Попередні розділи читайте тут
МІСТО НАД ЗБРУЧЕМ
Фрагменти з роману-спогаду
Знову розпочався новий навчальний рік. Вчителі згодом узнали про «замах» на мене, але стосунки між нами були рівними, щирими, доброзичливими. Лише один викладач почував себе посоромленим. Тепер він всіляко намагався «загладити» свій промах: підтакував мені, де треба й не треба, та я не йшов на зближення аж до товаришування, але й не виявив жодної ознаки образи, а тим більше помсти. Я вже розумів, що люди є люди і що вони не безгрішні, хоч і не завжди винні в цьому.
А в країні назрівали події, що скоро мали потрясти всіх своїми масштабами і великими перемінами. Насувалася невблаганно друга світова війна. Розперезався німецький фашизм, загарбуючи одну за другою країни Європи. Вони вже майже стукались бронею танків і в наші кордони. Та ми ще жили фальшивою вірою у їх неприступність. Бо нас ніби огороджував від біди Пакт про ненапад, підписаний між Радянським Союзом і фашистською Німеччиною. Заворожували також запевнення вождя, що на випадок чого, воюватимемо тільки на землі ворога, та досить оптимістичні фільми типу «Якщо завтра війна».
А що ж наше містечко над Збручем ? А воно жило за своїми неписаними законами. Можливо, окрім мудрого Аби, нікому не вірилось у прийдешній чорний день. У будні містечко працювало. Тому було тихе, майже безлюдне. У вихідні містечко святкувало, гуляло. Дивись, під обід вулицями, як чиста вода, пропливали люди. Поодинці, парами, гуртами. Ось пройшла урочиста Віра Львівна, з кимось у парі, там Наталя Сікорська з мужем підходить до костьольного муру. А там далі Петро Власенко з дружиною прямують до гурту. За ними поважний кравець Левчук. А там хтось аж із-за чавунки крокує до міста. Зодягаються в такі дні у все краще, показніше, до блиску вичищають взуття. І точаться мови-розмови. Все більш містечкового значення. Ще на диво всім з вулички вилітає велосипед, геть обсаджений нащадками Глоздерників. Може то й добре, що містечкові люди до останнього лишаються оптимістами. Хоч когось чи багатьох завтра чекає невідворотнє лихо.
І ось прогриміли постріли гармат. Один, другий, третій. Прогриміли над містечком. А розриви снарядів відлунювали за Збручем. У Підволочиську, містечку, що належить Польщі. Здригнулася земля, здригнулись непоказні будинки, задзвеніли шибки у вікнах. Це перед світанком сімнадцятого вересня. В неділю. Ми зірвалися з ліжка, похапцем взялися зодягатись. У вікно затарабанила рука. Почувся переляканий голос Вікторії Яківни:
– Діти, вставайте, війна! Ой Боженьку!
Звідки стріляють? Хто? Куди? Переляку ще нема. Просто невідомість.
– Ніби наші б’ють по Підволочиську,- каже мати. – Армія йде по шосе. Прямо вся вулиця запруджена.
Вибігли з шкільного двору за браму. Біля нас, навпроти дзеркалки, бруківка повертає на північ, а одразу за поштою і Єврадою – на захід, до мосту через Збруч. Значить, наші наступають на Польщу. Загриміли бронею танки. Їх ціла колона. Вони теж котять до мосту. Але хіба той дерев’яний місток витримає таку вагу. Виявилось, танки пішли вбрід. Своїм ходом через річку. Кілька проскочило, один засів у річковому намулі. Свої ж, що вже на тому боці, кидають троси, рятують, з натугою витягають бойову машину. Порядок.
Кордону вже фактично нема. Де поділися польські жовніри, що стояли на посту,- нам не відомо. Але з того боку уже везуть машиною кількох убитих наших: командира і бійців. Машина спиняється біля сільради.
Вбитих заносять туди. Треба виготовити труни і поховати перші жертви війни. Якої саме, нам ще не відомо. Ясно лише, що наші війська вступили на територію панської Польщі. А Польщу перед цими подіями уже фактично окупувала фашистська Німеччина, розбивши її армію. Уряд покинув країну, виїхавши до Лондона. Народ Польщі залишився беззахисним, на самоті з бідою.
