МІСТО НАД ЗБРУЧЕМ

Фрагменти з роману-спогаду

Розділ 1 спогадів читайте тут

У просторій кімнаті, заставленій багатьма канцелярськими столами, сиділи поважні особи і, як я подумав, всі мої начальники. Бо ж вони не в школі, а в районі. Допитався, до кого звернутися. Показали на лисуватого повновидого чоловіка. Ним виявився Андрій Павлович Засенко. Я підійшов, чемно привітався, показав документи. Той, пробігши очима папірець, спрямував мене до іншого – Нарциса Тимофійовича Богуцького, з гострим і дещо суворим обличчям. Той, відкусивши шматок яблука та прожувавши, взяв мої документи і наказав йти за ним. Через темнуватий коридорчик ми підступили до великих дубових дверей з табличкою «Зав. райвно Шахлевич Н.Т.»

Райвно очолювала жінка. Середніх років, чорнява, з короткою стрижкою. Характером – більшовичка. Обличчя офіційне, голос твердий, але щось у цій жінці й привітне, хоч ніби приховане до слушного моменту.

– Сідай! – показала мені на стілець. – Яким це тебе вітром занесло до нас аж з Чернігова? Хіміко-біолог?

Все це запиталося якось разом, що я й не знав, з чого відповідь почати.

– Та ти розповідай спокійно, – підтримала мене. – Молодець, що приїхав, нам таких хлопців не вистачає.

Я чомусь почав не з себе, а з батька, з його колишньої військової служби в цих краях, з графа і його маєтності.

«Мефодою» виявився Мефодій Павлович Свид, директор школи села Вочківці, а саме село ось за три кілометри від графського парку, на Збручі, навпроти Дорофіївки, що вже за кордоном. Призначенню я зрадів. І саме тим, що не терликатись десь у далеке село, куди ні транспорту ніякого нема, ні дороги не знаю. Майже бігцем лечу до вокзалу. Знаходжу на місці свій чемоданчик, хапаю в руку і прямую уже показаною мені дорогою. Одразу за Фрідріхівкою, у видолинку, цукровий завод. Теж колись графський. За заводом, на пагорбі, – величезна плантація цукрових буряків, що бачу їх вперше в житті. Між тими буряками утоптана стежка, що веде напрямки до села, дещо скорочуючи шлях.

При наближенні до села раптом виникло просте і водночас складне питання: а де я прихилюсь, де житиму, де ночуватиму уже цієї ночі? Когось з перших зустрічних запитав, де школа. А вона ось, близько, по цій же вулиці. І скоро помітив її, розчарувавшись: непоказний цегляний будинок, побілений, з ганком при вході. Навіть у моєму селі школа більша, показніша, хоч і дерев’яна і збудована ще за царських часів. Та вже ж яка є. Двері відчинені. Бачу сліди ремонту, чую пахощі свіжої побілки. І ще чую людську мову з дальньої класної кімнати. Говірка весела, піднесена.

Заходжу. Верхи на чорних партах сидять кілька чоловік. Біля них стіл. На столі пляшка, хліб, якісь закуски. Біля чоловіків товстенький, червонолиций, видно добродушний дядечко, пристойно одягнений. Помітивши мою появу, він перервав розмову чи тост. Бо в руці тримав скляний гранчак з рідиною, як я здогадався, з горілкою. Майже по вінця. Коли б я був без чемодана, ніхто, напевно, не звернув би уваги. А так всі ніби завмерли, не дожувавши того, що було в роті.

–  Мені б директора школи,- дещо розгублено мовив я, ніби відчувши себе винним, що наскочив на випивку.

– А це я,- з жалем поставивши склянку на стіл, досить симпатично сказав червонощокий товстун, – а ви хто?

–  Та я. Та мене сюди вчителювати призначили. Ось…- поліз я до кишені за документом.

– Хо-хо-хо! – радісно зайшовся сміхом директор. – Я тільки-но повернувся з райвно. І мені сказали, що до нас біолога послали. Так це ви? Хо-хо-хо!

«Оце й є Мефода», – догадався я. – Кращого імені для нього і не придумаєш. Ну добре, що так швидко на нього натрапив.

– Документи не втечуть, – відвів  мою руку Мефодій Павлович, – хлопці, ще одну склянку знайдіть! – розпорядився.- Треба ж нового вчителя пригостити. Як вас?

Мені було ніяково називатись. Сказати просто «Іван» уже не личило. А з добавкою по батькові здавалось якось соромно. Але назвався, як і належить вчителеві.

