Попередні розділи читайте тут

МІСТО НАД ЗБРУЧЕМ

Фрагменти з роману-спогаду

Рік 1938-й вніс у моє молоде життя чимало радісного й щасливого. Мої стосунки з Катею переросли у щире кохання. Ми все частіше зустрічалися. Я познайомився з її славними батьками і відчув, що вони не проти нашої дружби. В хаті я вже був жаданим гостем. Та, як в народі кажуть: «Бог на ворота, а чорт на дірку». Від залицяльників до дівчини відбою нема. І то вже з серйозними намірами. Якось прибігає до мене Ваня Черній. Стривожений, захеканий, навіть спітнілий, і:

– Ти чув новину ?

– Яку? – запитую теж стривожено, бо відчуваю, що та новина, напевно, мене стосується.

– У Каті свати були.

– Як, хто?! – мене вже теж ніби мурашками обсипало.

– Мітіфор Лобачевський і Корній Бараболя свати, а женишок той, з застави.

– Засватали ? – мало не впав я.

– Гарбуз, – раптом розвеселився мій дружок.

– Тобто? – з дрожем у голосі запитую. Щоб ясніше.

– Відмова. Повна.

– Тобі це як відомо?

– А я після сватів до хати підійшов. Там сусіди стояли. Казали, що свати з женишком вийшли розчервонілі й сердиті. Потім я побачив Вікторію Яківну. Насмілився запитати.

– І що мати Катрусина?

– Те саме, що й люди: випровадили сватів без надії на успіх.

Що я пережив, того не описати. Я боявся втратити таку милу мені дівчину, а тут напасть за напастю. Якось і директора мого, Григорія  Корнійовича, ніби яка муха вкусила. З дружиною своєю , Надею, запрошують до себе Катю. Просто так, в гості. Тим часом до них теж «у гості» прибуває з Копачівки вчитель Черній. Ще молодий, вродливий, самодіяльний скрипаль. Відбувається ніби випадкове знайомство з дівчиною, яка вже тоді навчалася в середній школі. Розмови там, ніби не зумисно, точилися про можливе заміжжя. З того часу між мною й директором як тінь пролягла. І вже надого. Після того випадку, при нашій зустрічі з Катею, ми поклялися у вічній дружбі і вірності. Що й було згодом підтверджено нашим довгорічним спільним життям. Але те ще було попереду.

Все обміркувавши між собою  та з батьками Каті, ми вирішили одружитися. Виникло перше питання: де зареєструвати шлюб.

– В українську сільраду я не піду, – сказала Катя.

– Чому? – не зрозумів я.

– Бо там дядьки,– була відповідь.

«Дядьки» – це вічні завсідники, що збираються в сільраді, курять, ведуть безпредметні розмови, підтрунюють один над одним чи непристойно жартують. А тут молода пара: приїжджий вчитель і місцева красуня. Буде реплік та й реплік. Плоских, звичайно. Бо реєстрація ведеться  на виду у всіх, як на базарі. Така була мода радянських часів: вивертай всю душу принародно.

Домовилися йти у Євраду. Там культурніше, затишніше, якось інтимніше. Спонукало й те, що Нудель – чоловік нашої вчительки Аделі Борисівни. У них я тимчасово квартирував.

Я переговорив з Аделею Борисівною. Вона – з чоловіком. Дійшли згоди. Призначили час. І ось у тихе й тепле передвечір’я 25 травня ми з Катюшею подалися до великого кам’яного будинку, що височів на краю містечка, поблизу дерев’яного мосту  через Збруч. По обидва боки того мосту стояла прикордонна охорона, наша й польська. У тому будинку містилася ще  пошта, якою відав Тругман, але там було безлюдно.

У невеликому, дещо похмурому кабінеті, на нас уже чекали голова Нудель і секретар Люба Кумець, кучерява молодиця, що  вміє робити  свою справу спокійно, ввічливо. Ми подали паспорти. Тоді ще переважна більшість населення цього документа не мала. Але умови прикордоння  вимагали своєї винятковості.

– На яке прізвище вас записувати? – з приємною посмішкою запитав Нудель.

Ми тоді ще не задумувалися над цим. Існувала традиція записувати дружину на прізвище чоловіка, обраного для життя. Я поглянув на Катрусю. Ніжно стиснув за лікоть, ніби заохочуючи до мого прізвища. На тому й погодились. Хоч мені чомусь стало шкода, що моя юна дружинонька розстається з таким милозвучним – Романчук.