Нарешті радіо вносить ясність: радянські війська вступили на польську територію, аби захистити від можливої окупації німцями земель, де проживають українці й білоруси – наші єдинокровні брати. Що ж, місія благородна. А ми, містечкові жителі, за пару годин таки й побачили своїх братів. Вони хлинули до Збруча, до мосту, через який текли потоки військових колон. Це були жителі самого Підволочиська, а також Заднишівки, Староміщини, а може й Дорофіївки. Зодягнені дещо для нас незвично: в жилетах, широких у поясі й вузьких до низу штанях і в капелюхах. Видно, що до кордону наближались самі лише бідаки. Бо деякі з них з дірками не лише на штанях, а й на капелюхах. І взуті у якісь шкіряні чуні.
Наші й пришельці віталися, тисли руки, щось несміливо розпитували. Але радість помітна. Ці наші брати почали просити «нафти» і «соли». Відносно солі зрозуміло, а нафта їм навіщо ? Виявилось, що то гас.
У Польщі вже була війна, а в такий час найперше зникають предмети, товари першої необхідності. Хтось розумний розпорядився, щоб прямо до мосту підвезти солі і висипати на розісланий брезент. Ще добавили добру бочку гасу. Братам дозволили брати без грошей. Та й гроші ж у поляків – злоті, у нас не ходять. Скоро охочих з того боку налетіло, як птаства. Хто брав сіль і гас, хвалив Червону Армію і совіти, які несподівано принесли стільки радості.
У містечку все пожвавилось. Армія тече й тече, але тихо, без стрілянини, без вибухів. Хтось сказав, що ті снаряди, котрі розірвались по той бік Збруча, лише частково зачепили вокзал. Найбільше нашого люду скупчилось біля костьолу. Хто присів на підмурки огорожі, хто стояв, але не мовчки. Коментували події, хвалили наших, лаяли поляків, угадували, що воно буде далі. Один уже рихтувався в голови колгоспу по той бік. Та раптом всі притихли.
Сталося так, що я поглянув на бруківку в бік єврейської школи і помітив, що звідти не появився жодний військовий. Зате з-за повороту вигулькнула «емка» якогось жовтуватого кольору. За нею друга, за другою третя, за нею… «Емок» була ціла кавалькада. Значить, не наші, не місцеві. Майже одночасно з машинами на пустинній вулиці появися Нудель. Недавно його з Євради висунули на роботу у райвиконком. Тепер, як казала його Аделя Борисівна, мій Нудель – великий пуріц.
Так от кавалькада «емок», порівнявшись з « великим пуріцом», раптом зупинилась. Це вже щось таке, що не тільки містечко, а світ не бачив. Так воно й виявилось. Бо з однієї з машин вийшов Хрущов. Той самий, Микита Сергійович, секретар ЦК КП(б)У, тобто України. Це вже навіть не Котовський у громадянську. Бери вище! Хрущов подав руку Нуделю, щось запитав, машини під’їхали до гурту людей і знову зупинились. Я вигукнув: «Люди, Хрущов!». Всі аж насторожились. Ті, хто був у машинах, крім водіїв, підійшли до гурту. Хрущов і Гречуха, тодішній голова Президії Верховної Ради України, зодягнені у військову командирську форму. З двору вийшла моя Катя з дитинкою на руках.
– Ну як, товариші, правильно ми робимо, що беремо під захист наших братів-українців, котрі були під поляками?
– Та правильно, – за всіх відповів старий Подольський. Невеличкий, сивий, у білій святковій сорочці. Ніби на підтвердження сказаного, він торкнувся плеча Тацьки, своєї теж маленької дружини.
Стояв у гурті й Колодій, по-вуличному Кузь. Цей уже встиг «заправитись» і кинув репліку грубувату. Щось не зразок: «Та ми їм дамо», але чиясь дужа рука відтягла цього місцевого кравця десь назад.
