Попередні розділи читайте тут
МІСТО НАД ЗБРУЧЕМ
Фрагменти з роману-спогаду
Я так наголошую на єврейській частині населення, бо не було б її – не було б містечка. Як весілля не буває без молодої, так справжнє містечко не мислиме без євреїв. І Волочиськ, нівроку, не міг скаржитись на їх недостачу. А які серед них особистості! Почнемо з Фойгельманів. Їх було три. І не однофамільці, а брати. До речі, один з цих братів сказав мені, що Фойгельман – це в перекладі на нашу мову – людина-птах. Так що це за птахи? Один, значить, голив і підстригав, другий – відав медамбулаторією, третій, пан Гершко, теж лікував, але мав, як кажуть, приватну практику. Тобто приймав у себе та ще ходив чи їздив по домах. Його цілющі можливості не піддавались сумніву, як і існування Бога на небесах. Навчився лікувати він у першу світову війну по госпіталях. Тепер він лікує цивільних від усяких хвороб, які знає і яких ще не знає світова медицина.
«Пана» самі люди присвоїли Гершкові. За його авторитет і за невибагливість в оплаті медичних послуг. Він брав грішми, брав куркою, яйцями, медом – хто що дасть. За ним приїздили підводи десь із Федірок, Копачівки, Мислової та інших сіл. Хто на медицині розумівся, то казав: «Їдьте до пана Гершка. Якщо вже й він не поможе…».
Візьмімо Тругмана, начальника пошти. Особа! Високий, червонолиций, трішки сутулий, в якихось дивовижно маленьких окулярах і дуже меткий. Він встигає обслуговувати людей на пошті, встигає рознести листи й газети по хатах, встигає побіжно зайти до мадам Френкель на полюбовну зустріч. Таємно, звичайно, хоч про це знає все містечко. До осіб помітних належить аптекар Томашпільський, продавець крамниці Мандель, завторг Дукач та ще чимало людей майстерових, що славляться своїми талантами.
Хто в містечку не знає столяра Абу, який, будучи колись у Відні, ще молодим на власні очі бачив імператора Франца-Йосифа. Хто не оцінить високого класу кравця Хлавного, який пошиє на тебе костюм, як виллє. Не безийменна людина і другий кравець, що носить прізвисько Дудь-файна камізелька. Та треба віддати належне найдостойнішим громадянам містечка, що є його незаперечною гордістю.
Це Віра Львівна Бурцель. Сива, крупнолиця, але ще гордої постави жінка, часто з дорогою цигаркою, у супроводі якогось солідного мужчини, крокує містечком. Чи здогадається хтось чужий тут, що ця жінка колись успішно закінчила факультет Сорбонни в Парижі, а тепер викладає біологію в єврейській семирічці? Ось так.
Це також Ковальов. Непоказного зросту, але міцний, червоний, з сивим волоссям, що кучерявиться. Всі в містечку знають, що навіть у найміцніші морози зимою він ходить на Збруч, прорубує ополонку, пірнає в крижану воду, а потім, ставши на килимок, довго розтирає тіло рушником, зодягається, накидає на себе кожух і повільно йде додому. А як це він раптом потрапляє на Збруч, коли це державний кордон? А ось як. На заставі всі знають, що син Ковальова – комбриг Радянської Армії, високий військовий чин. От і дозволяють його батькові моржувати на льоду. Сам старий у містечку займає скромну посаду завідуючого ощадкасою, де в ту пору було так мало вкладників. Правда, згодом на нього звалилося велике горе: сина репресували. Та до бідного батька повага не зменшилась.
Я тільки побіжно, далеко не всіх назвав поважних мешканців містечка. І то таких собі, звичайних. А ще ж було тут і місцеве начальство. Найпомітніша фігура – Шльома Нудель. Він голова Євради. На ньому синя сукняна сорочка, схожа на гімнастерку, сині галіфе, хромові чоботи: тип тодішнього керівника. Шльома красивий. Він подобається багатьом дівчатам і молодицям. Але за ним ревно стежить Аделя Борисівна, дружина. Теж вродлива.
З містечком злита й сільська частина Волочиська, яку населяють колгоспники. Колгосп носить ім’я легендарного командира часів громадянської війни Григорія Івановича Котовського. І, як я дізнався, не випадково. Пролітаючи зі своєю кіннотою через містечко, доганяючи відступаючих білополяків, Котовський зупинив місцеву молодицю (ім’я називати негоже) і щось її запитав. Та щось збрехнула. Тут вояк не втерпів і оперіщив «інформаторшу» нагаєм, а молодиця зі свіжим рубцем на попі, поплелася додому. І вже коли придумували назву новоствореному колгоспу, хтось пригадав пікантний випадок, та й назвали артіль іменем народного героя.
