«ЄВРЕЇ ВОЛОЧИСЬКА: НЕВІДОМА ІСТОРІЯ». Частина 2

Автор тексту – Володимир Матусяк, історик.

Читайте частину 1 публікації тут. Далі буде.

Друга половина XIX – початок XX ст. стали часом бурхливого економічного зростання Волочиська та «золотого періоду» єврейської громади містечка.

Указом імператора Миколи I євреям «смуги осілості» було заборонено жити на 50-верстовому відтинку вздовж державного кордону (верста дорівнювала 1066 метрам). Вірогідно, саме тому зростання єврейського населення Волочиська припадає вже на другу половину XIX ст. Адже це обмеження скасоване наступним імператором, Олександром II, у 1858 р.

У багатотомному польському «Словнику Географічному» повідомляється, що в 1860 р. у Волочиську була синагога та 2 єврейські молитовні будинки (за іншими даними на 1863 р. – 3 синагоги – авт.). Вже через десятиліття в нашому містечку проживало 1180 мешканців (а це 326 димів – податних дворів), з яких 58% складали євреї. Йдеться про історичний Волочиськ, який прилягав до лівого берега Збруча – сучасний мікрорайон Волочиськ-1.

Водночас «Єврейська енциклопедія» подає наступні дані щодо єврейського населення Волочиська у XIX ст.: у 1847 р. тут проживали 1516 мешканців обох статей, у 1897 — вже 3295 (49,1% населення містечка). За родом занять це, переважно, були ремісники (кравці, чоботарі, бондарі, ковалі, кушнірі тощо), оптові та роздрібні торговці. Статистика по м. Купіль наступна: у 1847 році тут проживало 1170 єврейських мешканців, у 1897 – 2720 (52,8% населення).

Після отримання звістки про загибель імператора Олександра II 4-5 травня 1881 р. у Волочиську спалахнули антиєврейські безлади, під час яких були створені загони самооборони. Через рік царським урядом видано «Тимчасові правила» – низку указів, за якими євреям заборонялося поселятися в сільській місцевості (щоправда, незабаром їм все ж було дозволено проживати у 101-му селі, які фактично потім стали єврейськими містечками).

У 1880-их роках наш край відвідав інспектор прикордонної сторожі, уродженець Київської губернії, досить відомий свого часу письменник Всеволод Крестовський. У подорожньому нарисі «Вздовж австрійського кордону» автор, поміж іншого, писав:

«… Офіційно у Волочиську нараховується 1168 мешканців обох статей, але насправді їх може бути набагато більше, оскільки ніщо так не вислизає з-під контролю урядової статистики, як єврейське населення, особливо у прикордонних місцевостях. А Волочиськ – це зовсім єврейське царство. Тут навіть на фронтоні кам’яного костелу, прикрашеного двома муроносними урнами, красується у променях золотий єврейський напис, чого раніше ніде й ніколи не доводилося мені бачити…»

У 1890 році в містечку Волочиськ діяло вже 8 синагог, до яких могли зараховувати й невеликі молитовні будинки. У сусідньому Купелі на 1865 рік існувало 3 синагоги, було відкрите однокласне народне єврейське училище (1871), у 1907 році – єврейська школа. На 1896 рік волочиським рабином був Колтун. Серед купільських рабинів відомі імена Койфмана (1859), Лейзера Харіфа (1880-ті), Йоселя-Лейб Глейзера (кінець XIX ст.).