Керівництво України на довгі розмови часу не мало, тому рушило до машин. Забравши з собою й Нуделя. Видно, щоб показав кордон. Невдовзі він, аж світячись від щастя, повернувся назад. Не відчував він, що вже за плечима в нього плентається й нещастя. Десь за годину по тому з Підволочиська до мосту прибігла жінка. Збуджена, схвильована. Вона почала розпитувати, чи хто знає її сестру Ейдю, де вона, як вона? Тим часом, ніби на поклик рідної душі, з містечка до мосту бігла й Аделя Борисівна, наша вчителька. Що робилося з сестрами, що були в розлуці з часів установлення кордону по Збручі, того не описати. І обнімки, і поцілунки, і сльози, і радісний сміх – все, що буває у такій несподіваній ситуації. Виявилось, що Аделіна сестра всі ці роки жила з сім’єю ось в якомусь кілометрі. Жили, мали свою крамничку, ще там щось. Та одна про одну не знали.
А Нудель, на свою біду, вступаючи в партію, не зазначив, що має родичів за кордоном. Тепер же ніби шило з мішка вистромилось. За кілька днів справу його розібрали, за обман з партії виключили, з роботи у райвиконкомі звільнили. Та як тільки в західних областях уляглося, а Хрущов зі Львова повернувся до Києва, Нудель теж, набравшись мужності, подався до столиці. На правах знайомого, він таки добився на прийом до секретаря ЦК. І це допомогло. В партії його поновили. А на роботі – ні. Пішов Нудель у містечко на торгівлю, взявши собі в помічники бувалого Дукача.
Відтепер державний кордон від Волочиська пересунувся далеченько. Десь аж до Перемишля. Та й старий кордон поки відкритим не був, охоронявся. У Підволочиськ ходили, кому треба, але з перепусткою. Хотіли того чи ні, але містечко змінилось. Щось воно ніби втратило… Не стало таємничості, загадковості. По шляху і вулиці йшли та й ішли машини на Захід. З того боку довго прямували колони полонених польських вояків, які практично і не воювали проти наших. Ще везли до нас якихось цивільних. А хто вони?
Через Збруч почали зводити новий міст. Теж дерев’яний, але ширший, міцніший. Наїхало будівельників. Районна газета вміщує чимало нової інформації про події дня. Літературна сторінка продовжує виходити уже й з моєю участю. Та не стало Григорія Донця. Він, як і багато вчителів у тридцять дев’ятому, призваний до армії і вже брав участь у визвольному поході на західні землі України, що й закінчився відомим возз’єднанням.
Рік сороковий гримів зброєю, палав вогнем війни. Щойно закінчилась військова кампанія по возз’єднанню, як зав’язалася війна з Фінляндією. Невмотивована, жорстока, надто тяжка й дорога жертвами: вбиті, поранені, обморожені бійці й командири. Вона показала нашу непідготовленість, нашу невиправдану амбіційність. Після фінської похід на держави Прибалтики, далі на черзі Буковина. Здавалося, наша сила незборима, наша слава заслужена. Під гіпнотичною ідеологією соціалізму ми не бачили, що не завжди творимо правду. Високі чини держави, тимчасово злигавшись з Гітлером, розраховували на скору перемогу нашої системи в усьому світі.
А тим часом у магазинах не завжди вистачало хліба, продуктів, товарів першої необхідності. Люди, не завжди розуміючи, що й до чого, славили вождя, який нищив кращі кадри країни, лишав націю інтелектуального потенціалу, витискав з селянства останні соки. Саме в ту пору тотального ідеологічного затуманення і на мою долю випало випробування в ролі хоч і невеличкого, але вже політичного діяча.
У районі відбулося певне перегрупування у керівному складі. На місце Сосонкіна першим секретарем райкому партії став Максим Сергійович Черевик. Родом з Вовковинецького району, за освітою вчитель, якийсь час працював у Кам’янець-Подільському обкомі. І ось тепер тут, Дебелий, сивоголовий, з важкою ходою, він більше скидався на відлюдного пасічника чи лісового смолокура, але авторитет завоював швидко. Точніше – швидко обріс активом підлабузників, котрі, тримаючись за посадові стільці, ладні кричати «ура» будь-кому, хто стоїть вище. Хоч розумом новий секретар був наділений. Та й мав певну селянську мудрість. Про це я дізнався уже пізніше. Коли й сам дещо приблизився до керівництва, бував у кабінеті першого, а часом і їздив з ним по району.