Життя у котовців складалося дещо інакше, як у містечкових. Тут не дзеркала й не мотузяні чуні, а пшениця, буряки, тваринництво. Від зорі до зорі. Влітку і взимку. Праця тяжка – оплата мала. Але жили, працювали, зводили кінці з кінцями. Часом і веселились.
В колгоспі головував Іщак, родом з Мислової. В сільраді – Роман Трачук, родом з Маначина. Обидва чужі. Іщак присадкуватий, якийсь округлий і чорний-чорний. Але рухливий, суєтний, наполегливий. І завжди з одним аргументом до людей: «Чого ви дивитесь, беріться за діло, бо в нас ще шмат роботи!». На противагу йому, Трачук – рівний, високий, акуратно зодягнений і флегматичний. Він не квапиться, не гарячкує , за столом в сільраді сидить чинно. Ніби в президії. То ж його через певний час і забрали в район, інструктором райкому. Що через якийсь там час зробили й з Іщаком.
Процвітала тоді й культура. У містечку було аж три клуби: український імені Тараса Шевченка і єврейські – імені Войкова та «Кустарний». В українському ставили п’єси і майже щоденно вечорами танцювали. Самодіяльними акторами, майже постійними, були: Іван Басараба, Корній Бараболя, Мітіфор Лобачевський, Мариня Кореньовська, Надя Бойко та інші аматори. Репертуар головним чином з класики: «Назара Стодоля», «Наталка Полтавка», «Мартин Боруля», «Шельменко-денщик». Клубом завідував Гриша Ніжнік. Вірно і довго.
Про артистичні таланти Мітіфора Лобачевського варто сказати дещо детальніше. Ходив він акуратно, хромові чоботи на ньому просто горіли блиском. Їх у нього було дві пари – чорні й коричневі. Сорочка біла-біла, а картуз під військовий. Колись там був він на базарчику у Фрідріхівці і почув, як сільська бабуся допитується у людей, де б їй тут цапа до своєї кози найти. Мітіфор, не довго думаючи, совітує бабусі вести козу у містечко. Де, мовляв, при сільраді цапа тримають. А там справді тоді головував хтось на прізвище Цап. От баба й прийшла до сільради:
– Чого вам, бабо?
– Цапа мені.
– Якого цапа? – До кози. Он біля штахет прив’язана.
Цап у вікно виглянув, і всього його затрясло.
– Це хто вас сюди спрямував?! – крикнув до бабусі.
– Чоловік у жовтих чоботях.
– Де ви його зустріли? – На базарчику. Сказав, що у вас при сільраді цап є.
– На базарчику. Сказав, що у вас при сільраді цап є.
Реготу на всю сільраду. Бо саме людей зійшлось.
– Це Лобас, – зрозумів голова. – Ну, я його дочекаюсь. Я йому…
… То був щасливий вечір. Тихий, теплий, місячний. У клубі грала музика. На гармошці витинав хтось з Базалінських, батько чи син. Молодь танцювала, зсунувши до стінки міцні дубові лави, колишні сидіння з закритого і вже сплюндрованого католицького костьолу. Я знав, що Катя до клубу не ходить. Там не завжди привітно. А цього вечора прийшла. Не сама. З Олею Стрельбицькою, своєю недавньою однокласницею.
А я тут опинився з Ванею Чернієм . З дівчатами зіткнулись ніби зовсім випадково. Привіталися, обмінялися кількома словами, а тоді Черній запропонував:
– Давайте, дівчата, пройдемось. Що нам тут робити, – сказав, і, не чекаючи відповіді на питання, якось так обережно торкнув Олю, а заразом і Катю, випроваджуючи їх поперед нас.
Дівчата погодились і рушили вуличкою від клубу до бруківки. На розі зупинились, ніби роздумуючи, куди йти
– Повертайте наліво,- підказав Черній, а мeні шепнув: «Ми трішки побудемо разом, а тоді розійдемось».
У мене прискорено забилося серце: «А якщо Катя не захоче лишитися зі мною».
Повернули дівчата і ми. Ліворуч ще кілька хат, а праворуч громаддя прикордонної застави. Небо чисте, як вимите, а на ньому ясний місяць . Я оглянувся. Ніби мене щось примусило це зробити. Позаду двоє. Військових.
– За нами хтось йде, — штовхнув я Ваню.