– Технікум? – запитав мене один з тих, що сиділи верхи на оновлених фарбою партах, і навіть застиг у чеканні відповіді, напевно, сподіваючись, що вгадав.

– Педінститут! – відповів я на те дещо урочисто і відчув, що вразив не тільки того, хто запитав, а й самого Мефоду.

– Це добре, це добре, – аж двічі повторив Мефодій Павлович, запросив мене сісти на табурет і подав склянку з горілкою.

Пити тоді я ще не вмів. Хоч пробував ще малим, коли в хаті гонили самогон. Правда, не часто. В цю мить завагався. Не знав, як сприймуть нові для мене люди. Яку новину рознесуть по селу про молоденького вчителя, що ось через два тижні вчитиме їхніх дітей.

І втома, і переживання новизни, і голод спонукали мене випити. Але не до дна. Це теж якось оцінює людину. Одна справа, коли хтось скаже: «П’є слабенько». Інша – коли беззастережно визначить: « П’є, як кінь». Недопите мені простили. Дали закусити. А потім і розпитувати взялися. Звідки? Хто батьки? А як тобі наш край? Та хіба мало про що можна розпитувати у нової людини, що приїхала надовго.

З ремонтниками, що їх пригощав директор школи, говорили й говорили. Розмова та пригодилася мені на потім. І то на добро. Бо прийде час, коли й я стану директором школи і робитиму ремонти при малих коштах, яких не вистачає, щоб звести кінці з кінцями, і коли доводиться заохочувати майстрів не тільки переконаннями, що все робиться для їхніх же дітей, а й чаркою горілки, придбаною, до речі, не з кошторису, а з своєї кишені.

З моїм квартируванням проблем не виникло. Про все подбав оптимістичний Мефода. Він не тільки директор місцевої школи, а й місцевий зять. Мефодій Павлович запропонував мені ліжко і стіл у свого тестя Івасечка, де в одній кімнаті з благенькими сінями мешкали ще господиня Домка, дружина директора гарненька Катя і її старша сестра Гаша. Хата виявилась глиняною, з галамуців, старенькою, з низькою стелею та земляною підлогою і маленькими вікнами. Хата стояла на чималому городі, де росло кілька вишень та сливок, а то все під картоплею, буряками, цибулею, капустою, кукурудзою і соняшником.

Оскільки зі своїм шматком сала мені вже діватися було ніде, я віддав його господині.  То десь добрий тиждень всі ми їли смачні борщі. Та як тільки те сало кінчилося, то перейшли на пісноту. В господарстві, правда, була корова і кашу мали молочну. Для сну виділили мені ліжко. Досить широке. Дерев’яне. Замість матраса  в нього накладали солому і застеляли «рябчаком» – домотканою смугастою рядниною. Вночі я перевертався, десь ногами зсував той рябчак і під ранок опинявся в соломі. Вона лізла в волосся, лоскотала і шкрябала тіло. Такі ліжка, до речі, не винахід однієї сім’ї. Вони типові для багатьох районів Поділля. Просто я до нього був не пристосований одразу.

Певна незручність виникала з туалетом. Я не знав, що господар, де я поселився, удобрює свій город з допомогою пересувного чи переносного туалету. А це було саме так. Легенька, збита з поперечин та «облицьована» очеретом  спорудка без підлоги кожного разу переносилась на городі з місця на місце. Таким чином удобрення рівномірно розподілялось по всій площі присадибної ділянки і, як я потім зрозумів, підвищувало урожайність  городини. Перші дні я часто блукав, шукаючи в темряві потрібну споруду, натикаючись на гарбузи, буряки, що мають особливість високо вилазити з грунту. Особливо під осінь.

Часто вранці, похапцем поснідавши, я вибирався до школи і займався певною роботою. А у вихідні йшов у Фридрихівку, до райцентру. Тут можна було пообідати в їдальні, а то й випити кухоль пива чи склянку «зельтерської води». В наросвіті якось виплатили мені підйомні. 54 карбованців. Це вже були якісь гроші. А згодом, одержавши першу зарплату, я послав матері те, що вона напозичала у людей  на мою подорож на місце праці.

Скоро до директорового тестя прибув ще один мешканець. Це, як і я, новий учитель, призначений у молодші класи. Григорій Семенович Рогачевський. Гарний, на кілька років старший від мене, надзвичайно охайний, красиво зодягнений. Сорочка біла, галстучок темний, піджак ніби влитий на ньому, а на ногах черевики начищені і краги до колін, цупкі й блискучі. Сам він родом з Волочиська. Батько – залізничник. То була престижна робота.

