Автор – Володимир Матусяк, історик.
Цього літа виповнився 561 рік від першої письмової згадки про Волочища (саме така назва у множинній формі часто фігурує у середньовічних документах) – невелике поселення, з якого починався сучасний Волочиськ. За «канонічною» версією, яка впродовж десятиліть не підлягала сумніву, точкою відліку тут вважається т.зв. «дільчий лист» від 9 липня 1463 року, у якому йшлося про поділ спадщини по смерті князя Василя Збаразького між трьома його синами – Семеном, Солтаном і Василем.
На деяких інформаційних ресурсах акт помилково називають «подільським», вочевидь від спотворення слова «подільчий».
Документ надзвичайно цікавий. Маловідомо, що у ньому фігурують одразу два поселення під назвою «Волочища». Одне із них потрапило до володінь старшого брата Василя Васильовича Збаразького, де також бачимо саме місто Збараж і понад 30 сіл (зокрема, Нове Село, Клебанівці, Шейпаківці, Гнилиця у сучасних Підволочиській і Скориківськиій громадах).
Але волинський краєзнавець М.І. Тедорович ототожнює Волочиськ із тими Волочищами, які перейшли у володіння іншого брата – Семена. Крім цього князь Семен Збаразький отримав місто Колоден та 20 сіл, поміж яких – Мединю (сучасне с. Медин Підволочиської громади) та Порохную (сучасна Порохня Війтовецької громади).
Де розташовувалися обидва Волочища – питання на сьогодні відкрите. Але звертаю увагу, що це уже були, за логікою, сформовані поселення, що виникли ще раніше. Але чи Волочища – найдавніше поселення нашого краю за документами? Виявляється, що ні.
Про це історики дізналися завдяки наполегливості і рішучості однієї пані, котра далекого 1582 року була закликана до гродського суду у Луцький замок. Звали цю жінку Катерина Цатинна, вона була удовою кременецького земського писаря Григорія Болбасова. Пані Катерина мала земельну суперечку за маєток Ожигівці Кременецького повіту із князем Стефаном Андрійовичем Збаразьким. Перший суд у Кременці не дав результату, оскільки князь відмовився прибути й, натомість, закликав пані Болбасову до Луцька. Магнат стверджував, що Катерина не має жодного права на Ожигівці, а тому лише «мнє затруднєніє чінєт».
Вже у гродському суді пані Болбасова надала урядникам привілей на підтвердження права власності Ожигівцями й вимагала вписати його до судових книг. Саме тому цей документ дійшов до нашого часу.
У тексті йшлося про те, що 30 травня 1430 року у Луцьку великий князь литовський Свидригайло передав своєму вірному слузі пану Івану Мукосієвичу у володіння 9 сіл, серед яких й Ожигівці у Кременецькому повіті. Це право надавалося вічно й непорушно йому, його дітям, внукам і ближнім. Причому, пан Іван та його спадкоємці вільно могли ці маєтності продати чи проміняти. Також підтверджувалося право на володіння усіма прилеглими присілками, нивами, оранками, лісами, дібровами, бортними землями (бортництво – добування дикого меду), гаями, пасіками, ловами і ловищами (місцями для полювання), бобровими гонами, зерем’янами (урочищами з бобровими гніздами), ріками, озерами, криницями, потоками, млинами, митами, ставами, ставищами (місцями, де були ставки), болотами, рудами (болотами для видобування залізної руди), луками, сіножатями, а також пожитками й платежами.
Цей давній документ мав стати останнім аргументом у судовій суперечці й підтвердити правоту пані Катерини Болбасової. Чим завершився суд, достовірно невідомо. Але саме 1430-ий став роком першої документальної згадки про Ожигівці. Отже, Ожигівці старші, ніж Волочища?!
Проте, друзі, не все так однозначно. У квітні 2021 року на сайті проекту Pro_Волочиськ була надрукована сенсаційна стаття дослідника минулого нашого краю О.А. Фрадинського «Сволочигачі – Волочище – Волочиськ, або історія однієї грамоти князя Вітовта». Розповім коротко.
Автором була знайдена опублікована в одному з наукових видань XIX ст. дарувальна грамота великого князя литовського Вітовта такому собі пану Бедриху на два селища у Смотрицькій волості. Одне із них називалося Сволочигачі. Цікаво, що сам документ датується не роком, а індиктом – періодом тривалістю 15 років, який традиційно використовувався у Середньовічній Європі. Правління Вітовта у Великому князівстві Литовському (до якого належав й наш край) тривало з 1392 по 1430 рік. Олександр Анатолійович аргументовано доводить, що з високою вірогідністю назване поселення Сволочигачі можна ототожнювати з пізнішими Волочищами. Втім пропоную допитливим читачам особисто ознайомитися із цими цікавими доказами.
Таким чином, поселення Сволочигачі могло бути попередником Волочищ, а отже історія нашого містечка стає довшою на кілька десятиліть.
Проте, на цьому крапку ставити рано. О. Фрадинський звернув увагу на публікацію одного з найбільш авторитетних сучасних фахівців з історії роду князів Збаразьких – С.М. Келембета. Зміст цієї статті мав продовження у книзі «Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть.» (2017). Справа у тому, що князі Несвізькі були пращурами Збаразьких й Вишневецьких. Довгий час панувала думка, що їх родове гніздо, місто Несвіж, розташовувалося на території сучасної Білорусі. Однак автор книги не погоджується з такою думкою, а локалізує загадкове поселення на прикордонні південної Волині та східного Поділля, а саме на волочиській землі. Доказом цього стало повідомлення «Хроніки» польського історика XV ст. Яна Длугоша про подорож короля Польщі Владислава Ягайла з Прикарпаття у Литву (1415 рік). На цьому шляху король, зокрема, відвідав й Nieswiez.
Так от: за описом Длугоша це поселення могло розташовуватися на сучасній Волочищині. С.Келембет вважає, що для цього «ідеально» підходить Маначин, оскільки на його території знайдене ранньосередньовічне укріплене городище, котре археологи датують якраз XIV-XV ст., а частина села до сьогодні називається Замчиськом. Тобто, коріння роду Несвізьких-Збаразьких слід виводити саме з Маначина – колишнього Несвіжа. Тому, вірогідно, що якраз Маначин – найдавніше поселення нашого краю.
Запитань більше, аніж відповідей. Претендентів на звання найдавнішого поселення Волочищини є декілька. Сподіваємося на нові докази й цікаві аргументи.
Читайте також:
Предки князів Збаразьких походили з Волочищини?
Залиште Ваш коментар