«ЄВРЕЇ ВОЛОЧИСЬКА: НЕВІДОМА ІСТОРІЯ». Частина 1

Автор тексту – Володимир Матусяк, історик.

Частина 1. Далі буде.

Вулиця Білокам’яна у Волочиську – одна з найменших. По суті, тут є лише кілька хат, які простягаються на південь від залізничного насипу з мостом на межі Хмельниччини й Тернопільщини. Це околиця мікрорайону Волочиськ Перший – колишнього містечка Волочиськ, котре прилягало до Збруча і де до Другої світової війни повноцінне життя било ключем. За вулицею починаються ділянки пасовищ, а далі – т.зв. «фоса» – рівчак навколо пагорба, який місцеві жителі називають Окописьком. З першого погляду важко здогадатися, що у хащах на цьому узвишші розташовується унікальне свідчення про життя нашого міста минулих століть – старе єврейське кладовище, або ж, як кажуть самі євреї, – «дім вічності». Згідно традицій іудаїзму кладовище (кіркут) – місце недоторкане, тут неможливі перепоховання й допоховання, окрім деяких особливих випадків. Серед кам’яних мацев (надгробків) зустрічаються датовані ще початком XIX ст. Вертикальні стели прикрашені рельєфними та різьбленими символічними зображеннями. Однак дослідити цю цікаву поховальну пам’ятку досить важко, оскільки частина надгробків запала у землю й поросла густою травою.

Не кожному жителю відомо, що єврейських цвинтарів у Волочиську – одразу три. Окрім Окописька, це найстаріше кладовище по вулиці Незалежності на приватній садибі неподалік від церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Від нього практично не залишилося й сліду, а лиш уламки окремих плит. Відомо, що тут ховали людей ще понад чверть тисячоліття тому. Так існує фото надгробку, датоване 1759 р. Таке ж занедбане кладовище є поруч із братської могилою місцевих євреїв, розстріляних нацистами у 1942-му. Там знайшли свій останній спочинок родичі загиблих, котрі заповідали поховати себе поруч.

Єврейський слід можна побачити в забудові окремих хат із двома ганками (вочевидь, колись пристосованих під крамниці) у тому ж Волочиську-1. Згадуються й численні слова з івриту чи ідиш, котрі вкоренилися у місцевих говірках: «бахур» – маленький хлопчик, «махлювати» – обманювати, «цимес» – найсмачніше у страві, «хохма» – предмет для жартів, «шабаш» – збіговисько, «шмон» – обшук, «мішігене» – дурник, «башляти» – платити грошима, «кореш» – приятель, «заварганити» – приготувати, «покоцати» – розрізати, «стояти на стрьомі» – бути на сторожі, «стирити» – вкрасти, «хана» – кінець й сотні інших слів. Мабуть, багато хто із волочисьців у дитинстві ласував гоголем-моголем – солодкою стравою зі збитих із цукром або цукровою пудрою яєць, чи штруделем – рулетом із фруктовою начинкою. Але чи приходило нам на думку, що ці кулінарні традиції були запозичені українцями у сусідів-євреїв?

Окремі євреї-уродженці нашого краю відзначилися у науці, культурі й мистецтві багатьох країн. Їх нагороджували американський й польський президенти, вони допомогли людині піднятися у космос, втілювали у життя свої власні «віщі» сни (в чому вже переконалися десятки мільйонів туристів), їх іменами називали престижні музичні премії, їх картини колекціонували кращі галереї Америки, вони перекладали твори літературних класиків, були знайомі зі світовими знаменитостями. Написане вище – зовсім не жарт, і ми намагатимемося вас у цьому переконати.

Історія єврейської громади – невід’ємна від історії нашого краю. Ця стаття є спробою впорядкувати матеріали про єврейське життя Волочиська й сусіднього Купеля. Сподіваємося, що зацікавлений читач відкриє для себе нову, раніше невідому планету – свідчення про життя тих, хто творив нашу історію поруч з українцями протягом щонайменше чотирьох з половиною століть…

Більшість євреїв України історично належала до ашкеназі – нащадків вихідців із середньовічної Німеччини та країн Східної Європи. На українських землях євреї переважно користувалися мовою ідиш, що виникла на основі верхньонімецьких діалектів у взаємодії із давньоєврейськими та слов’янськими мовними елементами. Що стосується письма та літературних творів, то тут традиційно використовувався іврит.

Передісторія появи єврейських громад на Правобережжі Дніпра (в тому числі на Волині й Поділлі, на межі яких десь у XV ст. виникло поселення Волочище) пов’язана із діяльністю римо-католицької інквізиції. Наслідком її сумнівної боротьби за чистоту віри стало вигнання євреїв з держав та міст Західної і Центральної Європи, і, відповідно, їх міграція на схід. При цьому велику роль зіграли забобони, що, ймовірно, саме євреї стали причиною поширення «чорної смерті» – епідемії чуми. Середньовічний антисемітизм підкріплювався через канонічні християнські вчення, котрі, наприклад, забороняли лихварство.