Окремі риси побуту єврейської громади Волочиська закарбував у своїх творах письменник Олександр Купрін, котрий у 1893-1894 р. проходив військову службу в нашому містечку в званні підпоручика 46-го Дніпровського піхотного полку. Найбільш цікавим є оповідання «Весілля» («Свадьба»). Головний герой твору, підпрапорщик Сльозкін, опиняється в «прикордонному єврейському містечку, якого не знайти на географічній карті». Одного разу він стає свідком колоритного єврейського весілля. Ось як описує цей момент О.І. Купрін (враховуючи неповторну лексику, подаємо текст мовою оригіналу):

«Густая черная толпа с веселыми криками и смехом валит ему навстречу… Слышатся звуки нестройной музыки и глухие удары бубна. Что-то вроде балдахина на четырех палках колышется над толпой, постепенно приближаясь. Впереди, стесненные людьми, идут музыканты. Кларнетист так смешно засунул себе в рот пищик, точно он его насасывает, щеки его толстого лица надуваются и опадают, голова неподвижна, но глаза с достоинством вращаются налево и направо. Долговязый скрипач, изогнув набок свою худую, обмотанную шарфом шею, прижался подбородком к скрипке и на ходу широко взмахивает смычком. Тот же, который играет на бубне, высоко поднял кверху свой инструмент и приплясывает, и вертится, и делает смеющимся зрителям забавные гримасы…»; «Свадебный бал происходил в большом пустом сарае, разделенном перегородкой на две половины. Раньше здесь помещался склад яиц, отправляемых за границу. Вдоль стен, вымазанных синей известкой, стояли скамейки, в передней комнате несколько стульев и стол для музыкантов, в задней десяток столов, составленных в длинный ряд для ужина, – вот и вся обстановка. Земляной пол был плотно утрамбован. По стенам горели лампы. Было очень светло и тепло, и черные стекла окон покрылись испариной.»; «Дризнер подбежал к музыкантам и что-то шепнул им. Дирижер с флейтой в руках встал, шлепнул ладонью по столу и крикнул: “Ша!” Музыканты изготовились, кося на него глазами. “Ейн, цвей, дрей!” – скомандовал дирижер. И вот, приложив флейту ко рту, он одновременно взмахнул и головой и флейтой. Музыка грянула какую-то первобытную польку.»; «В другой комнате, предназначенной для ужина, тоже начали танцевать, но исключительно старики и старухи. Те трое музыкантов, что шли впереди свадебной процессии, кларнет, скрипка и бубен, играли маюфес – старинный свадебный еврейский танец. Почтенные толстые хозяйки в белых и желтых шелковых платках, гладко повязанных на голове, но оставляющих открытыми оттопыренные уши, и седобородые солидные коммерсанты образовали кружок и подпевали задорному, лукавому мотиву, хлопая в такт в ладоши. Двое пожилых мужчин танцевали в середине круга. Держа руки у подмышек с вывернутыми наружу ладонями и сложенными бубликом указательными и большими пальцами, выпятив вперед кругленькие животы, они осторожно, с жеманной и комической важностью ходили по кругу и наступали друг на друга и, точно в недоумении, пятились назад. Их преувеличенные ужимки и манерные ухватки напоминали отдаленно движение кошки, идущей по льду. Молодежь, столпившаяся сзади, смеялась от всей души, но без малейшей тени издевательства.».

У вже згадуваному «Історико-статистичному описі церков та парафій Волинської єпархії» (1899 р.) священик-краєзнавець М. Теодорович зазначає, що у Волочиську існувало старе єврейське кладовище, розташоване поруч із т. зв. «холерним». Також у містечку «є початкове єврейське училище», а «у випадку хвороб селяни звертаються до євреїв-фельдшерів, що часто не мають права практики».