З Григорієм Семеновичем подружилися з першого знайомства . В ньому багато доброти, дотепності, начитаності. Ще б вищу освіту. Та серед вчителів він все ж виділявся. Інтелігентністю, тактом педагогічної поведінки. Тепер уже з ним вдвох спимо на ліжку, а вночі вдвох виходимо на пошуки пересувної споруди на городі. Виникали іноді проблеми з харчуванням. Але мирилися.

– Ви, хлопці, так: що бачите, те й беріть і їжте, – казала нам стара Домка.- Вдома нікого нема, то не чекайте, самі щось знаходьте.

Пропозиція нам сподобалась. Ми почували себе більш певно. Де піч і що в печі ми знали. А ось в коморі ще не були. Якось зайшли, а там бутель з вишневою наливкою. Такий собі, відер на двоє. Наливка кислувата, та ми до неї прикладалися частенько, доки не помітили, що верхні вишні вже сухі.

В самій школі теж зміни. Досить значні. Мефодія Павловича, який не мав вищої освіти, перевели завідувачем початкової школи  у невеликому селі Поляни, що поруч із Голохвастами, теж по Збручу. А до нас прийшов Яків Петрович Марченко. Ще молодий, акуратно зодягнений, але офіційніший від Мефоди. Мав він симпатичну біляву дружину родом з Копачівки і хлопчика Кіма. Іменувати себе новий директор звелів не Петрович, а чомусь – ПЕтрович, з наголосом на «пе». Ще був Яків Петрович мовчазним, що нас теж влаштовувало. Загалом жилося з ним добре. Справу свою знав, а зайвими повчаннями не надокучав.

Добавилися нові вчителі. Молоде подружжя Левчуків, здається, Олекса й Тоня, і з Фридрихівки випускниця середньої школи Марія Подольська. Пухленька, симпатична і дуже закохана в життя. Може, це й допомогло веселій дівчині і вчителькою стати, і без особливих пригод швидко вийти заміж за вочковецького таки парубка Суховецького. Статечного, тихого і, напевно, покладистого.

Загальною нашою симпатією в школі була Лєна Верещак, невеликого росту, чорнявенька, рухлива, вона вміла згуртовувати дітвору, організовувати дозвілля, залучати в гуртки. Для вчителів це велика підмога. Я викладав ботаніку, зоологію, хімію. Праця вчителя подобалась. Діти слухняні, навіть серйозні. В ті часи потяг до науки був щирий, бо були надійні перспективи здобути вищу освіту й спеціальність на все життя. Тоді ще не процвітала показушність. Школярі поганих оцінок боялися, аби не залишитися на другий рік. Та й батьки, навіть вічно зайняті роботою, ревно стежили за успіхами своїх дітей у навчанні.

Вочківці – село прикордонне. У багатьох жителів городи і вікна хатів виходили прямісінько на Збруч. А там, ось через струмок, що протікає в очеретах, панська Польща. А отже, звідти тільки й чекай,  що шпигуна чи диверсанта. Тому тут, край села, застава прикордонна. Начальник застави Незнамов. Часто він проїжджає на коні баскому з маузером на боці у дерев’яній кобурі. Суворий начальник. Він за непорушністю кордону державного пильно стежить та й на своїй землі очей не спускає з мешканців. Тут поляків чимало. Та й хто зна, чим дихає й кожний українець. А тут ще сталося, що один дивак, з молодих учителів, на словах попався.

Жив той учительок Альоша у полячки Баранецької (я в неї  певний час теж мешкав). Зайшла в них мова про товаришування. Господиня візьми та й скажи постояльцеві, що є, мовляв, такі друзі, що кров з тебе виссе і дзюрки (дірки) не зробить. Альоші невдовзі довелося  в клубі виступити перед людьми. От він хазяйчині слова і втулив, але недоречно.

– У нас, – ляпнув,- партія така розумна і хитра, що кров виссе і дзюрки не зробить.

У людей очі на лоба, а Незнамов почув, бо в президії сидів, та промовця хап за шкірку, а тоді за сцену, а тоді на заставу. Скінчилося все для промовця кутузкою в прикордонному загоні в райцентрі, а потім вказівкою, аби такого у Вочківцях і духу не було. Ми, новоприбулі вчителі, його тут уже не  застали.