Запис у паспортах Люба Кумець зробила мовою російською. А ось печатка досить солідних розмірів залишила в документах сліди мови єврейської. Було дещо дивно, та водночас і цікаво. Це ж тільки покажи кому. Бо в Україні єврейських сільрад одиниці. Отримавши свідоцтво про шлюб і паспорти уже з слідами печатки, ми подякували за добру до нас увагу і запросили Нуделя й Любу на скромну вечеринку до батьків моєї молодої дружини. Нас поздоровили, побажали щастя. Нудель пообіцяв прийти з дружиною. Я запросив ще Івана Івановича Зінька, товариша по школі, а тоді пішов кликати директора. Той чогось розприндився, відмовлявся, видно, пригадав свої вибрики проти мене. Я умовляв його дружину. Бо було б мені прикро у таку урочисту годину бути самотнім. Нарешті все влаштувалося. Гостей я привів.

Вікторія Яківна, Прокіп Карпович, батьки Каті, радісні, збуджені, чим могли, пригощали дорогих гостей. Нас вітали, поздоровляли, загадували щастя на довгі літа. А гості пили чарку, жартували, відпускали веселі репліки на адресу молодожонів, від чого ми нітились, ніяковіли, не знаючи, як себе поводити, бо ще не мали ніякого досвіду в сімейному житті.

Та все закінчилось. Гості розійшлись, подякувавши за гостину.  А ми лишилися однісінькі перед невідомістю першої шлюбної ночі. На перших порах жили в батьків. Бо готувалися до традиційного весілля. А на нього і затрат чимало, і на убори молодої винахідливості не менше. Як могла, допомагала в цьому  досвідчена і розбитна сестра Вікторії Яківни, модистка тітка Маня. Та відгуляли й весілля. З родичами, друзями,  сусідами. Не було тільки моїх  з Чернігівщини. Моїй матері, Катерині  Романівні, уже давно вдові та й в літах, не до поїздок та ще й таких далеких. То ж вона і моя родина дізналися про моє одруження з листа.

По весіллю ми переселилися в мою єдину кімнатку, що у флігельку при школі. Умебльовану надто бідно. Єдиною показною річчю домашнього, сказати б сімейного обиходу, було старовинне дерев’яне ліжко з різьбленими спинками. Воно, напевно, вірою й правдою відслужило сім’ї якихось багатіїв, та, пройшовши через війни і революцію, нарешті дісталося нам, щасливчикам уже нової доби. Ліжко те часто розвалювалось, ніби натякаючи молодожонам, що пора придбати нове.

Моєму холостяцькому бурлакуванню прийшов кінець. Та я за ним не шкодував. З одруженням влаштувався домашній побут. Сам я ніби посоліднішав. Уже й уроки в школі вів глибше, бо набув певного досвіду. І авторитет мій зміцнився в колективі вчителів. Приємно було й від того, що з повагою ставилися до мене, молодого педагога, батьки. Цього ж року сталася ще одна для мене досить важлива подія.  Надію Тимофіївну Шахлевич переведено в окружне місто Проскурів. Завідувачем райвідділом наросвіти призначено нашого директора, Григорія Корнійовича Дзядуха. А мене – директором школи. Для хлопця у двадцять один рік то ще ніби забагато. І радість, і певна гордість, і боязнь – все це для мене сплелося в один клубок. Чи думав я, селянська дитина з полісся Чернігівщини, з неписьменної родини, що колись здобуду вищу освіту та ще й займу таку почесну посаду? Чи приходило в голову моєму батькові Йосипу Парфеновичу, який ніс військову службу у Волочиську ще за царя, що його нащадок буде тут навчати дітей? Думи, думи мої! Радісні і приємні. Та, окрім думок, ще праця для людей. Дали тобі посаду – виправдай її чесно й порядно. А в школі це надто не просто. Адже не з предметами справу маєш, а з душами живими, дитячими. Все роби, аби не скалічити цих довірливих, чистих душ. Маєш дбати і за чистоту душі своєї.

Та в колективі складалося все добре. Не без помилок, а той прикрощів іноді. Але загалом таки добре. Завучем став працювати недавній учитель молодших класів Семен Самуїлович Мордкович, сказати б, вроджений педагог. Він чудовий математик, вмілий організатор, до педантичності точний в усьому і справедливий. Мені з ним було легко і приємно. То ж про нашу школу говорили в районі тільки з позитивною оцінкою.