У райкомі комсомолу взагалі стався переворот. Іван Сергійович Шуда, що був секретарем, призваний до армії. Його заступив Григорій Іванович Чикирда. Уже підтоптаний вчорашній директор школи. Він давно втратив юнацьку осанку і мало пасував на роль молодіжного ватажка. Тому й за справу брався без особливого пориву. Він просто ніби виконував тимчасове партійне доручення. А саме в ту пору більшість платних посад в райкомах скоротили, розраховуючи на залучення до роботи позаштатних активістів.
Це були незручності. Адже ні транспорту свого, ні навіть телефонів у багатьох селах району. Тоді і викликав мене М.С.Черевик. На той час я вже був членом ВКП(б). Викликав і, не довго думаючи, виклав мені не пропозицію, а, напевно, вже готове рішення.
– Оце ми хочемо висунути вас на посаду секретаря райкому комсомолу. Ви згодні?
Я розгубився. Тільки утвердився в школі, увійшов у курс директорської роботи, а тут тобі, як сніг на голову. Про «сніг», звичайно, тільки мелькнуло в голові. Бо хто тоді міг вголос таке висловити партійному керівникові?
– Чи зможу я справитись ? – завагався я, почувши таку мову.
– Справитесь,– заспокоїв Черевик. На перших порах допоможемо. За порадами звертатиметесь прямо до мене.
– А школа як ? – ще запитую. Мені дуже шкода залишати школу, де я почуваю себе вже так впевнено. Та й живу ж при школі.
– Про це ви не турбуйтесь. Все буде гаразд.
– Пробачте, а де ж я житиму? У мене дружина і маленький синок.
– Поки побудете там, а згодом підшукаємо вам квартиру. То як, згода? – чекав від мене позитивної відповіді Черевик.
Я згадав відому незаперечну тезу, що визначає позицію кожного комуніста: «Куда партія пошле…».
– Згода,– відповів я і ніби злякався того єдиного слова, що докорінно змінює моє життя.
– На тому й зупинимось, – підсумував нашу розмову Максим Сергійович і, покликавши свого помічника Михайла Кизиму, дав йому якусь вказівку. – Значить чекатимемо районної комсомольської конференції. Вибори відбудуться там. А ми вас, ясна річ, затвердимо.
Так воно й сталося. Конференція одноголосно обрала мене секретарем, райком партії затвердив, а Григорій Іванович Чикирда здав мені справи, власне, досить пристойний кабінет. Де крім столу, телефону та чималої кількості стільців, на стіні висіла великих розмірів рама, а в ній портрет Сталіна і Ворошилова. Сталін у своєму френчі з люлькою в руці, а Ворошилов у формі маршала. Обидва красиві, дужі і впевнені в собі та своїх ділах. Зі штату мені в допомогу лишилися лише завідуючий обліком Петро Казиміров та симпатична чорнява друкарка Зіночка.
Часто заходила до мене одна більшовичка, Настя Заломська, що займала посаду секретаря райкому партії по кадрах. Мала вона добру вдачу, веселий характер і запас оптимізму, що його вистачило б на багатьох.
– Ти, Ваню, не падай духом,– заспокоювала мене. – Втягнешся і все буде гаразд. Головне – побільше директив посилай у первинні організації. Сільські комсомольці роботящі, вони не чекають зборів та засідань, а ділом зайняті. Ще не забувай про ріст організацій, залучай нових членів. Ще своєчасно звітуй перед обкомом.
Ритм і уклад мого життя змінилися. Вчитель працює за навантаженням, урочним часом, перервами. Все по годиннику, по розпису. А в райкомі праця не нормована. Щоденно йдеш до Фрідріхівки на дев’яту ранку, а там уже, як вийде. Часом зайнятий до кінця роботи, часом до пізнього вечора, а то й до пізньої ночі.