У повісті «На теплі води» із трилогії «Літо красне», яка вперше була надрукована 1903 року у Варшаві, видатний єврейський письменник Шолом-Алейхем, що побував у Волочиську, так описував наш край:

«Містечко Волочиськ, хоча й розташоване біля самого кордону, – містечко, як і усіляке містечко, з базаром, крамничками, євреями, які тлумляться без будь-якого діла з тростинками в руках…»

На початку XX ст. містечко Волочиськ динамічно розвивається. Краєзнавець та археолог І. Р. Михальчишин у своїй статті «Волочиськ: 100 років тому» (газета «Зоря», 4 липня 2003 р.) наводив дані про те, що медичну допомогу населенню містечка надавали кілька фахівців: дільничний лікар В.В. Гласик і так звані «вільнопрактикуючі» лікарі С.А. Тржебинський, С.С. Пойзнер і С.Л. Бергер. Пологи у породіль приймали повивальні бабки і акушерки О.В. Кормизєва, Г.А. Шейнцвіт, Д.А. Фішер, а у Фридрихівці – Д.Л. Сігель. Зуби лікували: у Волочиську – Ц.Г. Вілер, а у Фридрихівці – Є.І. Бойм та М.М. Ванкевич. М.Бернштейн, власник цегельних заводів у Волочиську і Фридрихівці, де працювало 14 робітників, здавав їх в оренду М.Ш. Гольперіну. Останній, водночас, здавав власну фабрику з виготовлення деревної стружки і пакувальних ящиків (33 робітники) орендатору Д. Коренбліту.

У 1906 р. Броня Альшинецька відкрила тут жіноче єврейське училище, а у 1909 р. вже діяло приватне чоловіче єврейське училище. На початку 1900-их років у Волочиську була створена партійна організація Бунду («Загального єврейського робітничого союзу у Литві, Польщі і Росії») із 50 членів. На 1911 р. тут працювали 2 єврейські школи (з них одна – т.зв. «талмудична»). У 1912 році функціонувало єврейське позичково-ощадне товариство. Активним було й культурне життя громади: діяли клуб, театр, 2 приватні бібліотеки.

У довіднику «Весь Південно-Західний край» («Весь Юго-Западный край: справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерниях. Типография Л. М. Фиша и П. Е. Вольфсона») за 1913 р. наведений докладний перелік підприємств, установ та організацій, власниками чи керівниками яких були місцеві єврейські мешканці.

Із цього надзвичайно цікавого документу ми дізнаємося, зокрема, що у Волочиську було:

• три готелі – «Київський» Ц. Штейнмана, «Петербурзький» Б. Клеймана, «Слов’янські номера»;
• 3 книжкові лавки – Вайгера, Криштуля і Мучніка; продаж періодики – Йосифа і Шейви Мучніків;
• типографія Боруха Лейбовича Криштуля;
• фотоательє Іти Фаєрштейн;
• кінотеатр «Ілюзіон» Мойші Вайзофа поблизу залізничного вокзалу (за деякими даними, відкритий 1910 р.);
• аптека Раїни Гродзенської, яку орендувала Ліба-Рухля Бужанська, а управляв Зейм Бужанський;
• фабрика дерев’яної стружки та пакувальних ящиків Менаше Гальперіна, яку орендував Д. Коренбліт, – виробляла продукції на 20 тисяч карбованців щорічно;
• вальцьовий млин Янкеля Лібмана;
• фабрика печей Гуна.
• Вказано, що ярмарки у Волочиську тоді відбувалися щочетверга через кожні два тижні.

Слід пам’ятати, що місцеві єврейські підприємці були власниками переважної більшості крамниць, товарних складів, кустарних підприємств, що доводить вказаний перелік. Йдеться про аптекарські товари, бакалію, пекарні, винні лавки, продаж залізних, шкіряних, галантерейних товарів, мінеральних вод, іграшок, керосину, лісові склади, мануфактури, лавки меблів, муки, м’яса, канцелярських товарів, готових суконь, посуду, риби, швейних машин, склади сільгоспмашин та обладнання, скупку сільськогосподарської продукції, експорт та продаж хліба, експорт яєць. На залізничній станції Волочиськ діяв «склад землеробських машин й обладнання іноземних та російських заводів» С.І. Фрідмана, що був «єдиним представником відомого німецького заводу плугів з кованої сталі братів Ебергард в Ульмі для Волинської, Подільської та частини Бессарабської губерній».

