«ЄВРЕЇ ВОЛОЧИСЬКА: НЕВІДОМА ІСТОРІЯ». Частина 3

Автор тексту – Володимир Матусяк, історик.

Частина 3. Далі буде.
Читайте тут частину 1 та частину 2.

XX століття стало для єврейських громад Волочиська й Купеля часом важких випробувань та нереалізованих задумів, фізичного знищення під час Голокосту, відродження та повернення на історичну Батьківщину.

У період військових конфліктів 1917-1921 р. на території України єврейське населення потерпало від погромів, здійснених червоноармійцями, бійцями Добровольчої армії генерала Денікіна, окремими анархістським підрозділами, отаманськими загонами. Однак влада УНР рішуче засуджувала такі безлади з людськими жертвами. Про це, зокрема, свідчить телеграма головного отамана Армії УНР Симона Петлюри коменданту тилу з вимогою негайно розстрілювати провокаторів, що підбурюють козаків до єврейських погромів. Телеграма датована 17 червня 1919 р., її текст наступний (зі збереженням стилістики):

«…Всім всім смерть погромникам. У часопису «Український козак», число третє, повідомлення, що в Волочиську після вступу нашого війська самими козаками був заарештований невідомий робітник, що підбивав наших козаків до єврейського погрому. Коли це було в дійсності, то наказую провокаторів негайно розстрілювати, повідомивши про це населення. Надалі в таких випадках вимагаю твердості і рішучої росправи з такими провокаторами по закону військового часу».
Головний отаман Петлюра
Наштадарм Тютюнник

(Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 1092. – Оп. 2. – Спр. 169. – Арк. 32.)

Із встановленням радянської влади на початку 1920-их років життєвий рівень єврейського населення краю суттєво знизився через погроми та більшовицьку політику «воєнного комунізму», що підірвала дрібну торгівлю й кустарні промисли. Ситуація дещо покращилася в часи курсу нової економічної політики (НЕП), коли були легалізовані приватна й кооперативна торгівля.

У радянський період до Другої світової війни у Волочиську мешкало: у 1923 р. – 1930 єврейських жителів, у 1926 — 2068 (28,4% від загальної кількості мешканців), у 1927 — 2097, у 1931 — 1414 (62%), у 1939 — 753 людини.

Характерна риса цього періоду – існування легальних єврейських організацій та установ. У рамках політики «коренізації», що мала за мету поглибити підтримку радянської ідеології серед національних меншин, у 1920-их роках були створені єврейські сільради й національні райони, де організовувалися єврейські школи й заклади культури, а ідиш стала офіційною мовою діловодства та навчання. Зокрема, Волочиська єврейська сільська рада заснована у 1926 р.

У 1921 р. було створене волочиське відділення Євкомолу – Єврейського комуністичного союзу молоді. Наступного року при районному відділі народної освіти започаткована єврейська секція (євсекція). У 1925 р. організований єврейський колгосп ім. Леккерта (названий на честь Гірша Леккерта – революціонера, члена партії Бунд, чоботаря за професією; 1879-1902 – авт.). Жителів обслуговувала єврейська хата-читальня. У 1926-27 р. у нашому місті також працювало відділення Товариства землевпорядкування єврейських трудівників (ОЗЕТ).

До 1923 р. в сусідньому Купелі продовжували діяти хедер (початкова єврейська школа) і синагога, а також відділення «Га-Шомер га-Цаїр» – міжнародної єврейської молодіжної організації, осередки «Цофім» – єврейської скаутської молодіжної організації, які згодом перейшли на нелегальне становище. Значну роль у їх діяльності грали сини і дочки рабина І.-М. Глейзера. Водночас, місцеві євреї-комуністи домагалися закриття хедерів й відсторонення учителів-меламедів, втім вчитель Бускес продовжував таємно викладати ідиш та іврит групі з 10 дітей. Побудована після 1917 р. синагога була конфіскована під клуб. Члени сіоністських організацій створили гурток, у якому всі охочі набували навичок ведення сільського господарства, а згодом отримали ділянки землі й зайнялися вирощуванням тютюну. У середині 1920-их у Купелі була відкрита школа з викладанням на ідиш та одночасно закрита синагога. У 1930 р. створені артілі з виробництва чунів (гумового чи шкіряного взуття у вигляді калош), плетіння сіток та ін. На початку 1930-их за участю ОЗЕТ було організоване відправлення переселенців у Біробіджан – столицю створеного тоді Єврейського автономного округу на Далекому Сході Росії. Ще 20 родин у 1931 р. переселилися в Крим. Усього протягом 1930-их з Купеля виїхало 1630 євреїв, 38 родин вступили в українські та польські колгоспи. У 1935 р. був створений окремий єврейський колгосп Купеля, а синагога перетворена на хату-читальню (при ній працювали єврейські драматичний та музичний гуртки).

