
Десь у сорок сьомому році, в зимове розпуття, коли ніг не витягнеш з чорноземної багнюки, відбулися вибори до місцевих Рад. Потрапив і я кандидатом у депутати районної Ради. По Яхновецькому виборчому округу. Пам’ятаю, як їздив на зустріч з виборцями. Над селом суцільна темінь. Ледь жовтіють маленькі шибки вікон. До клубу підвезли підводою. Там сирість, холоднеча і гурт людей.
Гурт якийсь однорідний. Правда, в цьому гурті перемішані чоловіки й жінки. У напівтемряві залу розрізнити їх можна хіба по шапках і хустках та ще по димові, що валив з саморобних цигарок. Ото, де шапки й дим – мужчини. Де хустки – жінки. А одяг на всіх, як армійська форма: куфайки та якісь теплі жакети, що мало чим відрізняються від куфайки. Люди більше тиснуться у задніх рядах. Але, доки збори не відкриті, гомонять голосно, часом перебиваючи один одного.
Доки ті збори не відкрилися, я відступлю трішки назад, аби хоч побіжно розповісти про саму передвиборну підготовку, що того часу проводилася майже за одним сценарієм по всьому Союзу. Знаю, що на самому початку кілька ночей світилося у вікнах райкому. То йшов списочний добір «найдостойніших із достойних», хто мав уособлювати волю радянської влади на місцях, визначалося, хто, де і кого «одностайно» обиратиме у районний керівний орган.
За рознарядкою і моє ім’я потрапило у кандидати в депутати. Заздалегідь визначено, що висуватимуть мене колгоспники колгоспу «Ленінський шлях» села Яхнівці. Село це велике, тому удостоїлося аж двох депутатів. Окрім мене, там ще балотувався Лозіцький, голова райспоживспілки, особа теж поважна. Ми вже знали, що на загальних зборах колгоспників наші кандидатури були висунені одноголосно.
Хоч практично ні мене, ні Лозіцького переважна більшість людей у вічі не бачила. Хіба хто чув, що є такі «діячі».
Наша «Зоря» навперебій друкувала невеличкі нариси про кандидатів блоку комуністів і безпартійних, не шкодуючи ні фарб, ні єлею, ні часом фантазії газетярів, всіляко розхвалюючи народних обранців. У мою відсутніть не втерпіла від спокуси і Марія Садомовська, наш відповідальний секретар, подавши моє фото і нарисок про мене, від якого мене потім аж по шкірі продерло. Мало знаючи мою біографію, Маруся зазирнула уявно і в моє босоноге дитинство, і в голубі очі мої, і виставила мало не героєм передового комуністичного загону, що веде трудящих до світлого й щасливого життя.
– Для чого це ви зробили? – дорікав я Марусі, до котрої ті дорікання приставали так, як до гуски вода.
– Про багатьох пишемо, а чому про вас не можна?
– Якби я був хоч не редактором. Не скромно.
– То не має значення, – стояла вона на своєму. – Виборці мають знати своїх кандидатів.
– А навіщо мене так розмалювали?
– Це ж нарис, – доводила Марія Дем’янівна, – а в нарисі все можна. Позитивне, звичайно. Та ви у нас такий і є.
Марно було сперечатися чи щось доводити жінці. По своїй доброті вона ладна часом щось додумати від себе. Для художності та ліричності, як вона казала. І була впевнена в цьому. Та якось пронесло. Забулось. А перші дні я намагався обходити стороною своїх знайомих. Щоб не виникло розмови про написане в газеті.
І ось день зустрічі з виборцями настав. З Волочиська до Яхновець, по непролазній чорноземній багнюці ледь дотягла пара вгодованих коней. Видно, з фонду для армії, яким тоді по всьому Союзу відав маршал Будьонний. Везли нас трьох. Мене, Лозіцького та Павлюка, заступника голови райвиконкому, теж кандидата в депутати по сусідньому з Яхнівцями селу.
В клубі почалися збори. Слово про кандидатів мовив місцевий директор школи Іван Володимирович Щерба. Дуже симпатичний хлопець, фронтовик, на протезі замість ноги. До того він був другим секретарем райкому комсомолу. Але йому тяжко було мандрувати по селах, то він влаштувався в школі. Він і був нашою довіреною особою на виборах. Диму в залі не поменшало, але тиша настала. Виступаючий на всі лади розхвалював нас, кандидатів. Але перед тим віддав належне партії, урядові і особисто товаришеві Сталіну за щасливе і заможне життя, за вірний курс до перемоги комунізму. Характерно, що люди слухали це, як колись церковну проповідь, нічим не виказуючи свої сумнівів чи недовіри сказаному. Після виступу довіреної особи, а тоді й нас, заплескали в долоні, тим схвалюючи політику партії, а заразом і наші кандидатури в депутати районної Ради. Долоні ті, що в жінок, що в чоловіків, як ми знали й часто бачили, рідко мали в собі брусок хоч сірого твердого мила, зате від тяжкої праці спочинку не мали. Люди завжди живуть надією на краще. А по війні тим більше.
Під кінець зборів нагодився Варламов, голова колгоспу. Яким чином цей молодийі здоровий мужчина з далеких районів Росії опинився на Поділлі, того ніхто з нас не знав. Та й не цікавився. Партія розпоряджалася своїми кадрами і розставляла там, де вважала за потрібне. Я тільки подумав, що цей Варламов уперше на віку, як і я, побачив цукрові буряки, а тепер ось керує їх вирощуванням.
Знав я, правда, що Варламов уже показав себе в районі, як умів. Будучи головою сільради в Тарноруді, він і голова колгоспу Михайло Накутний (наш місцевий, до війни міліціонер) зробили багато для реалізації державної позики. Обидва соратники ходили по хатах, вимагали підписуватись на ту позику, а хто слізно просив зменшити суму, посилаючись на нестатки, – потрапляв у немилість. До них залазили в скрині, забирали останні пожитки, грозилися спродати їх, а гроші внести на позику. Ще вони викинули номер у якесь релігійне свято. Віруючі люди зібралися до церкви помолитись. Та саме в розгар того моління влітають туди обидва голови і починають палити з пістолетів вгору, аж до зображення небес з крилатими янголами. Перелякані бабусі кинулися тікати, а батюшці було пригрожено в робочий час до церкви не рипатися.
Обох, звичайно, було викликано на бюро райкому і суворо наказано більше таких витівок не вчиняти.
Так ото після зборів голова колгоспу запросив нас на вечерю (бо ми таки й не обідали), пригостив чаркою бурячанки, якоюсь там закускою. У нього ж ми і переночували. Всі гості покотом на підлозі, але на запашній свіженькій соломі. А рано нас підводою випроваджено.
Залиште Ваш коментар