Він теж оглянувся, а тоді мені тихенько: «Більше не оглядайся, не звертай уваги. Це Жеруль і Котов, з застави. Котов давно зустрічається з Ганею Пшоняк, а Жеруль накидає оком на Катю. Так мені натякав Мітіфор Лобачевський».
Це мене вразило. Але й додало сил. Чого це я маю пасувати ? За своє щастя слід боротися. Нехай Катя ще жодним словом не обмовилась про свою симпатію до мене, але ж є серце. Воно відчуває. Наздогнавши дівчат, Ваня розділив їх. Я лишився з Катею.
– Ходімо, – торкнув я дівчину за лікоть і ніби струмом опікся. Щось гаряче, тремтливе, ніжно – солодке прокотилося моїм тілом, навіть дихання на якусь мить перервавши.
Катя була у вельветовому платтячку з білим комірцем, у лосевих туфельках на низьких каблучках. Знайоме привітне обличчя з ямками на округлих щоках, рівна русява зачіска і великі-великі очі, як ось цей повний місяць на високому нічному небі. Я не знав, з чого почати, що говорити. І, можливо, добре, що за нами крокували два військових, з явним наміром не відставати далеко, аби не залишати нас на самоті.
– Ти бачиш, вони таки не відстають.
– Нехай собі, – мовила дівчина. – Ми ж не порушники кордону. – I засміялася стримано.
– А давай повернемось і підемо прямо на них, – осмілів я.
– Давайте, – погодилась і Катя. – Що вони нам.
Вона до мене зверталась ще, як було в класі. Я не хотів і не посмів все переінакшувати з першої зустрічі у наших відносинах. Ми круто повернули і рушили у напрямку містечка. Наші переслідувачі, напевно, не розраховуючи на таку зухвалість, на мить зупинились, а тоді швидко перейшли шосе і попрямували до застави. Тепер ми лишилися вдвох. Я взяв Катю за руку. Маленьку, м’яку і теплу. Притискати я не смів, щоб не виявити грубості, безтактності. Так ми йшли, радісно мовчали і нічого перед собою не бачили.
Потім, уже наближаючись до їхньої хати я почав розпитувати, як вона провела літо, як живуть її батьки, які плани на майбутнє. У двір ми не зайшли. Стали під штахетами біля причілку хати, де з білої стіни темніли двоє вікон. А під вікнами такі пахощі, що аж паморочать. Я звик до пахощів бузку, любистку, м’яти, а тут пахло чимось мені ще не відомим.
– Що так пахне у вас? — запитав дівчину і ненароком торкнувся головою її світлого волосся.
– Матіола, — сказала Катя, не відсахнувшись від мене. – Це такі нічні квіти. Дрібненькі. Вдень сховані, стулені. А вночі розпускаються і пахнуть, пахнуть, аж до хати пахощі залітають.
– Гарно пахнуть. Я досі таких квітів не знав, – сказав я. – А ще побачимось? – боязко й з надією запитав.
– Як хочете, то зустрінемось,– по паузі відповіла дівчина і опустила голову.
Я притиснув Катю до грудей. Щасливо, обережно, ніжно. Як найдорожче, що є на світі і з чим уже ніколи не захочеться розстатись.
– Давай завтра, – запропонував.
– Я ще не знаю, – мовила дівчина. – Завтра в нас … – Вона не доказала. Значить, якась причина. – Я дам знати, коли принесу молоко.
– Добре, – мав я погодитись. І хотів провести до дверей.
– Я сама, – відступила Катя і обережно вивільнила свою руку з моєї.
До мого мешкання зовсім близько. Та мені не хотілося додому, у своє старезне дерев’яне ліжко з витіюватим різьбленням, на якому, напевно, переспало не одне покоління подружніх пар.
Достукався до кімнати, нічого не відповів на зацікавлені розпитування Бжузьчихи і пішов в обійми чужого сімейного ложа. Аж дзвенить у вухах абсолютна прикордонна тиша. Пливе ніч над землею. З вікна не видно місяця. Навіть не чути сопіння пугача, що живе в костьолі. Тільки солодка мрія огортає юнацьку душу, вселяє в неї надію. А вуста нечутно шепочуть ніжне ім’я коханої.
Настає день – і навколо вирує життя. З його добром і лихом, з його радощами і прикрощами. Україна на той час прославилась п’ятисотенницями. Імена Марії Демченко та Мар’яни Гнатенко не сходять з газетних сторінок країни, лунають по радіо, ставляться в приклад усім буряководам. На Поділлі свої героїні: Христя Байдич, Катерина Андрощук та інші. З Кузьмина Красилівського району п’ятисотенниць приймає й вітає сам Сталін. Як до того вітав Стаханова, шахтаря з Донбасу.