А містечко жило своїм життям. Нудель правив Єврадою. Оксендлер, з контори місцевої промисловості, все ходив у співчуваючих, ніяк не досягаючи хоча б кандидатства в партії. Мандель торгував крамом та гасом, за яким вишиковувалися часом великі черги. Начальник застави Козирєв і комендант Стельберг очолювали охорону кордону. А Зіна Ошетер, доки чоловік возив жом з цукрозаводу, приймала і розвеселяла місцевих кавалерів. Кожному своє.

Не раз я згадував про костьол. Ця солідна і навіть велична для містечка споруда з колонами при вході була на той час уже поруйнована. Тобто розграбована місцевими можновладцями.  Все матерчате тихо пішло по руках, лави перевезено до клубу, вівтар понівечено несвідомою молоддю, орган дорогий попсовано. Що хотіти, коли величезні дубові двері – навстіж. Всю добу. Це ще було місце для притулку і розваг для Куби – нещасного безпритульного підлітка Володі.

Не краща доля спіткала й православну церкву. Височіла вона при в’їзді до містечка ліворуч, одразу за прикордонною комендатурою і поруч зі старим католицьким та православним кладовищами. Після закриття у святому храмі зсипали колгоспне збіжжя, а потім якийсь керівний достойник додумався взагалі церкву розібрати. Що й зробили. Цеглу, що аж дзвеніла міцністю, перевозили до Мислової і там з неї позводили тваринницькі приміщення. Місце, де стояла така красива церква, стало голе, осиротіле, безпросвітнє.

Тим часом, з переїздом Дзядуха до райцентру, ми з Катею переселилися з однієї кімнати у двокімнатну директорську. Тут же, у флігелі. Одночасно переселили ми Ганну Бжусько з донькою Манею в кімнату вільну при школі, а в їхню і мою кімнати вселили викладача російської мови і літератури Галаса Броніслава Івановича, котрий щойно одружився на вчительці молодших класів Ніні Степанівні. Між нашими квартирами була невелика кухня.

З тією кухнею бувало всіляких пригод. У містечку жила собі одинока Бася. Гостролиця, сива, тонконога, зодягнена в якийсь балахон. Вона промишляла на тому, що раненько прямувала до Фрідріхівки на базарчик, купувала в селянок найдешевших синіх курчат, закидала з ними мішок за спину і несла здобич до нас. Знаючи, що вчительські жінки не особливо торгуватимуться за живність. Бувало, тільки прокинешся, а в двері не то стукіт, не  то шкрябання. Відчиниш, а за дверима Бася. В усій своїй красі: розпатлана, запилюжена, з патьоками поту на зморшкуватому лобику.

– Куценє, я вам курочок принесла. Давайте гроші. – простягає худеньку, як куряча лапка, руку.

– Де ті курочки?

– В кухню кинула. Там не курочки, а самий смалець. Куценє.

– Катю! Іди поглянь.

– Басю! Та вони ж геть сині. – каже після огляду Катя.

– Куценє, дай тобі Бог здоров’я! То вони вранці сині, бо померзли. Ти їх на маслі посмажиш, буде – пальчики оближеш. Давай гроші.

– Скільки?

– Шість рублів. Куценє.

– Дорого, Басю.

– А за дорогу. Куценє. За доставку…

Маєш платити. Які торги з цим нещасним створінням. Застерігаєш, щоб більше не приносила. Та через день-два те саме. Ще й яєць принесе на придачу. З чогось же людина має жити.

Ще до мене внадився старий Аба, столяр чудовий. Той, що бачив у Відні самого Франца-Йосифа. Цей ніби душею й серцем відчував, що скоро в світі завариться кривава каша. Аба у хату не стукав. Він майже щоденно через хвіртку брами заходив на подвір’я, статечно зупинявся поблизу вхідних дверей квартири і чекав моєї появи. Побачивши, знімав старенького картуза, вітався і ніби благально запитував:

– Іван Осипович! Там Ітлер ще не здох?

Чому «Ітлер», а не Гітлер? У євреїв є своя іноді вимова окремих слів. На гроші вони кажуть – «роші», на армію – «гармія», на гопак – «опак» і так далі. Тому в Аби і Ітлер.

Я відповідав старому, що поки головний фашист ще не здох. Але, може, дасть Бог здохне.

– Ой, не здохне він сам, – зітхає Аба і, попрощавшись, прямує до брами. Розчарований, невтішний.

А то вже був час захоплення фашистами Австрії, а згодом і Судет у Чехословаччині.

