Розділ 1 спогадів читайте тут

Розділ 2 спогадів читайте тут

МІСТО НАД ЗБРУЧЕМ

Фрагменти з роману-спогаду

– А куди? – насмілився запитати.

– В хорошу школу, – заспокоїла завідуюча. – Тут, у Волочиську.

Всього мене теплом огорнуло. У містечку я був двічі. Одного разу в прикордонній комендатурі, де отримував документи, а іншого разу з Гришею Рогачевським до його батьків ходили. В гості. Та ті два рази я містечка не роздивився, хоч уявлення якесь мав.

– Згодний, — тамуючи радість, відповів тихо.

– Бач, він згодний, — піддів мене той самий інспектор Богуцький, що й перший раз водив мене до завідуючої. – Тобі танцювати треба. У Волочиськ будь-кому запропонуй, піде, не роздумуючи. До речі, працюватимеш разом з моєю дружиною.

Коли Богуцький вийшов, Шахлевич якось довірливо сказала:

–  Сухар. Дуже педантичний. Просто пригнічує учителів своєю появою в школі. Але нам і такі потрібні. Від нього ніякого огріха не приховаєш. Навіть свою дружину може довести до сліз на педраді. А потім разом додому йдуть.

Повернувся Богуцький. З молодим хлопцем. Десь моїм ровесником. Худорлявим, зі впалими щоками, блискучими очима і якоюсь винуватою посмішкою.

– Іване Каспровичу, підготуйте наказ і випишіть призначення ось цьому молодому вчителеві, — показала на мене завідуюча. – Познайомтесь.

Я тихо назвав себе. Кімнацький повторив своє ім’я та по батькові, щойно назване Надією Тимофіївною. Наше знайомство скоро переросте в дружбу. Згодом доля рознесе нас на десятки років, щоб потім знову, в зрілому віці, звести на певний час та й попрощатися, уже без надії на зустріч.

У Вочківці я повернувся тільки для того, щоб попрощатися зі школою, забрати речі та й збиратися на нове місце. Прощатися було легко, бо Григорія Семеновича днями теж перевели в сусіднє село Користова, де він встиг одружитися на гарненькій дівчині Лєні. Директор відпускав мене з неохотою, як і піонервожата Лєночка Верещак, якій я багато допомагав у різних цікавих затіях для дітей.

 Лютий тридцять сьомого видався теплим, дощовим, з частими туманами і голою землею без крихти снігу. Все ще зі своїм фанерним чемоданчиком, але вже у пристойному пальто і новому костюмі, у черевиках і гумових калошах, ледве тягнучи ноги, обліплені чорноземом, прямував я полем від Вочковець до Фридрихівки.  А там уже бруківкою, теж густо встеленою чорноземом, крокував до Волочиська, як мандрівник до невідомого острова, ще не думаючи, що стане він для мене на все життя своїм, близьким, рідним. Як і мила та дорога серцю Чернігівщина, де народився.

Від райцентру до самого Волочиська десь доброї півгодини ходу. Саме містечко сховане у видолинку біля Збруча. А на рівнині видніються лише ферми місцевого колгоспу імені Котовського, нове двоповерхове приміщення прикордонної застави, частина житлових будинків та ще комендатура і красива кам’яна церква, біля якої давнє, ще польське, а поруч і православне кладовища. Ліворуч, далі від дороги, біліє і гарне приміщення школи, збудованої з цегли і вкритої червоною бляхою.

Порівнявшись із заставою, я звернув увагу, що вона носить ім’я Косарєва, бо тут же, на фронтоні, його великий портрет. Косарєв був тоді відомий нам, молодим, дуже добре, бо займав посаду Генерального секретаря ЦК ВЛКСМ. Він належав до плеяди вождів країни, був дуже популярний, бо виявляв багато всяких починань серед молоді. Ходив він у спеціальній, схожій на військову, формі, з портупеєю через плече.