По традиційній зайнятості євреїв сильно вдарив перехід до індустріалізації. Із порушенням звичного укладу кількість безробітних значно зросла, а тому держава для переорієнтації євреїв на роботу у промисловості створила мережу курсів із підвищення кваліфікації, шкіл фабрично-заводського навчання та професійних училищ із викладанням на ідиш.

У 1926-1927 р. у Радянському Союзі посилися репресії проти сіоністів – прихильників існування окремої єврейської держави (Ерец-Ізраель), яку пообіцяв створити британський уряд на підмандатній території Палестини. Зокрема, закритий Хе-Халуц – орган сприяння сільському господарству, що готував молодих переселенців у «Землю обітовану», припинено діяльність Комуністичної робітничої партії «Поалей Ціон», спортивного товариства «Маккабі». У 1928 р. постановою уряду радянської України все майно релігійних організацій ставилося на баланс НКВС. А на початку 1930-их боротьба з іудаїзмом стала тотальною, лише у 1931 р. по республіці закрито 112 синагог.

Цікаві спогади про містечко Волочиськ залишив відомий український письменник-гуморист, багаторічний редактор журналу «Перець» Іван Йосипович Сочивець. 19-річний випускник Чернігівського педінституту у лютому 1937 р. був призначений вчителем біології Волочиської української неповної середньої школи (тепер – ЗОШ №3), а із вересня 1938 р. став її директором. У своєму біографічному нарисі «Містечко над Збручем» автор згадував про хлібопекарню, фабрику «Дзеркала», артіль «Чуні», кравецьку майстерню, медичну амбулаторію, солярню, два магазини (один – Манделів, другий – Кореньовського), пошту з начальником Тругманом, дві сільські ради – українську і єврейську (Євраду), колгосп імені Косовського з головою Іщаком, а також «відомого на весь край цілителя Гершка Фойгельмана, до квартири якого в неділю наїжджають десятки підвід з хворими».

«Не можна оминути й славнозвісного буфета, де в Рози можна випити бочкового пива і закусити булкою, ковбасою чи печивом», – писав І.Сочивець. «Підкреслюю, – вів далі автор, – що у Волочиську на той час було дві школи. Українська і єврейська. Єврейська двоповерхова, стояла при дорозі, малочисельна учнями, але знаменита вчителькою біології Вірою Львівною Вурцель, що закінчила Паризьку Сорбонну, а все життя прожила аж до трагічної загибелі від рук фашистів у рідному містечку». Окрім українського клубу ім. Т.Шевченка, у містечку діяли два єврейські – ім. Войкова та «Кустарний» (за іншими даними – клуб «Кустарний» носив ім’я Войкова, а інший називався ім. Шолом-Алейхема – мав 2 поверхи, на першому розташовувався клуб, на другому – бібліотека – авт.).

Місцева жителька Войтко (Романчук) Віра Прокопівна (1925 р. н.) згадувала: «Єврейська сільська рада розташовувалася біля сучасного магазину Скиби, єврейська школа – по Кірова (тепер – вул. Незалежності – авт.). Вцілілі сьогодні єврейські будинки – це магазин Скиби та будинок Кондрацького. Старе єврейське кладовище – на садибі Чеховських біля церкви…». Також відомо, що одною з центральних вулиць Волочиська був Жидівський бульвар (тепер – вулиця Кооперативна). У містечку в довоєнний час також діяли єврейська лазня та корчма. Єврейську сільраду у 1938-1939 р. очолював Соломон Йосипович Нудель.

Унікальним для краєзнавства є план містечка (штетла) Волочиськ 1930-1941 р., створений у США письменницею Євою Лоздернік-Бейдер (народилася у Волочиську 1922 р.) та її сином Матвієм Шпізелем. План становить історичну цінність, не зважаючи на огріхи у масштабуванні, деякі, інколи суттєві, помилки розташування об’єктів. На ньому позначені установи, організації, підприємства, приватні садиби та вказані прізвища місцевих мешканців єврейського походження.

Карту у великому розмірі можна завантажити тут.