Назрівали великі події тридцять дев’ятого. Світові. Та перед тим у нас сталася подія своя, родинна. Для нас вона теж майже світова. Пам’ятаю, шістнадцятого травня садили ми на шкільному городі картоплю. День теплий, сонячний. Робота йшла добре. Допомагала й Катя, уже готуючись стати матір’ю. І саме цього дня відчула вона, що час настав. Ось тут, на городі. Покинувши все, побіг я до колгоспу просити якогось транспорту, аби відвезти дружину до Фрідріхівки, в районну лікарню, якою відав добрий хірург Гладишевський. Наш таки. Якщо не помиляюся, родом чи не з Федірок. Машин тоді було ще одиниці. Тому дали мені візника з непристосованим до такої делікатної справи возом. Але, підіславши соломи, покривши її рядниною, породіллю до лікарні довезли. Хоч і по неймовірно тряскій бруківці. Такий був час.

Вдома вже спокою ніякого. Я сиджу в батьків. Переживаємо всі: мати, батько, мала ще Вірочка, Катина сестричка. Напевно, я переживаю і хвилююся більше всіх.  Не всидівши на місці, біжу додому,  в школу, відповідаю на запитання цікавих.  А сам ніяк не уявляю,  що ось-ось стану батьком.  І доки невідомо,  хлопчика чи  дівчинки. Сімнадцятого, з  приготованою передачею, поспішаю до лікарні і, ніби зовсім несподівано, приймаю від акушерки найщасливішу  вість: «Ваша дружина народила сьогодні синочка.  Гарненького,  здоровенького.  З нею все гаразд».  Від тієї вісті заспівав би,  але не можна,  затанцював би – не вмію.  Щасливу Катрусю побачив у вікно.  Привітав, поздоровив,  пообіцяв прибігти знову.  А потім і забрати.

До містечка не йшов –  летів.  Одразу в хату до батьків.

– Ну,  що там?  Як вона? – виривається в них майже одночасно.

– Синок! З Катрусею все гаразд. Здорова. Роди легкі.

– Бо весь час в роботі була,  не засиджувалась.  Це важливо. – пояснює  жіночі особливості мати.

– Боже!  Внучок! – радіє і витирає сльозу  щастя батько. –  Мають дві доньки, а тут ось хлопчик,  мужчина в роду. – Нехай росте здоровий.

Тут же виникає питання,  яке ім’я дати дитинці. Здається,  все просто, а насправді зовсім не просто.  Ім’я дається не на день – на життя.  Треба,  щоб і гарне,  щоб і не старовинне,  як то було. Доходимо згоди. Назовемо Олександром.  Це ж і Саша чи Шурик.  За кілька днів я мав забирати з лікарні молоду маму з синочком.  Катя погодилася й раділа,  що дитинку назвали Шуриком . Чим привезти їх додому?  Хотілося з комфортом.  А тут саме почав курсувати між Фрідріхівкою й містечком автобус.  Правда,  називати цю машинерію «автобусом»  можна було хіба з такою ж вірогідністю,  як Волочиськ  Парижем.  Та все ж.  Колеса є, а  над колесами жерстяна  буда з сидіннями і кабіною для водія.  Від водія йшов якийсь ричаг для ручного відкриття і закривання передніх дверей.  Задніх взагалі не було.  Я  упросив водія зробити для мене «спецрейс», за винагороду.

Розгорнулось бурхлива сімейне життя.  Ми вже придбали до хати металеве ліжко з нікельованими бамбульками для прикраси,  гарненький буфетик,  що тоді було модним,  нові стільці та плетену з лози етажерку.  Для дитини старий Аба  змайстрував чудове ліжечко-качалочку з сухого дерева. А я те ліжечко розмалював всілякими фантастичними краєвидами.

Закінчився навчальний рік.  Школа наша займала одне з перших місць в районі.  Саме десь на випускний вечір сьомого класу до мене приїхав брат Микола.  Він щойно закінчив тривалі курси шляхових майстрів у Житомирі. Вечір пройшов урочисто,  піднесено й  весело.  Випускники, дівчата і хлопці,  святково одягнені, батьки радісні. Грав духовий оркестр, були накриті столи.  На кошти, внесені батьками.  Майже до ранку –  співи й танці.  Розходились, коли вже займався світанок.  Але втоми не було.  Радісні події завжди додають людині  сил.