Збереглася віньєтка, яка посвідчувала, що фотограф Тоня Шехтмейстер, власниця ательє у м. Волочиську, була удостоєна похвального відгуку великого князя Бориса Володимировича – онука імператора Олександра II. Судячи із напису, нагородження відбулося в місті Старокостянтинів – центрі повіту, до якого належала Волочиська волость. Фото недатоване, орієнтовно – до 1917 р.

Окрім того, відомі й інші власники фотоательє у нашому містечку на зламі XIX – XX ст. (у дужках вказані роки, під якими вони згадуються у документах): у Волочиську – дворянин Феодор Подчашинський (1887), купець Давид Ковальов (1887), селянин Іван Іванович Барабанов (1905-1907), міщанка Іта Іцьківна Фаєрштейн (1906-1915); у селі Фридрихівка – Мойше-Меєр Брікман (1907), міщанин Іося Баран (1913-1915), Тауба Срулева Теслер (1913-1915).

До 1914 р. діяв «Волочиський пиво-медоварний завод», який орендували у місцевого землевласника графа Л.Я. Ледоховського підприємці Розалія В’ячеславівна Грубець та В. Павліс. На підприємстві у 1909 р. працювало 9 робітників, за рік зварено пива на понад 43 тисячі карбованців. На початку Першої світової, після «антиалкогольного» указу, завод припинив виробництво пива. Останніми орендарями броварні були Штер і І.В. Шпірт.

У 1910-х роках підприємці Гольдберг, Вейгман, Маргуліс, Каплан і Шварцман орендували парові млини у Купелі. Зубним лікарем тоді працював Мендель Янкелевич Стружа. У 1914-му купільським євреям належало 3 аптеки, шинок, 47 лавок (у т.ч. всі 11 мануфактурних, всі 21 бакалійна та ін.). У містечку також активно діяла сіоністська організація.

Часто єврейські родини в пошуках кращої долі виїздили за океан до Америки – «країни рівних можливостей». Цікаво, що 8 серпня 1908 р. у Нью-Йорку єврейськими емігрантами родом із Волочиська була заснована Перша Волочиська благодійна асоціація (First Wolochisker benevolent association).

Дуже цікавими для краєзнавства виявилися два тексти, перекладені з ідиш на англійську, що були написані керівником названої асоціації Самуелем Тругманом (Samuel Trugman). Перший з них – промова у програмі відзначення 50-річчя об’єднання волочисьців США (або «волочиськерів», як говорили самі єврейські жителі). Друга публікація готувалася до конкурсу «Що ти пам’ятаєш про Стару Країну?», організованого газетою «Тог» (жовтень 1943 р.).

Із текстів дізнаємося деякі нові подробиці про Волочиськ початку XX ст., які, до речі, підтверджують австро-угорські поштові листівки із панорамним зображенням містечка. Наприклад, автор стверджував, що річку, яка відокремлювала «російську» сторону від «австрійської» (тобто була прикордонною), ніхто у містечку не називав Збручем. Річка біля Волочиська була поділена на два потоки, які носили назви «Mill» («Млин») та «Broyer» («Пивовар»; протікав ближче до містечка. Хоча, на нашу думку, у цьому випадку автор тексту міг помилятися: ближче до містечка навпаки протікала річка «Млин» – авт.). Далі по руслу ці два потоки зливались знову в одну ріку. Над ними простягався дерев’яний міст – «ЗамОк» (Zastovkes) та перехідний пункт на кордоні із шлагбаумом (regatke). Посередині двох річечок розташовувалися млин (тут, мабуть, знову закралася неточність – на старих панорамних фото Волочиська видно, що млин розташовувався не посередині двох річок, а на березі зі сторони містечка – авт.) та купальні, де мали право купатися лише місцеві «шишки», а інші спостерігали за цим через решітку. Від річки «Млин» з «австрійського» боку відгалужувався вузький потічок під назвою «Ріка». У місці її витоку на березі розташовувалися три молитовні будинки (bote-medroshim), велика та малі синагоги, будинок навчання (beys-hamedrosh) та молитовний зал (kloyz).