Вуличка до школи крута, сповнена липкої багнюки, і я ледве тягнув ноги. Та вже ось і прийшов. Приміщення красиве, капітальне. До дверей ведуть кам’яні сходи, з обох боків входу до школи ростуть стрункі красиві ялини. Ще йшли уроки. Директора застав у вчительській. Ним виявився високий, чорнявий, дещо довголиций чоловік. Від мене старший, але жвавий і не суворий на вигляд. Прийняв мене мало не в обійми. У них тяжко захворів на сухоти вчитель біології, Іван Лаврентійович Бринь. Я його заміна. Поговорити не встигли — дзвінок. Затупотіли ноги в коридорі, розляглися верескливі перегуки дітей, а до канцелярії почали заходити вчителі. З класними журналами, книжками, посібниками.

– Знайомтесь, наш новий біолог, – рекомендував мене Григорій Корнійович, засунувши мій чемоданчик під стіл.

Я червонів. Мав таку особливість з дитинства. Хтось зі мною чужий в розмову встряє — червонію, ніяковію. На вчителів дивився, як на богів. Це ж уже не  сільські, а містечкові, масштабу районного, значить, вищі. Ось Олександр Іванович Каюков, математик. Голова поголена, обличчя суворе, поблискує одним оком. На друге, примружене, не бачить… А ось Сара Самойлівна Бергер. Викладає російську мову та літературу. Вона й є дружиною інспектора Богуцького. Маленька, повненька, чорнява смуглянка з темними зіркими очима. Але симпатична, привітна. А це Іван Іванович Зінько. Молодий, з гарним чорним чубом, зачесаним на правий бік. Обличчя смагляве, зі слідами віспи. У поставі щось циганське, у погляді смішлива хитринка. Але він з Яхновець, сільський хлопець. Руку тисне міцно, щиро. Уже щось симпатією віє від нього. Викладає українську мову й літературу. Ще хтось з учителів, та всіх одразу не сприймаю. Бо втомлений переходом.

По закінченню уроків Григорій Корнійович забирає мене до себе. Мешкає він в окремій гарній кімнаті будинку якоїсь Чирської, що на пагорбі в самому центрі містечка. Чирська — колишня господиня будинку, але її нема. Вона не то вислана, не то виїхала кудись. Нині тут живе сім’я Нуделя. Він, голова Євради, дружина Аделя Борисівна (Ейдя), вчителька молодших класів нашої школи. У них вродлива донька Майя і рудоволосий хлопчик Купура, як його жартівливо називають в сім’ї. Ще домашня робітниця Дозя, дівчина з Тарноруди. Це Нуделі дали притулок у себе й директорові школи, поки ще не одруженому. Він родом з села Чаплі Вовковинецького району.

У Григорія Корнійовича обідаємо. В містечку є магазини. Можна купити хліба, ковбаси та ще там чого. Це вже не Вочківці. Там у лавці — гас, мило, сірники, черевики, куфайки, коси, шлеї, сіль. Про моє мешкання поки мови нема. В кімнаті ліжко з якогось старовинного домашнього арсеналу і сучасний диван, оббитий цератою, з високою спинкою і двома твердющими качалками по боках. Тоді взагалі домашні меблі були на один зразок, як гвинтівки в армії. Пообідавши, пішли дивитися «місто». Місцеві жителі своє містечко виставляють в ранг міста. І говорять не інакше, як «Піду до міста», тобто до центру містечка. Хоч є ще вислів «Піду на шосе». І на сільських приїжджих містечкові теж дивляться з деякою погордою.

Бо що таке містечко? Гай-гай ! Спробуй пояснити це коротко, кількома словами. Нічого не вийде. Містечко — це не місто. І не село. І не оте поселення, що нині називають селищем міського типу — смт. Містечко — це містечко. З будівлями й вулицями, з громадськими, культурними й побутовими закладами, з якимись виробничими об’єктами, з населенням, що має свій традиційний життєвий устрій, свої легенди і неодмінно свої гумористичні дотепи в усній формі. У містечку гармонійно сполучається старе й нове, існує своя мода, свій смак, своє визначення розкоші й бідності. У містечку свої красуні і свої незаперечні авторитети.