Село, село! У який край не поїдь, в ньому своя краса, свої звичаї, свої проблеми. Досі я знав життя села поліського на своїй Чернігівщині. Де безустанна праця, бідність, деяка обмеженість у культурі. Село на Поділлі засвітилося мені зовні привітнішим, чепурнішим, заможнішим. Нема сірих дерев’яних хат, нема піску під ногами, плетених з лози тинів та капітальних парканів, що затуляють собою розкіш чи убогість хазяйського двору.   Подільське село ніби майстерно виплетене кружельце: все просвічується, усміхається, виставляється красою до сонця. Хати й сарайчики помазані в жовтий, голубий чи синій колір, крізь ріденькі штахети все геть видно. Від хатнього ганочка, верандочки, аж до корита десь під хлівцем. І садки такі ж прозорі, чепурні, як дитячі голівки.

А довкола такі чорноземи, такі родючі грунти. Тому-то тут і пшениця родить. А надто – цукрові буряки. Тільки цукор дістається так нелегко. Від раннього посіву до пізнього копання. На все літо жінкам стільки роботи, що не розігнутися, вгору не глянути. Особливо тяжким було копання. Обчини той корінь, на купу скидай, на підводу чи машину навантаж. Та все в холодному мокрому грунті. А ще ж додому варету тяжкої гички принеси для корови. А з поля до хати не близький світ. Руки болять, тіло болить, ноги ледь човгають. А наступного дня те саме. До морозів.

Правда, люди з цукром. І для себе, і на продаж щось лишається. Тільки покупців бракує. Зима теж без відпочинку. То попіл для удобрення заготовляй, то послід курячий, то й ще щось. Бо начальство районне план до кожного двору доводило. Не відкрутишся.

А керівництво, крім районного, у кожному селі є й своє, місцеве. Голова сільради, голова колгоспу і «партворг». Партворгом  у селі називали парторга. Тобто секретаря партійної організації. Якось так узвичайнилось, що «своя» влада часто складалася з осіб чужих, присланих чи рекомендованих райкомом та райвиконкомом. Чужі, бачте, авторитетніші, суворіші, більш надійні.

У Вочківцях колгосп був імені Челюскінців (саме тоді сталася трагедійна пригода у Північному Льодовитому океані з льодоколом «Челюскін»). Очолював колгосп Налуцишин Василь Юхимович. Сам з Фрідріхівки. Кремезний, червонолиций, з маленьким і завжди затиснутим ротом. Душа в нього загалом добра, а характер не дуже поступливий. Реагує чутливо лише на вказівки зверху. На посту Василь Юхимович стояв твердо. Міг цілий день ходити, не присідаючи і не ївши. Міг ніч не спати, коли того вимагали державні обставини, і їв він швидко, ніби ковтав, не пережовуючи будь-яку страву.

Голова сільської ради був партієць з села Голохвасти. Басистюк. Високий, худорлявий, з сивим і майже завжди мокрим чубом, що в зимову пору вибивався знову з-під сивої високої шапки, які ще в гоголівські часи носили парубки. Він, як і Налуцишин, завжди на чатах. Щоб вчасно податки зібрати, самообкладання та інші державні побори з трудівників села. Інших клопотів не виникало.

Ще в селі був «партворг». Це вже свій. Корінний. На прізвище Гриняківський. Середнього зросту, моторний, доброго характеру і веселого настрою. Він ревниво дослухався до настанов партії, боровся за виконання плану хлібоздачі, організував соціалістичне змагання в колгоспі, слідкував за випуском стінгазети та агітаційно-масовою роботою серед населення.

Всі троє жили дружно. Узгоджували плани, мобілізовували, а часом і лякали людей. Хоч не дуже. Справа в тім, що хлопці не гордували. Хто до хати запросить, не відмовлялись. Акуратно роздягались, всідалися до столу і «снідали» часом до обіду, а то й до вечері, доки не впораються з випивкою і закускою. Горілка, розуміється, фірмова, місцевого виробництва. Сировина- цукровий буряк, частіше всього уже примерзлий. Міцність і сморід напою на одному рівні – сорок градусів.