Тільки почав я опановувати стиль керівництва, як мене викликали до Кам’янця-Подільського на затвердження. В обкомі комсомолу і обкомі партії. Секретарем обкому комсомолу був тоді Данилкін, обкому партії – Власов. Затвердження – справа ніби й формальна, але доскіплива. Походження, соціальний стан батьків, чи не служив у білих арміях, чи був за кордоном і чи нема там родичів. А часом і примітивні запитання про посади вождів та міжнародне становище. Проскочив якось гладко. Ну, а ЦК комсомолу затверджує заочно.
Дуже допікав мені військкомат. Воєнком Степурський взяв чомусь за моду відправляти призовників у нічний час. А відправляли тоді здебільшого у нову прикордонну зону, десь в районі Новоград-Волинського, на будову укріплень. Дотів, дзотів, тощо… Жив я ще в містечку, у новій комунальній квартирі. І ось тільки уляжешся на спочинок, як уже стукіт у вікно чи двері: з військкомату приїхала бричка, забирає й везе в райком знімати з обліку мобілізованих комсомольців. Ця процедура може тягнутися й до ранку.
Була то неспокійна доба. То всілякі зимові лижні кроси, то підготовка дівчат-трактористок, то безкінечне соціалістичне змагання, то політнавчання. А ще ж здача норм ГПО (готовий до праці і оборони), «Ворошиловський стрілок», щось там по санітарній підготовці, по протихімічному захисту. Всього не пригадаєш. Бо ще ж діяли МОДР (міжнародна організація допомоги революціонерам), Червоний хрест і півмісяць. А найвизначніша серед усіх організацій – ТСОАВІАХІМ, в народі прозваною «ОСО» чи Оса. Це воєнізована організація, що готувала молодь до армії, а решту людей до захисту на випадок війни.
Можливо, все це й треба було. Але від того райкому комсомолу діставалося найбільше. Кожен йшов до мене і кожен просив допомогти, посприяти, заслухати питання на бюро, послати директиву і зобов’язати. У тих безкінечних турботах минали дні, тижні, місяці. А наставали шкільні канікули – під егідою райкому комсомолу піонерські табори, відпочинок дітей на місцях, підбір піонервожатих і ще багато чого.
Всі організаційні заходи по комсомолу відбувалися в обласному центрі, Кам’янці-Подільському. Це славне старовинне місто, глибоко перерізане течією звивистої річки Смотрич, що саме тут робить чи не найбільше петель, розділяючи його на Старе і Нове. Стара і Нова частина міста з’єднуються між собою мостом, що досягає щось до сорока метрів висоти. Цей красивий і надійний міст зажив дещо недоброї слави між людьми, бо його уподобали самогубці. Випадки добровільного перевалювання через поручні і падіння на загибель не такі вже й часті, але бувають.
Наші конференції чи пленуми проходили цікаво і весело. До початку чи в перервах ми жартували, весело вели розмови та ще співали. Натхненно й чарівно. Молодь завжди молодь. Заводієм наших веселощів був завжди завідуючий відділом сільської молоді Шевченко. Невисокий, але міцно збитий, кучерявий, він тягнув до гурту учасників пленуму, ставив у коло і, махнувши як диригент рукою, затягував:
Дан приказ ему на Запад, ей – в другую сторону.
Уходили комсомольцы на гражданскую войну…
Дзвінко злітав голос заспівувача, підхоплений багатьма. Співали революційних, народних, жартівливих. Це підносило настрій, єднало нас, заохочувало на добрі справи. Ми, ще молоді, ніби відчували, що скоро доведеться нам поринути у вир тяжких випробувань і смертельної небезпеки. То хотілося хоч відспіватись.
Десь весною сорок першого відбулася третя обласна комсомольська конференція. На ній майже повністю помінявся керівний склад. Данилкін виїхав до Москви на навчання. Тепер першим секретарем обрали Віктора Крикливого, що раніше відав пропагандою. Секретарями – Руденка, Кухту та Передрійчук, жінку. Мене на тій конференції обрано до складу пленуму. Це чи не останнє наше зібрання в Кам’янці-Подільському. Бо обласний центр невдовзі перебрався до Проскурова. Хоч уже практично не на довго: назрівали події трагічні. Вони зачепили й мене.