Для зручності огляду плану подаємо перелік найменувань англійською:
Ambulance – швидка допомога;
Bath with micva – купальня (ванна, баня) з міквою; йдеться про мікву –резервуар з водою, у якому проводяться ритуальні омовіння в іудаїзмі;
Beach – узбережжя, пляж;
Bet Midrash (букв. «дім навчання») – єшива, талмудична школа;
Brovory Road (правильно – brevery road) – дорога до броварні, пивоварного заводу;
Bubich store – орієнтовно – магазин Бабича;
Children garden – дитячий садок;
Cinema – кінотеатр;
Club – клуб;
Coach Repair – ремонт возів, карет;
Cobbler – чоботар;
Cosher butcher – кошерний м’ясник;
Drayman – візник (професія);
Farmacy – аптека;
Fridrihovka (a smaller shtetl considered outside) – Фридрихівка (менше містечко, що вважається за межами);
Hairdresser – перукар, цирульник;
Home of Old Lady – будинок Старої Пані (ймовірно, колишня споруда маєтку графів Ледоховських);
Hospital – лікарня;
Jewish Cemetery – єврейське кладовище;
Jewish school – єврейська школа;
Kord factory – ймовірно, фабрика з виробництва чунів (?);
Krivulka – Кривулька (назва вулиці);
Market Square – Торгова (Базарна) площа;
Meat shop – м’ясний магазин;
Mirror factory – фабрика з виробництва дзеркал;
Mislova – село Мислова;
Motel – мотель, заїзд, заїжджий двір;
Park – парк;
Pioneer club – піонерський клуб;
Place for changing horses – місце для заміни коней;
Podvolochisk – Підволочиськ;
Post office – пошта;
Rabbi’s house – будинок рабина (духовного лідера єврейської громади);
Railway station – залізнична станція;
Road to brick factory – дорога до цегляного заводу;
Road to the Sugar Factory – дорога до цукрового заводу;
Sanit. Station – санітарна станція (санстанція);
School Teacher – вчитель школи;
Shop – магазин, крамниця;
Shtettel Wolochisk – містечко (штеттл) Волочиськ;
Smith – коваль;
Square – площа;
Sugar factory – цукровий завод;
Temporary Apartments – тимчасові квартири (ймовірно, житлові приміщення для найму);
Ukrainian Primary school – українська перша школа;
Ukrainian Second school – українська друга школа;
Union – букв. «союз» (значення незрозуміле);
Veretnik bagels – крамниця рогаликів Веретніка;
Water Source – джерело;
Zbruch River – річка Збруч

Із поворотом державного курсу від підтримки нацменшин до їх переслідувань у 1938 р. ЦК КП(б)У оголосив єврейські навчальні заклади «джерелом буржуазно-націоналістичного впливу». Їх закрили, або перевели на російську й українську мови викладання. Напередодні Другої світової війни, у квітні 1939 року, єврейські національні райони в УРСР були розформовані, а мережа установ та друкованих органів ліквідована.

Під час Другої світової війни нацистська влада застосувала на окупованій території Волочиського району расистську політику Голокосту – поневолення та фізичного знищення єврейського населення.

27 липня 1944 р. Волочиська районна комісія із встановлення та розслідування злочинів нацистів, очолювана головою райвиконкому Кирилом Львовичем Бедзюрою та секретарем райкому партії Іваном Федотовичем Левченком, підготувала акт, у якому, зокрема, розкрито обставини злочинів окупантів щодо мирних єврейських жителів.

В акті зазначалося, що нацисти створили у Волочиську гетто для єврейського населення, яке займало будівлі підприємства по відгодівлі великої рогатої худоби Волочиського цукрового заводу (літо-осінь 1942 р.). У таборі одночасно перебувало 800-1000 чоловік. Окрім місцевих жителів сюди привозили євреїв із Чорноострівського та Фельштинського районів. Полонені утримувалися в стаціонарних приміщеннях на території цукрового заводу. Харчування було практично відсутнє, медичне обслуговування не надавалося. Охорону здійснювали німецькі солдати.

Гетто у Волочиську було огороджене колючим дротом на висоті 3-5 метрів. Людей, що робили спроби перейти межу оточеної території, били та розстрілювали. Окупаційною владою було видано наказ, згідно якого кожен житель-єврей повинен був носити на лівій стороні грудей та спині особливий знак у вигляді шестикутної зірки жовтого кольору розміром 7 на 8 см. Нацистська жандармерія грабувала особисте майно та цінності полонених. За даними комісії та свідченнями очевидців, у мешканців гетто розграбовано особисте домашнє майно на суму 87,5 млн. карбованців. Окупанти щомісячно вимагали із кожного жителя гетто 60-70 тис. карбованців, даючи обіцянки зберегти життя.