Чи не найбільш викристалізуваний тип містечка саме на Поділлі. Поїдьте десь у Літин чи Браїлів, у Сатанів чи Смотрич, у Славуту чи Купіль та Базалію, і ви скрізь побачите майже те саме: білі селянські хатки і кам’яні незграбні будівлі, схожі на заїжджі двори, запилюжені вулиці і шматок бруківки в центрі. Ще побачите клуб і занедбану церковицю, кілька крамничок і примітивний базарчик з кількома ятками і рядками рундуків під навісом.

Рух у містечках малопомітний, майже застиглий. Десь там проторохтить підвода, зрідка прогуркотить вантажна машина, прошурхотить одинокий велосипедист. Люди ступають неквапно, час від часу вітаються, бо більшість між собою знайомі. Через містечко вранці женуть худобу до череди, табуни гусей та качок до водойм, збовтаних, загаджених птаством, закиданих ломаччям, заржавілим побитим посудом, порваними калошами тощо. А в містечках прикордонних часом вулицею процокають військові на вгодованих конях. Це начальник застави у супроводі червоноармійців демонструє пильність охорони державного кордону.

Ще варто додати, що жителі містечок досить колоритні особи з певними достоїнствами, а то й талантами, що вирізняються серед рядового загалу цілого району. Може, тому містечка мають якусь притягальну силу.

Волочиська українська неповна середня – так офіційно називалася школа, куди мене переведено з Вочковець. Чому наголошувалося, що вона «українська», я дізнався на місці. Виявилось, що тут, ось біля шосе, є ще одна неповна середня. Але вже єврейська. Розміщена у гарному двоповерховому будинку. Правда, тут менше галасу і тупотіння, бо й учнів менше. Багато батьків з єврейського населення віддавали перевагу школі українській: у дітей більше перспектив на вступ до інституту після десятирічки, що у Фридріхівці. В районі була ще одна єврейська школа, середня, у містечку Купіль, що ближче до Базалійського району. Ще в районі діяло щось п’ять чи шість шкіл з польською мовою викладання. То ще був період національної політики держави, як кажуть, на ділі, на практиці.

Наша школа мала два приміщення. Одне, для старших класів, ось на пагорбі. Інше, для молодших класів, у колишньому будинку ксьондза Бурби, гарному, капітальному, під черепицею, з надбудовою другого поверху та просторими підвалами. Це приміщення з невеликим флігельком, обнесене високим кам’яним муром і масивною брамою, нагадувало старовинний замок чи фортецю. Поруч з муром — солідне приміщення католицького костьолу з високими колонами при вході. Мешканці містечка знали, що у склепах костьолу похована чимала родина графів Льодоховських. Молодші нащадки знатної сім’ї в роки революції перебралися до своєї Польщі.

  Учителювання у новій школі мене сподобалось з першого ж дня. Повний комплект учнів, паралельні класи, гарний педагогічний колектив — все це захоплювало, приємно вражало. Для мене, хіміко-біолога, була тут хоч якась база для практичних робіт, дослідів: пробірки, колби, лійки, фільтрувальний і лакмусовий папір, апарат Кіппа, деякі реактиви. Ну, а для уроків біології — мікроскоп. З учнями відносини склалися добрі. Віком я від них мало старший. Уроки проводив цікаво, зодягався акуратно, намагаючись навіть пригладжувати свій непокірний білявий чуб, що мало піддавався гребінцеві. Знаю, що мене уже в перші дні учні (дівоча половина) охрестили  «Бєліком». І саме за моє біле волосся і сіро-голубі очі, що тоді іскрилися щастям юності. Чи не в перший же день сталася подія на моєму уроці в п’ятому класі, яка швидко рознеслася по школі, стала відома директорові і вчителям, дійшла до всіх учнів і до багатьох батьків. В цьому класі навчався Саша Базалінський, хлопець, що зажив слави «забіяки». Не стільки агресивністю, скільки якоюсь неврівноваженою грайливістю. Уже визнаною за ним не лише товаришами по класу, а й деякими вчителями, що змушені терпіти його витівки.