Майже перед самим віроломним вторгненням фашистів на нашу землю мене викликали до Києва, в ЦК комсомолу. Таких, як я, було ще кілька чоловік. Нас відібрали для відправки на роботу в західні області. Приймали нас секретарі ЦК Буцол і Кузнєцов. Першого секретаря Хоменка саме в столиці не було. Ще нас благословляв секретар ЦК КП(б)У по кадрах Співак.
Особисто мені визначили посаду в Тернопільському обкомі комсомолу. Спершу інструктором, а на осінній конференції мали обрати секретарем обкому по школах. Так задумувалось. Та не так все обернулося. З Києва до Тернополя їхав я через Волочиськ, та на зупинку не було часу: чекала нова робота. В обкомі стріли мене доброзичливо. Особливо перший секретар Бугайченко. Він розпорядився найти мені квартиру. Поки тимчасову. Влаштувався я в самому центрі міста. На той час досить красивого, тихого, затишного. Секретарем обкому партії працював Іван Данилович Компанець. Чорновусий, стрункий і досить привітний.
За кілька днів мені вже доручили готувати питання на черговий пленум обкому по сільському господарству. Мав я виїхати в Гримайлівський район. Виїзд мій випав на неділю, 22 червня. І я таки виїхав ранковим приміським поїздом з небагатьма вагонами, що йде через Скалат. Тільки на місці, в Гримайлові, я й дізнався про війну і сам уже почув виступ Молотова. І сам відчув, що це не на місяці. Ще подумалось… Багато чого тоді думалось, та треба було їхати в село Калагарівку, вивчати питання до пленуму. Райком партії допоміг мені дістатися на місце. Там я провів лише вечір і ніч, бо був відкликаний обкомом. До Тернополя я вже дістався на конях. Разом з мобілізованими в армію селянами. Міста вже не впізнати: танки, машини, гармати, піхота – все це валом суне до нашого колишнього кордону, на Волочиськ. То був відступ. Провівши кошмарну ніч у підвалі обкому під жахливим бомбардуванням, першого липня сорок першого року, пішки, у натовпі біженців, йшов додому, у містечко. Де моя сім’я, де, гадалося, наші зупинять навалу фашистів, не пустять на рідну землю. Ще в обкомі нам наказали збиратися в Проскурові. А з Тернополя вивозились архіви, сім’ї урядовців, палилось все, чого не можна взяти.
Де б людина не була, а біля свого дому завжди якось легше, спокійніше, надійніше. Дійшовши до Підволочиська уже під вечір, спустившись до мосту, я побачив прикордонників і зрадів їм. Один з них навіть впізнав мене. Я здав йому польську гвинтівку (згвер), патрони до неї, а браунінг, що його видали мені в обкомі, залишив собі. Йшов я ще з одним обкомівським хлопцем, Навроцьким. На вулиці зустріли мою Катю. Вона бігла приглянути нашу квартиру, залишену тимчасово, бо сама з Шуриком перебралася до батьків. Радість, сльози, душевна теплота. І … страх.
Батьки теж зраділи, бо вже не мали надії на моє повернення. Влаштували вечерю, знайшли по чарці. Прокіп Карпович, мудра людина, що пройшов імперіалістичну, хапонув газу на позиції, пройшов через німецький полон, уже розумів, що твориться, тому був задуманий і зажурений. А що робити, що діяти, хто тоді знав? Через ніч, на ранок, я подався на Фрідріхівку. До райцентру. Шукати якоїсь поради від керівників. У колишньому графському палаці, де містились установи, все порозчиняно і пусто. Крізь вікна і двері гуляють протяги, пахне паленим папером, пусткою, погромом. Біль пронизав душу, коли зайшов до райкому комсомолу. Ще стоять столи, шафи, кілька поламаних уже стільців, але дихає на мене пустка. А тут, бувало, завжди так людно, так гарно, так надійно. Виринуло з пам’яті оте знайоме і дещо романтичне: «Райком закритий – всі на фронті». Хто ж уже пішов на фронт? Де мої члени бюро, де мої активісти, помічники мої? Знаю, що після мене так ще й не встигли обрати нового секретаря райкому. Обов’язки його тимчасово виконувала Фаня Вікторівна Звенігородська, вчителька середньої школи.