Брат запропонував на час канікул забрати до себе Катю й  дитину. За кілька днів вони й вибрались. Поїздом до Києва,  а там пароплавом по Дніпру й  Десні на мою батьківщину.  Я залишився ремонтувати школу,  заготовляти паливо на зиму, діставати необхідні навчальні посібники.  Торф доводилося возити з Гарнишівки. В цьому мені допоміг гарний хлопець  з автоколони Петро Войтко. Як і я,  білочубий, привітний,  точний у виконанні обіцяного.  Я радий був нашому знайомству.  Своєчасно упорався й з ремонтом.  Бригаду ремонтників очолив Сидір Семенюк.  Він і жив  через вулицю від школи.  Ось тут я й згадав, як займався ремонтом Мефода у Вочківцях. Довелося й мені бігти до Манделя  за пляшкою, а  потім сідати з майстрами на поновлені чорною фарбою парти та пригощатися, аби й надалі люди мене слухали.

Коли школа вже аж усміхалась чистими вікнами до сонця, я теж зібрався в дорогу. Додому ніби на крилах летів. Бо ж там і матуся, і брат з дружиною Настею, а головне – Катруся  з  Шуриком. Погостювали  ми добре.  Катя моя вже познайомилася з сестрами Варкою й Олександрою, з їх чоловіками Кирилом  і Юрком, та вже й майже з усіма сусідами. В рідному селі до мене повага. Де  ж, хлопець  перший з односельців здобув вищу освіту та вже навіть директором школи став. Це ж для нашої Гнилуші нечуване й небачене.

Того року надто  зародила ожина у придеснянський лозняках. Ми  її збирали та варення варили. З собою набрали,  скільки хотіли.  Прощалися дещо з сумом,  ніби відчуваючи, що десь там,  за горизонтом, накопичуються грозові хмари війни.  Микола завіз нас у село Максим до пристані. У віз запряжений був колишній наш, а нині колгоспний жеребець. Сірий, великої тягової сили,  прозваний конюхами верблюдом.

У  Києві на вокзалі випадково зустріли Юхима Петровича Деркача, на той час уже директора середньої школи у Фрідріхівці. Він мені шепнув  неприємну  для мене новину: «Там тебе Дзядух хоче звільнити з посади директора».  До Волочиська їхав  я пригнічений невідомістю,  але дружині не сказав ні слова.  Хоч вона щось догадувалась.

Вдома події розгорнулися швидко і для мене боляче.  Раптом приходить людина мало мені знайома і каже,  що вона має прийняти школу. Ну  а дехто з доброзичливців  уже й крутиться біля нього,  навіть запрошуючи на обід. На той час я вже був кандидатом у члени ВКП(б).  Про це мені нагадав Іван Іванович Зінько.

– Чого ти чекаєш,  треба йти в райком.  Школу здавати ще рано.

Він мав слушність. Обидва заходимо в сільраду.  Я дзвоню в райком і запитую, чи може прийняти Сосонкін.  А на проводі саме він і  був. Вислухавши мої плутані відповіді, він сказав, щоб  я з’явився до нього.  Негайно.  Побігли ми вдвох із Зіньком. У кабінеті секретаря райкому ми застали й  Катаєва,  голову райвиконкому.  Мені  запропонували сісти і «толком» все розказати. Я розказав.  Тут же  був викликаний завідуючий наросвітою Дзядух. Раптом зблідлий і розгублений.

– У вас Волочиська українська школа на поганому рахунку? – запитав Сосонкін у  Дзядуха.

– Ні, ні, на хорошому.

– А Сочивець з роботою справляється ?

– Справляється, – зовсім перелякано мимрив завідуючий.

– А з яких причин ви туди  послали нового директора ?

– Ми його негайно відкличемо. Ми його …

– Так ось так. Ви йдіть працюйте,– показав на мене секретар райкому, а з вами розберемось окремо,– показав на геть змарнілого Дзядуха. – Можете йти!

Що вже по дорозі Зінько мій і співав, і танцював. І сміявся, уявляючи, як новий висуванець, похнюпившись, піде ні з чим. І як  підлабузник з наших вчителів «проковтне павука», так необачно вскочивши в халепу. Дзядуха невдовзі з посади звільнили, і він був змушений виїхати аж в Дунаєвецький район. Причину його випаду проти мене я скоро розгадав. Та вона така дрібна, що не варта уваги. Попереду у нас з Григорієм Корнійовичем ще не одна зустріч.

МІСТО НАД ЗБРУЧЕМ. Розділ 7.