Згодом і мені випадало бувати у таких компаніях і спостерігати за ходом гостювання. Керівники, напевно, по добру любили, щоб коло них і якась «культурна одиниця» крутилася. Це їм ніби додавало авторитету. На Поділлі закуски дещо відрізняються від наших. Тут на столі на першому плані не сало, а сир зі сметаною та ще різні там овочі. А вже що грибів так і не побачиш. Поважні гості поводять себе не однаково. Налуцишин, приміром, випиває швидко і так само швидко заїдає. Басистюк перед тим, як перехилити келішок (тут не чарка чи стопка, а «келішок»), розгладжує на голові сиве й мокре волосся, що прилипає до лоба, потім довго говорить. Не тост проголошує, а просто про що-небудь: про погоду, про якийсь випадок, про сварку між сусідами, яку йому доводилось миром влаштувати, а то й про врожай та виконання плану. Тоді неквапно випиває келішок, хухає і тягнеться ложкою до сиру з сметаною. А вже після кількох заходів робить паузу і затягає пісню.

Завжди ту саму: «Є в полі береза». Слова там прості, але жалібні, за душу беруть:

Є в полі береза, є в полі кудрява
Та хто йде, не минає, березу ламає.

Проспівавши куплет, Басистюк заохочує до пісні й інших.

Гриняківський, парторг, своєю непоказною статурою дещо не вписується в керівну еліту села, а ось в балачках його мало хто переможе. І сідаючи до столу, завжди поспішає, посилаючись на невідкладні справи, які на нього чекають. З цих же причин іноді й кашкета з голови не знімає. «Я тільки на п’ять хвилин забіг», – застерігає господарів хати. Кашкет з нього знімає хто-небудь уже після якоїсь там чарки. Тобто келішка.

У селі до цього всі звикли. Ніхто на своїх начальників не скаржиться, на зборах їм не докоряє і не дуже гнівається, якщо котрийсь голова буде шпетить за якусь провину чи несплату податку своєчасно. Мешканці Вочковець загалом жили не так і погано, бо багато хто із сімей колгоспників працював на «відхідництві» – сезонно на цукровому заводі, який ось поблизу. А це грошова оплата. Щось з колгоспу, з заводу щось – уже не біда. На зароблені гроші можна було щось необхідне купити. І в райцентрі, і додатково, коли поступали товари на так званий «прикордонний фонд». Фонд цей заохочував людей допомагати прикордонникам у виявленні порушників кордону. Хоч за затримку шпигуна давалася окрема винагорода.

Прикордонні села майже повсюдно мали клуби. Подекуди навіть солідні. Здається, був такий і в Тарноруді. Це, щоб було видно «там», за Збручем, у панській Польщі. Приклад тому чи не самі поляки й подали. На кордоні з Радянською Україною селилися заможні селяни, «осадники», котрим влада сприяла у будівництві гарних будинків і навіть сараїв під оцинкованою бляхою, що виблискує проти сонця на далеку відстань. Ми їм тикали клубами. Правда, не під такою бляхою, а під червоною жерстю, та все ж…

Був свій клуб і у Вочківцях. Просторий, зі сценою, дерев’яними лавами і холодний взимку. Завідував ним Митька Українець. Ще молодий веселий чоловік. Розбитний, поборник драматургії. Жили вони з дружиною і малолітньою донькою, яка, на жаль, недочувала, що дуже засмучувало батьків. Але Митька Українець не здавався і клубну роботу вів спрямовано. Вистави йшли та йшли.

Сталося так, що у Вочківцях прожив я не довго. Ще поквартирував у сім’ї Баранецьких, потім з Григорієм Семеновичем Рогачевським переселилися до Дорохів, дуже симпатичних людей, які навіть відвели нам окрему світлу кімнату і пристойно харчували. Та якось, уже в лютому 1937 року, мене викликали в наросвіту. Викликали і запропонували місце біолога у Волочиській українській неповній середній школі, що знаходиться у старовинному містечку, на самісінькому Збручі. Розмова була лаконічною, але щирою. Вела її завідуюча наросвітою Надія Тимофіївна Шахлевич.

– Ну, як, сподобалося тобі в наших краях?- запитала посміхаючись, видно, маючи добрий настрій.

– Сподобалось,- відповів, не знаючи, куди веде завідуюча.

– А як ти дивишся, щоб в іншу школу перейти?- раптом запитала Надія Тимофіївна.

Я дещо розгубився, не знав, що відповісти. Адже могли перекинути у якесь далеке село. А в районі єдина шосейка і ніякого транспортного сполучення.

– А куди? – насмілився запитати.

– В хорошу школу, – заспокоїла завідуюча. – Тут, у Волочиську.

Всього мене теплом огорнуло. У містечку я був двічі. Одного разу в прикордонній комендатурі, де отримував документи, а іншого разу з Гришею Рогачевським до його батьків ходили. В гості. Та ті два рази я містечка не роздивився, хоч уявлення якесь мав.

Розділ 3 спогадів читайте тут