Саме коли я знайомився з дітьми, Саша, височенький, худорлявий, зі смуглявим симпатичним обличчям і чорнявим чубчиком, несподівано для мене підскочив з місця, замахав над партою довгими руками і зарепетував досить таки схожим до півнячого, «ку-ку-рі-ку-у». Він, напевно, чекав моєї розгубленості і веселої підтримки класу. Та саме ота несподіваність викликала в мене й цілком несподівану, не узгоджену з педагогікою реакцію. На той пташиний крик я шулікою налетів на “півня”, вхопив за ростопірені руки і дуже легко, як саму пір’їну, висмикнув крикуна з-за парти і блискавично виставив за двері.

Напевно, коли б я допитувався прізвища, вдався до «читання моралі», закликав до порядку, то бажаного ефекту не досягнув би. А так моїм мовчанням, досить спокійним, впевненим поступком всі були здивовані і вражені до оципеніння. Напасник був посоромлений і ізольований від класу. Урок пройшов організовано, тихо, цікаво. А коли виходили на перерву, Саша, зів’ялий, блідий, з похнюпленою головою, зайшов у клас і покірно вимовив одне слово: «Пробачте», назвавши мене по імені й по батькові. Тихо й покірно.

Ніколи я не дорікнув хлопцеві за його вибрик. Ніколи більше не вдавався до виставлення когось з класу. В школі всі зрозуміли, що з новим вчителем краще всього бути по-доброму. Директор на черговій педраді поставив мене в приклад, а вчителі в один голос заявили, що Саша Базалінський став «шовковим». Зі мною він теж подружив. Мине кілька років і я зустріну Сашу уже в трагічні дні війни. Зустріну, перемовлюся кількома словами. Я щойно, тікаючи від фашистів, пішки прибув з Тернополя, де працював в обкомі комсомолу. Та й з Волочиська теж треба було виходити.

Саша змужнів, виріс, виглядав сформованим юнаком. Але не знав своєї долі. Уже по війні мені розказали, що в час тимчасової окупації Волочиська Саша одружився. У час вінчання у нього і молоденької нареченої з Дідевичів все загасали свічки. Не на добре. І таки Саша помер, а невдовзі пішла за ним і дружинонька, не лишивши по собі дитинки. Та це вже я забіг далеко вперед.

Місцеві учні значно відрізнялись від моїх вочковецьких, і містечкові, і ті, що ходили з Мислової: краще зодягалися, були більш розвинені, начитані. Знання в школі отримували досить пристойні. Бо не можна було не знати математики у Олександра Івановича Каюкова, вчителя грамотного, вимогливого, дещо суворого. Не можна було не знати української мови та літератури в Івана Івановича Зінька – здібного декламатора віршів, гарного виконавця ролі Миколи з «Наталки-Полтавки», веселого й товариського вчителя. Не можна було не знати й російської мови та літератури, яку так цікаво викладала Сара Самойлівна, дружина інспектора Богуцького.

Хлопчики тоді захоплювались читанням «Спартака», «Овода», творів Миколи Островського, Аркадія Гайдара, Юрія Смолича, Івана Ле, Петра Панча, не кажучи вже про Володимира Сосюру, Максима Рильського, Павла Тичину, Миколу Бажана. Ну Тарас Шевченко це вже, як говориться, особлива стаття. Як і Леся Українка та Франко. Напевно, відіграла свою позитивну роль відсутність напливу детективної літератури, що згодом заполонить бібліотеки і мізки юних читачів. Ще були в пошані твори Тургенєва, Некрасова, Гончарова.

З Іваном Зіньком ми скоро і щиро заприятелювали. Жив він у Соломовських, де господар теж умів повеселитися, випити келішок і проспівати якусь коломийку, типу «Горілочка з Бучача, звідкіля ти ся взяла?».  Соломовський був столяром і частенько щось ладнав у самій школі та навчав дітей робити табуретки.