З будинку я вийшов у парк. Тихий, безлюдний. Раптом на доріжці, що між могутніми дубами, показалися три генерали. В оточенні групи командирів нижчого рангу. Можливо, вони вибирали підходящі місця для оборони. Я поспішив до центру. І тут зовсім несподівано зустрів секретаря райкому партії Черевика і голову райвиконкому Катаєва. Ще з кількома місцевими керівниками. Моїй появі вони ніби зраділи і тут же поцікавились, де моя сім’я. Я сказав, що в містечку.
– Не можна їх тут лишати,– мовив Максим Сергійович.– Якщо прийдуть фашисти, а хтось донесе, що сім’я комуніста, та ще й відповідального… Завтра з цукрозаводу піде останній вантажний ешелон з людьми в тил. Постарайтесь влаштувати своїх.
– А мені? – не знав я, що діяти.
– Ми поки що лишаємось. Можливо, утворимо комуністичний батальйон, будемо захищати район. Хоч кажуть, що Червона Армія не дасть фашистам перейти кордон по Збручу, – не досить впевнено розмірковував Черевик. Катаєв не проронив ні слова. Він взагалі був мовчазним.
Мені треба було бігти додому. Готувати сім’ю до евакуації. А це не просто. Батько, мати, вагітна Катя з малим Шуриком, молодша донька Віра. А вдома – господарство.
Пекли в дорогу хліб, діставали якісь лишки сала, насипали в торбинки пшоно, сіль, вибирали якусь білизну на зміну, верхню одежину, хоч якусь посудину, чайник, ложки, ніж. Ой, як тяжко покидати рідну хату, насиджене місце, родичів і сусідів, а їхати чи йти у невідому дорогу, не знаючи, куди занесе доля та й чи дасть вона притулок бідним біженцям. Думалось, що поїдуть до Києва, а там пересядуть на пароплав та до моїх у Гнилушу, що за Остром на Чернігівщині. Якось влаштуються. А може, туди й німець не добереться.
Наступного дня прощалися. Плакали, бідкались, не знали, що говорити. Приходили родичі, сусіди. Вели тиху розмову. Михалко, Йосип, Іван – брати Вікторії Яківни, щось радили, але тієї ради уже ніхто не слухав: розпач не давав думці зосередитись. Хату лишали на Марусю, племінницю Вікторії Яківни. Ще тут лишався сусід Ваня Басараба, який невдовзі стане її чоловіком. Отже, не пусткою хата стоятиме. Наша з Катею квартира зостається покинутою. З неї я взяв лише сімейні фото та деякі документи.
На вокзалі – стовпотворіння. Довкола ешелону бігають матері, кричать і плачуть діти, на платформи закидаються вузли, речі. Хтось надривно подає команди, закликаючи до порядку. Але того ніхто не слухає, і над усім уже панує гуркіт розриву снарядів, що доноситься з-за Збруча, вселяючи в серця страх, сіючи паніку. Війна ще невидима. Вона ще за десятки кілометрів, десь між Тернополем і Підволочиськом, але вона вже й тут. Бо невідступно насувається на танках, на літаках, на багнетах окупантів. Сп’янілих на чужій крові, сльозах, на відчутті своєї переваги. Ні, вони солдати Гітлера, не крокують парадним маршем. Радянські бійці, скільки мають сил, нищать ворога, всівають їх трупами нашу землю. Але й самі падають у нерівному поєдинку. І так буде ще довго.