Іщаку, голові колгоспу імені Котовського, і ні до їжі, і не до сну. Деякі місцеві жінки теж у передовики хочуть. Як самі не дотягли з врожаєм, то можна ж якось з інших ланок прихопити, а записати на бажаючу. Дивись, голово, пильно. Щоб і п’ятисотенницю зробити, і не зобидити інших. В діло йдуть і чарка, і приголублення. Що тут діяти, коли ти серед двох вогнів?
У сільраді свої клопоти. Податки та самообкладання люди якось сплачують. Гірше з позикою. Навіть гірко. Де в колгоспника набралося грошей, щоб сім’ю якось утримати та ще й державі позичати. А позичати треба. Добровільно. Інакше актив силою забере. І в комору загляне, і в скриню, і в душу. Найстрашніше, коли в душу. Чуть на тій душі хтось тінь помітить, повезеш її, душу свою темну, на Соловки чи в Сибір, як писав Шевченко, «неісходиму».
А під час передплати «добровільної» на позику знаходяться такі «застрільники», що на мітингу чи зборах виступить, оголосить себе першим, ще й суму солідну назове. А до діла прийде …
– Іване, пора вносити гроші на позику.
– Які гроші? Де я їх візьму?
– Ти ж на зборах сам заявив і навіть розписався.
– То я щоб вам допомогти і людей заохотити. Агітація.
– Нам потрібні твої гроші, а не агітація. Не нам, а державі.
– Нема у мене грошей. Нехай колгосп за мене дасть.
– Так у тебе ж і трудоднів нема.
– Ну, нема.
– Так чого ж ти воду каламутив на зборах?
– Кажу ж вам, агітація. Щоб державу підтримати. Щоб вона була заможна і міцна.
От і роби з такими, що хочеш. А з порядного часом останнє здирали на ту позику. День при дні ходили активісти по хатах та «видоювали» копійки. Бо ж треба було соціалізм будувати. А тут саме опублікували в газетах відповідь Сталіна якомусь Іванову, про можливість побудови соціалізму в одній окремо взятій країні. Правда, вождь дещо обумовив таку можливість. Зазначивши, що побудувати соціалізм можна, якщо капіталісти не об’єднаються та не переб’ють те будівництво. Тоді ці відповіді товариша Сталіна мало не на пам’ять знали всі комуністи.
У нашій школі теж сталися певні зміни. Крім Сари Самойлівни, що після арешту чоловіка виїхала з містечка, розрахувався і чудовий математик Олександр Іванович Каюков. Подався він десь у свої краї. У Люботин на Харківщині. На його місце з молодших класів перейшов Семен Самуїлович Мордкович. Математик він теж прекрасний. Тут заміна відповідна. А ось Віра Львівна в особі Каюкова втратила доброго друга, а її донька Нора — потенціального нареченого. Норочка закінчувала середню школу і вже була готова до заміжжя. Та час все потроху поглинає. Іноді не лишаючи й сліду.
В школі завжди багато роботи. Суто педагогічної, господарської, а на додачу ще й громадської. Уроки, щоденники, відвідування учнів на дому, засідання педагогічної ради, позакласні заходи, гуртки — все це лягає на плечі учителів. В допомогу їм були ще піонервожаті. У нас на цій роботі побували Маня Майківська, Петро Мельник, Петро Ластовецький. Всі діяльні, ініціативні, зацікавлені справою. Та багато доручень вчителям діставалося від місцевої парторганізації. Це агітаційно-масова робота серед населення. Часто доводилося виступати перед людьми втомленими безпосередньо в полі, вдома, на фермах. Тяжко агітаторам, ще тяжче змореним і голодним слухачам.
Того часу було багато приділено уваги вивченню нової Конституції СРСР. Сталінської, як її іменували. Вечорами йшли на свої десятихатки, збирали людей і доносили до них зміст Основного Закону, розтлумачуючи кожну статтю дохідливо і зрозуміло. Сам я мало не потерпів від надмірного старання. В Конституції є розділ, де трактується про умови створення союзних республік. Однією з них є наявність у республіки кордону з іноземною державою. Це для «права виходу з Союзу». Бо куди республіка вийде, якщо вона буде всередині Радянського Союзу. Я про це розтлумачив своїм слухачам. Та якою ж для мене було несподіванкою, коли вже наступного ‘дня мене покликав секретар парторганізації і запитав:
– Так куди це вже ти відділяєш Україну?
– Я нікого і нічого не відділяю, — відповів, ще не знаючи, куди гне секретар.
– І звідки ви це взяли?
– На десятихатці був?
– Був.