Під час російсько-японської війни 1904-1905 р. місцеві жителі непогано заробляли на тому, що переводили через кордон єврейських резервістів, які уникали мобілізації на фронт. Волочиськ, за словами автора, був відомим далеко за своїми межами. Майже весь вивіз продуктів з України відбувався через наше містечко. Зі станції із «чудовим вокзалом» щоденно прибувало й вирушало по три потяги, а на вагонах поштових та кур’єрських потягів можна було побачити написи «Одеса – Волочиськ» чи «Волочиськ – Київ». Люди з усієї імперії проїздили через наше місто за державними перепустками – у службові відрядження чи на лікування у курорти із теплими водами (Марієнбад, Карлові Вари, оздоровниці Карпат, багатьох міст Австрії).

Визначальну роль у житті Волочиська відігравала торгівля. Продукти, розвантажені на залізничній станції чи привезені автомобілями, перевозили волами за 4 кілометри у саме місто. Через митний пункт щоденно проходили тисячі тон продукції: зерна усіх сортів (пшениці, кукурудзи, ячменю тощо), круп, яєць, живої домашньої птиці, свіжої риби й молюсків, вовни, бекону та іншого.

Усім цим товаром займалися збиральники, вантажники, експортери, агенти, брокери, скупники. Численні комори, магазини, яєчні склади та лихварі давали заробіток тим торговцям й купцям, які у селах скуповували яйця, курей, гусей, телят, льон чи мішки зерна. Усі вказані товари продавалися в Австрії та Німеччині. Кожного дня волочиські купці переходили кордон з перепустками до Підволочиська, де відбувався обмін. Товари продавали, а потім вивозили підводами через митницю. Особливе місце посідала торгівля яйцями. З найближчих територій яйця привозили кіньми, після перерахунку пакували у картонні ящики (по 120 дюжин – лотків на 12 штук), вантажили у вагони зі щепою і відправляли в Австрію. Яєчною торгівлею займалася половина населення Волочиська, був навіть створений кооператив (shutfes). Робітники, які очищували щепу, пакували ящики, підраховували товар, отримували заробіток наприкінці кожного тижня.

«Волочиськ був інтелігентним містом, – продовжує С. Тругман, – і хоча тут відсутні єшиви (єврейські училища), або гімназії, проте серед мешканців зустрічалися дуже освічені люди. Тому жителі навколишніх міст та містечок заздрили волочиським обивателям, котрі мали право і можливість поїхати через кордон у Підволочиськ, який був гарним містом із численними великими магазинами з усілякими чудовими товарами, так що можна було купити одяг за останньою віденською модою і дешевше, ніж у Волочиську.

Волочиськ теж був гарним містом; від вокзалу вниз до містечка й митниці тягнулося «шосе» (сучасна вулиця Незалежності – авт.). Воно мало чотири версти у довжину, а обабіч росли дерева; як приємно було гуляти там влітку, коли дерева рясніли зеленим листям!».

У тексті також згадуються інші об’єкти у Волочиську: ринкова площа з тротуарами; численні крамниці; депо на залізничній станції; «зелена церква» (тобто, парафіяльний православний храм Покрови Пресвятої Богородиці на пагорбі); зала для виступів театральних колективів; ратуша (ймовірно, будинок волосного правління – авт.) з канцелярією; будівля пожежної частини – довга й широка, понад два поверхи, із високою вежею й заокругленим балконом, із якого можна було спостерігати краєвиди міста та навколишніх сіл (частина мала усе необхідне обладнання та сформовану добровільну пожежну команду в уніформі, яка подобалася місцевим дівчатам).

Читайте першу частину публікації тут.

Читайте третю частину публікації тут.