Життя з директором у Нуделів мене дещо притісняло, хотілося десь влаштуватися самому, але поки нічого підходящого я не знаходив.  З харчуванням же якось обходилось. Частенько ходили в буфет до Рози. Ця червонощока, грудаста, з очима достиглої сливи, жінка ладна була годувати відвідувачів і напувати пивом та горілкою, хоч цілу добу. Аби гроші. Та на самій ковбасі  довго теж не потягнеш.

Тож взялася нас годувати Ганна Бжузько, маленька, чорненька, з ранніми зморшками на хитруватому обличчі. Вона прибирала школу, де молодші класи, тут і жила в уже згадуваному флігельку з єдиною донькою. Донька, Маня, тоненька, струнка, з гарним видовженим обличчям і чорненькою короткою стрижкою, ходила в десятирічку до Фридріхівки. «Бжузьчиха», як її всі називали, і взялася нас годувати. І було нам добре.  Бо й варенички з сиром їли, і картопля смажену, а коли й бульйон з курчам. Незручність була в тому, що куховарці нашій доводилось ходити до Нуделів і палити в їхній плиті чи користуватись примусом. Виникали перебої.

Якось я вдався до хитрощів. Нуделі тримали корову. Доїлась вона добре. Чимало молока відстоювалось на сметану, яка йшла навіть на продаж.  Мені засвербіло допомогти господині в її комерції. Ото вранці, коли треба бігти на уроки, а сніданку не було, я тихо збирав сметану з деяких кринок, а на блюдці лишав господині гроші. Аделя Борисівна спершу розгубилася, не знаючи, чиї це витівки, потім довго сміялася, а ще потім я зрозумів, що таким чином до нормального влаштування свого побуту ще далеко. Треба було щось придумати. Та не все в один раз вирішується.

У школі мені найбільше подобався сьомий клас. Тут навчалися діти колгоспників, містечкових євреїв, а також із сусідньої Мислової, що лежить за Волочиськом на південь, у призбручанській низовині. Клас випускний. На половину з хлопців і на половину з дівчаток. Скоро дізнався, що саме тут  мені й прізвисько «Бєлік» приклеїли. Жартома, доброзичливо, без будь-якої неповаги.  Практично за багатьох з них я був старше раптом на чотири роки, а отже й стосунки між нами установилися дружні. Хлопці, правда, навіть у сьомому класі ще такі собі безвідповідальні пустуни, хоч  їх уже чекало випробовування життям. А дівчатка більш практичні, зріліші,  привчені вдома до певної роботи.  У них уже більше задуми, аналізу, погляду на близьке майбуття. Не скажу, що молодий учитель не заглядається на своїх славних учениць. Радіючи, якщо серед багатьох пар допитливих пар очей раптом знайде такі, що приховано поглядають на нього захоплено, але з боязким інтересом.

Десь з перших уроків зустрів і я такі очі. Зустрів. Ухопився. Прикипів до них. І вже не міг відірватися, згоряючи від їх блиску, танучи від їх тепла, умліваючи  від їх щирої відданості. Серед багатьох юнацьких і дівчачих голів, простоволосих і запнутих хустками, десь аж із заднього ряду парт сяйнули очі, що належали надзвичайно вроди дівчині з білою акуратною голівкою, з округлим рум’яним обличчям, ледь підпухлими губенятами, гарним носиком з мало помітною горбинкою. Очі великі. І такі голубі, ніби в них відбилася вся небесна блакить Подільського краю у яскравий літній день. У погляді тому була цікавість, загадковість, доброта, підтримка і навіть надія.

З уроку я вийшов з сум’яттям  в душі, не відчуваючи ні дзвінка, ні довколишнього гамору, не бачачи нічого, крім тих дивних очей. Я зайшов до вчительської, поклав книжки і, не обізвавшись на чиєсь звертання, поспішив на сходинки до вхідних дверей, щоб подивитися на живий потік школярів, що поспішали додому. Побачив і її. Середнього зросту, струнку, неквапну, у короткому піджачкові з зеленим  бархатним комірцем і синенькому вельветовому платтячку. Вона вже була за шкільною огорожею, на вуличці, що збігає донизу. Але ніби теж щось відчуваючи, оглянулась.

(далі буде)