Згодом, у 1942 році, мешканців гетто було переведено у концтабір, де вони під наглядом поліції працювали на ремонті залізниці та шосейної дороги. Табірна адміністрація санітарних вимог не дотримувалася, тому людей годували різними неякісними відходами, що спричиняло масові захворювання та смертність.

За розпорядженням начальника жандармерії Германа 1 серпня 1942 року в околицях південно-східної частини села Фридрихівка, на території колишнього цегляного заводу, підрозділами СС та поліції розстріляно понад 8 тисяч жителів єврейської національності Волочиська та інших населених пунктів (дані вищеназваної районної комісії – авт.). У документах військово-польового суду під головуванням майора юстиції Пахомова, що відбувався 10-11 липня 1944 року на станції Волочиськ, названо іншу кількість – близько 4 тисяч загиблих від рук нацистів мирних жителів.

Крім того, у м. Купелі з південно-східної сторони по дорозі на Старокостянтинів біля єврейського кладовища було знайдено 12 малих і великих могил, у яких було поховано 261 жителя єврейської національності (з них 89 задихнулися у закритому нацистами приміщенні).

Районна комісія провела розкопки місця поховання у Фридрихівці біля підніжжя яру та полів, що належали колгоспу імені Шевченка. Могила мала розміри: 20 м довжини, 17 м ширини, 2 м глибини. Після відкриття могили знайдено трупи у неприродних для тілопокладання позах – в сидячому, напівлежачому вигляді. При медичному огляді визначено, що більшість мирних громадян була кинута у яму живими, приглушеними тупою і холодною зброєю. Інша частина загиблих мала кульові вогнепальні поранення у потиличній та скроневій частинах. Серед знайдених трупів встановлено переважну кількість жінок (в т.ч. вагітних), стариків і дітей. Було визначено, що діти закопувалися живцем разом із батьками. За свідченнями очевидців, ще у лютому 1943 року сніг на місці могили розстріляних був багряним від крові загиблих.

1945 року у м. Чернівці було розшукано колишнього слідчого Волочиської жандармерії Вільгельма Фея. У січні 1946 року на допиті Фей повідомив ці подробиці масового розстрілу мирного єврейського населення у Волочиську.

У 1947 році на могилі на постаменті встановлений цегляний цементований обеліск висотою 5,7 м з металевою меморіальною плитою із написом: «На цьому місці в 1941-1944 р. німецько-фашистськими загарбниками були по-звірячому розстріляні жителі району». В основі монументу та на шпилі були зірки Давида (Могендовид). Вважається, що автором ідеї створення пам’ятника, зведеного на пожертви громадян, був місцевий житель, колишній працівник сфери торгівлі Гершль Горбатий. Місцевість, де була розташована могила, серед волочисьців називалася «Семенівкою», або «кривою стежкою». Є дані, що Першою Волочиською благодійною асоціацією (First Wolochisker benevolent association) у США робилися спроби переслати кошти на покриття вартості пам’ятника, однак безуспішно. Станом на 2022 р. Меморіал капітально відремонтований зусиллями Волочиського машинобудівного заводу та міської ради, перебуває у задовільному стані, забезпечений вільний прохід до місця поховання, зі сторони прилеглої вулиці встановлений інформаційний щит.

У 1961 р. на найбільшому в США єврейському кладовищі Монтефіоре у Нью-Йорку вже згадуваною Першою Волочиською благодійною асоціацією був відкритий меморіал пам’яті жертв Голокосту та загиблих на фронтах Другої світової війни волочиських євреїв, на якому викарбовано прізвища загиблих. Наше містечко також згадується на стелі пам’ятника ізраїльського національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) та Героїзму «Яд Вашем» на горі Герцля в Єрусалимі, творцем і першим директором якого був уродженець Волочиська Мордехай Шенхаві (про цю цікаву постать йтиметься у четвертій частині публікації – авт.).

Уродженці нашого міста єврейського походження брали участь у бойових діях Другої світової війни, нагороджені орденами й медалями. Серед них високим авторитетом у жителів Волочиська користувався Михайло Самойлович Айзен (21. XI. 1921- 15. XI. 2006) – уродженець села Копачівка. Закінчив Копачівську семирічну школу та Волочиську середню школу №1. Батьки М.С. Айзена, Самуїл та Шприня, працювали у колгоспі «Червона зірка», були розстріляні нацистами у 1942 р. разом з іншим сином – 16-річним Нахмоном. Як фронтовик, М. Айзен був учасником оборони Києва, битви під Сталінградом, боїв під Прохорівкою, Корсунь-Шевченківської наступальної операції. У післявоєнний час закінчив Кременецький педагогічний інститут, багато років працював учителем історії в одній із міських шкіл. Часто зустрічався з учнівською молоддю, згадував воєнні роки. У житті М.С. Айзена завжди підтримувала його дружина – Айзен (Коваль) Євдокія Сергіївна.