Сумно попрощавшись з сім’єю, я поплівся додому, у спорожнілу хату. Я не міг їхати з усіма, покинути товаришів, що збиралися обороняти чи захищати маленький Волочиськ від титанічно великого, сильного й жорстокого ворога. Через ніч, зібравши, що міг в дорогу і попрощавшись, я пішов до райцентру. Я таки знайшов Черевика в оточенні небагатьох людей, готових невідомо до чого. Черевик був при нагані, з райкомівською партійною печаткою, яку треба здавати аж в ЦК, та при протигазі в зеленуватій сумці через плече. На сивій кучерявій голові не було нічого.
Пам’ятаю, у нашому гурті виявились: голова райвиконкому Катаєв, редактор «Прикордонного комунара» Хорожський, прокурор Яковлєв, начальник міліції Булкін, другий секретар Кравець, помічник Черевика Кизима. Може, ще хтось. У центрі появився генерал. У супроводі свого оточення. Саме над нами висів фашистський розвідувальний літак – «рама». Це вже віщувало недобре. Черевик пішов до генерала, відрекомендувався і, видно, натякнув про затію з обороною. На що той відповів досить категорично. «Доки не пізно, змотуйтесь, щоб вашого й духу тут не було». До нас приєднався цукрозаводський Дружкополер, що працював у райкомі завгоспом. Він був з возом і кіньми.
Не гаючи часу, ми рушили у напрямку Проскурова. Через Користову, Янушівці, Гарнишівку, Війтівці… У Війтівцях аж до неба піднімалося полум’я палаючих величезних цистерн з бензином. Це вже діяли вказівки Й.В.Сталіна, викладені в його зверненні до народу від 3 липня: все знищувати, зривати, палити, аби не залишати ворогові. У кількох місцях вже гинули у вогні буйні посіви пшениці та ячменю. Що було ближче до шляху, витолочувалось танками, машинами, ногами солдат і незчисленної кількості біженців.
Біля Проскурова дороги були запруджені так, що ми змушені залишити коней і воза, а шукати якогось притулку на платформі чи в товарному вагоні безкінечних составів, що застигли на коліях майже без руху. Це були безпромашні мішені для фашистських літаків.
Тут, біля Проскурова, я випадково зустрівся з Дзядухом. Уже у військовому, навіть з кубиками на петлицях. Та як я дізнався аж по війні, поспішав він не воювати, а у Волочиськ до тестя, де чекала його дружина. Тут при німцях він влаштується на теплу роботу і розкошуватиме аж до повернення нашої армії, що гнала ворога до Берліна. Але то ще попереду.
Товарняком якось ми доповзли до Кумаровець – станції біля Вовковинців. Тут нас уже в присмерках жорстоко побомбили німецькі літаки. Ешелон далі не пішов, і ми, перепочивши, рушили на Жмеринку пішки. Черевик тим часом забігав до себе додому, викинув протигаз, а сумку наповнив сухарями, салом та ще там чимось. У Жмеринці на другий день знову опинилися під бомбами. Але звідсіля вдалося поїздом проскочити до Козятина. А там уже своїм ходом далі. Групка наша все меншала та меншала. А в Ружині нас покинув і Черевик. Його підхопила якась полуторка, він гукнув, що їде до Києва здавати печатку райкому в ЦК, та по війні виявилося, що опинився він у своїх Вовковинцях і благополучно дочекався кінця війни.
Тільки Кравець, Хорожський, Кизима і я дійшли аж до Конграда (тепер Червоноград) Харківської області. Тут розділили останній випрошений у людей окраєць хліба на чотири шматки, обнялися, попрощалися і розійшлися, хто куди. Я сам лишився на формировочному пункті, переночував у якомусь хлівці на стертій, як тирса, соломі, а вранці був підібраний комісаром ще невідомої мені частини, привезений до Харкова і зачислений рядовим бійцем. Тут я й прослужив понад чотири роки, аж до листопада 1945. Кінцева моя посада – парторг полку. А звання моє й по нині – капітан.
По демобілізації я повернувся до тепер уже рідного Волочиська, зустрівся з сім’єю і ніби заново почав жити новим мирним життям. Як усі люди, що пройшли трагічні випробування вогнем і смертю, не зрадивши Вітчизні, не втративши гідності.
Закінчення 1-ї частини. Далі буде.
Залиште Ваш коментар