Таким чином, з кінця XV ст. євреї-ашкеназі оселяються у містах й містечках Волині та Західного Поділля. Ці історичні землі входили, відповідно, до складу Великого князівства Литовського та Польського королівства, котрі за умовами Люблінської унії 1569 р. об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту. Так Волочиськ увійшов до складу Кременецького повіту Волинського воєводства (за іншою версією – до Смотрицького повіту Подільського воєводства). За деякими даними, у середині XVI ст. у Речі Посполитій проживало 80% усіх євреїв світу. Королівська влада вирізнялася толерантністю, дала єврейській громаді автономію в міському управлінні й можливість займатися будь-якою торгівлею. На той час євреї сприймалися як один із п’яти станів – поруч із духовенством, шляхтою, міщанами і селянами (холопами).

Перше повідомлення про єврейських поселенців у нашому краї наводить у IV томі «Історико-статистичного опису церков та парафій Волинської єпархії» (Почаїв, 1899) дослідник волинської історії Микола Теодорович. Автор цитує наступний документ:

«У 1583 році 27 грудня князь Петро Владиславович Збаразький видав пану Миколаю Вонсовичу та єврею новозбаразькому Єфраїму запис на передачу їм в орендне утримання на три роки маєтності, що перебували під його опікою – половину містечка Нового Збаража і сіл, що до нього належні, за 9100 злотих орендної плати в рік. Причому він, князь Збаразький, зобов’язувався охороняти та захищати ці маєтності від нападів та насильницьких захоплень. У випадку ж недотримання цього зобов’язання князь Збаразький повинен був у вигляді неустойки віддати орендарям на правах оренди свою власну маєтність – містечко Влочище з усіма селами.».

Слід зазначити, що Новим Збаражем тоді називали сучасне село Ожигівці на Волочищині. Із наведеного уривку зрозуміло, що євреї часто залучалися шляхтою і магнатами як орендарі маєтностей. Це подекуди створювало напружені стосунки із місцевими селянами, адже оренда супроводжувалася визиском, виконанням численних повинностей. Окрім того, євреї зазвичай були збирачами податків, управителями маєтків із правом відправлення правосуддя (зокрема, страти винних), діловими агентами, власниками шинків і постоялих дворів, олійниць, млинів, лісопилок та винокурень.

Польський дослідник Ян-Марек Гіжицький цитує уривок з інвентарного опису містечка Волочиськ від того самого, 1583-го, року. Серед іншого згадується «слуг жидівських троє» (щоправда, зі змісту незрозуміло – йдеться про шляхетських слуг єврейського походження чи про слуг, які належали, до прикладу, євреям-орендарям).

Чисельність іудеїв Волинського воєводства у середині XVII ст. складала 15 тис. чоловік, Подільського – 40 тис. Цікаво, що у 1616 р. більше половини українських земель у Речі Посполитій орендували євреї.

Вважається, що економічний тиск на селян став корінною причиною жорстокої розправи козаків над євреями у часи Хмельниччини. За Зборівськими мирним договором 1649 р. останнім було заборонено проживати у Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах – землях Гетьманщини. Чисельність жертв серед іудейського населення складала близько 100-150 тисяч чоловік, тому ці події отримали в єврейській історії назву Гезерах («Велика катастрофа»), і сприймалися як завершення «золотої доби» мирного життя.

Наступні сто років ознаменувалися поверненням євреїв на українське Правобережжя, що за «Вічним миром» 1686 р. залишилося у складі Речі Посполитої. Але ставлення до них почало змінюватися, особливо у т. зв. «саксонський» період, коли польський трон посідали королі з династії Веттінів (1697-1763). Тоді почастішали християнсько-єврейські конфлікти, був збільшений «єврейський» податок на утримання армії Речі Посполитої. Панівними стали міщанські погляди, проникнуті антисемітизмом, які підкріплювалися безпідставними твердженнями про ритуальні вбивства євреями християнських дітей та іншими забобонами. За даними «Єврейської енциклопедії» у 1765 р. у Волочиську проживали вже 384 єврейські мешканці.

Після Другого поділу Речі Посполитої (1793) Правобережжя із численним єврейським населенням увійшло до складу Російської імперії, а кордон із Австрією пройшов по річці Збруч. Волочиськ отримав новий статус прикордонного містечка, за два роки тут з’явилася сухопутна митниця. Ці обставини вплинули на заняття частини місцевих євреїв контрабандною торгівлею.