Після визволення нашого містечка від нацистів у березні 1944 р. поступово з евакуації та фронту повернулося кілька десятків єврейських родин, більша частина з яких втратила рідних. Деякі сім’ї оселилося у побудованому ще 1936 р. двоповерховому будинку по вулиці Леніна (тепер – на вулиці Слави; серед місцевих відомий як «жидівський дім»).

У післявоєнний час у Волочиську проживали єврейські родини Айзенів, Айзенбергів, Баренфельдів, Бармаків, Бегельтрудів, Безманів, Беккерів, Беллерів, Блувштейнів, Вінерів, Віхалевських, Грачів, Десятників, Дорфманів, Дукачів, Зіцерманів, Клейманів, Клепців, Купервассерів, Куперів, Куперманів, Купців, Лізаків, Ліщинських, Манделів, Мугерманів, Пейсахів, Розенбаумів, Розенбоймів, Слєпів, Флейшманів, Шенглерів, Шмулензонів, Шпіртів, Шустерів.

Кілька поколінь волочиських учнів виховали, зокрема, й вчителі єврейського походження, які працювали у Волочиській середній школі №1 та неповній середній школі №2: Анатолій Ілліч Мугерман, Лазар Борисович Мандель, Ганна Львівна Купець, Гося Ісаківна Купець, Людмила Леонідівна Шмулензон, Софія Ізраїлівна Лізак, Марія Давидівна Шпірт. З особливою вдячністю автор статті згадує своїх педагогів – першу вчительку у початкових класах Клавдію Марківну Пейсах та вчительку російської мови і літератури Юнну Юхимівну Віхалевську. Вічна їм пам’ять!

Широку палітру життя Волочиська і, зокрема, його єврейських жителів, описує один із найбільш оригінальних за формою творів про наше місто, своєрідна енциклопедія волочиської історії за період 1941-1953 р. – поема у прозі «Імена людські» Єфима Манделя. Автор – уродженець Волочиська (1937 р.), математик, організатор літературного об’єднання «Середовище поета». Родина Манделів добре відома серед старожилів. Батька, Лазаря Борисовича, поважали, як авторитетного педагога неповної середньої школи №2, вчителя української мови та літератури.

Автор поеми доносить читачеві обставини трагедії розстрілу нацистами єврейського населення, розповідає про свою родину, подає цікаві подробиці життя містечка, згадує про багатьох мешканців, вживає місцеві назви, які збереглися до сьогодні. Зокрема, Є. Мандель пише, що у післявоєнні роки євреї Волочиська полюбляли збиратися «на квартирі Сігала по вулиці Кірова». За столом споживали традиційні страви: хрін з буряком, вишнівку, фаршировану щуку зі студнем, жарке есік-флейш (м’ясо в кисло-солодкому соусі), печення кіхелах (медові коржики з миндалем, корицею, імбиром, мускатним горіхом і цедрою), леках (медовий пиріг з прянощами), книшбройт, штрудель (рулет з прісного тіста із різною начинкою), зшиту шийку з фаршем із муки, жиру та цибулі.

У 1970-их роках відбулася чергова хвиля алії – переселення євреїв СРСР в Ізраїль, пов’язана із загостренням стосунків обох держав після арабо-ізраїльських воєн 1968 та 1973 р., коли радянське керівництво зайняло позицію підтримки арабів й розірвало дипломатичні стосунки з Ізраїлем. Виїзд євреїв був припинений на початку 1980-их через розгортання війни в Афганістані. Наступна хвиля мала місце з 1989 р. у зв’язку з політичною лібералізацією горбачовської «перебудови». Лише за два перші роки до «Землі обітованої» прибуло 200 тисяч радянських євреїв. Цей процес був масовим орієнтовно до 2004 р. Переважна більшість мешканців єврейської громади Волочиська опинилася на історичній батьківщині, або ж емігрувала до США, Німеччини та ін. країн.

Історія спільного життя українського і єврейського населення на нашій землі, яка тривала щонайменше 450 років, фактично припинилася. У місті нині проживає лише кілька людей єврейського походження. Проте це також наша історія, яка сформувала Волочиськ таким, яким ми його любимо.

Читайте четверту частина публікації тут.