– Про Конституцію розказував?
– Розказував.
– І про право республік на вільний вихід?
– Так. Але ж в Конституції записано.
– Воно то так… Це добре, що ти поки безпартійний. А то б…
Згодом я зрозумів натяк на оте «а то б…». Але на довгій і тернистій ниві життя ще не раз вскакував у халепу, тяжко розплачуючись не за свої гріхи. Був навіть випадок до трагічного страшний, через який на мені взагалі могли поставити крапку. І то тут-таки, у Волочиську.
Секретарем парторганізації був того часу, коли Конституцію вивчали, Олександр Михайлович Метлицький. Чоловік атлетичного складу, білявий, довгообразий, вайлуватий і надто м’який та добрий. Він також з тих, що на зміцнення партія послала, бо партієць. Правда, він не здалеку. Раптом з Рокитного Київської області. Перепробував він всього. Був бригадиром, був головою колгоспу в Мисловій, відав торгівлею в містечку. А тоді ще потрапив до райкому партії. Інструктором. Мав дружину Ольгу Володимирівну. Не в приклад йому бойову, гостроязику, скупувату, але чесну, порядну. Випадок з Конституцією послужив мені уроком, що навіть серед простого народу є охочі щось на когось донести. Риса, що аж ніяк не прикрашає нікого.
Якось Олександр Михайлович посадовив мене біля себе, довго роздивлявся, а тоді й каже:
– Гарний ти хлопець, бачу, партизуватися б тобі. Візьми ось статут і програму, проштудіюй та й заяву подаси. Я тобі й рекомендацію дам. А там ще хтось та райком комсомолу . І буде все добре.
37-й рік ознаменувався першими виборами до Верховної Ради. За новою Конституцією, за новим виборчим Законом. Розгорталася широка передвиборна кампанія, що охопила всі верстви населення. Створювались виборчі комісії, відкривались агітпункти, проголошувалась єдність комуністів і безпартійних у єдиному блоці. До кожного населеного пункту прикріплялись представники райкому. У Волочиську таким представником була Сара Бломберг, на той час заступник редактора районної газети «Прикордонний комунар». Її чоловік давно вже працював директором цукрозаводу, мав високий авторитет у районі. Потомського, як директора цукрозаводу, добре знали й в області. Бломберг, чорнява, худенька, маленька жінка, мала в собі якийсь згусток палаючої енергії. Непосидюща сама, вона не терпіла ні в кому лінькуватості, флегматичності. Кожного дня її з райцентру до містечка привозила пара баских гнідих. З її появою все кипіло. Збирався актив, слухав настанови, брався за роботу.
У ці перші вибори люди сподівалися, що кандидатами в депутати у верховний орган влади потрапить хтось із своїх. Але вийшло так, що до Ради Союзу був висунутий Мурий, нікому тут не відомий голова Чорноострівського райвиконкому. А до Ради Національностей — Глистюк, жінка, заступник голови Кам’янець-Подільського облвиконкому. Про неї теж дізналися лише з передвиборної листівки. Це викликало певне розчарування в людей. Та Сара Бломберг, ставши довіреною особою цих кандидатів, наполегливо проголошувала єдине: «Буквально всі віддамо свої голоси за Мурого та Глистюк!».
Знаходились сміливці, котрі на передвиборних зборах намагалися все ж запропонувати тутешніх. Та Бломберг їм «буквально» втовкмачувала в голови, що ці кандидати вже затверджені в обкомі і висунуті певними колективами робітників та колгоспниками, і поміняти вже нічого не можна.
Головою виборчої комісії був директор школи Дзядух. Я входив до складу лічильної комісії. Всю ніч після виборів ми просиділи над бюлетенями. Слава Богу, все обійшлося добре. Як і скрізь, у нас результати були понад 99 процентів «за». Лише кілька бюлетенів виявилось недійсними. Проти не було.
Наступного грудневого дня гриміли гучномовці, прославляючи першого всенародного депутата Верховної Ради товариша Сталіна, що впевнено веде країну від перемоги до перемоги.
А Сара Бломберг, енергійна і віддана справі партії жінка, що «буквально» віддала всі сили на успішне проведення виборів, невдовзі разом зі своїм чоловіком Потомським була заарештована як «ворог народу» і зникла з нашого горизонту. Аж по війні, коли я вже працював редактором районної газети «Зоря» (колишня «Прикордонний комунар), мав щастя зустрітися з цією славною жінкою. Сивою, постарілою, змарнілою і геть розгубленою. Вона якось врятувалася, лишилась живою. А чоловік так десь і загинув у таборах НКВС.
Залиште Ваш коментар