Слід відзначити, що Волочиськ у складі Старокостянтинівського повіту Волинської губернії належав до т.зв. Смуги постійної єврейської осілості, яка була створена у 1791 р. указом імператриці Катерини II. Документ передбачав заборону для іудеїв постійно проживати за межами чітко окресленої території Російської імперії, до якої належали Правобережна Україна, Царство Польське, Литва, Білорусія, Бессарабія, Латгалія (частина сучасної Латвії). Виключеннями щодо цих обмежень у різні часи були лише окремі категорії єврейського населення: купці 1-ї гільдії, люди із вищою освітою, звільнені із війська рекрути, цехові ремісники тощо. У XIX ст. «смуга осілості» була розширена до губерній Півдня України та Лівобережжя (окрім Харківської). Результатом обмежень проживання стали надзвичайна скупченість населення та бідність єврейських містечок. І Волочиськ не був винятком.

У 1797 р. на Правобережжі проживало близько 200 тисяч єврейських жителів, а до 1858 року їх загальна кількість тут сягнула 1 млн. 850 тис. чоловік. При цьому 75% єврейського населення складали ремісники та дрібні торговці, до 20% – некваліфіковані робітники, до 2% – купці. У зв’язку з тим, що до 1861 р. євреї Російської імперії не мали права на отримання земельних ділянок, вони практично не займалися сільським господарством. Мабуть, справедливо буде сказати, що це – головна причина їх зосередження у містах і містечках. Тут, у єврейських поселеннях – штетлах – склався самобутній побутовий та культурний уклад життя.

Після смерті володаря територій «волочиського ключа» й засновника Фридрихівки графа Фрідріха-Йозефа Мошинського (січень 1817 р.) у Волочиську, серед інших жителів, лічено 305 чоловік єврейського кагалу.

Значну роль у історії євреїв нашого краю зіграло й сусіднє з Волочиськом містечко Купіль. Відомо, що наприкінці XVIII ст. тут за підтримки місцевого шляхтича Северина Віслоцького була створена одна із перших у Російській імперії єврейська типографія. Є інформація, що у ній було видано щонайменше 2 книги: «Махзор мікол гашана» («Махзор на весь рік»)  і  «Хідушим Магарш-а» («Нові пояснення Магарш-а») – філософський  твір видатного середньовічного  вченого-талмудиста Самуїла-Еліезера бен Іуди Едельса. А вже на початку XIX століття у цьому єврейському поселенні діяло кілька синагог та хедерів – початкових єврейських шкіл. За клопотанням купільських жителів-євреїв у містечку була відкрита поштова станція (згадується із 1852 р.).

У книзі «Пам’ятай про них, Сіон…» (Єрусалим, 2003) письменниця Това Перельштейн, що народилася у Купелі, навела дуже цікаву легенду походження назви рідного містечка зі слів колишнього місцевого рабина:

«Одного разу відомий своєю заможністю єврей влаштовував весілля своєї доньки. Біднота усього району, дізнавшись про майбутнє весілля, усі як один – чоловіки, жінки й діти – поспішали на це свято, щоб взяти участь у трапезі для бідних, яку зазвичай влаштовували на весіллях у заможних будинках. У дорогу зібралася дуже велика юрба. Коли бідні пройшли половину шляху до місця святкування, несподівано полив рясний дощ, шляхи розмило, і біднота застрягла у болоті, не маючи можливості звідти вибратися. Полишивши надію на задоволення від весільної трапези для бідних, люди вирішили зупинитися у цій болотистій місцині і заснувати тут поселення. Своє нове місце проживання вони назвали Купель – від івритського слова «кіпел» («зібрав»), бо Всевишній зібрав усі болота в світі і поклав їм під ноги.»

Одним із відомих уродженців Волочиська початку XIX ст. був Меїр Лейб бен Іехіель Михаель, більш відомий за акронімом (абревіатурою імені) Мальбім(1809 – 1879). Роки дитинства Мальбіма малодосліджені. Відомо, що він рано залишився без батька, виховувався вітчимом, а згодом був відданий на навчання до Варшави, де вразив учителів здібностями та знаннями із богословських й світських наук. Згодом молодий магід (проповідник) став рабином у польському Кемпені, а потім – у Бухаресті. У важкі часи, коли на Мальбіма безпідставно звели наклеп та ув’язнили, протекцію йому склав відомий тоді багач і філантроп, шериф Лондона Мойсей Монтефіоре. Маючи багато ворогів серед прихильників реформізму, ортодоксальний вчений вимушений був переїздити з міста у місто: Париж, Ленчиця, Херсон, Могилів, Майнц, Кеннігсберг, Вільно… Наступним місцем призначення рабина мав стати Кременчуг, однак по дорозі Мальбім помер у Києві. Уродженець Волочиська став відомим завдяки оригінальним тлумаченнями та коментарям до «Шултан Арух» – кодексу традиційного іудейського права, і до Танаху – книги, яку називають єврейською Біблією. Робота Мальбіма була характерна докладним філологічним аналізом та спробами усунути протиріччя між усною й писемною традицією іудаїзму, між Торою (П’ятикнижжям Мойсея) та наукою.

Читайте другу частину публікації тут.