Дорогі друзі, проект Pro_Волочиськ розпочинає публікацію без перебільшення унікальних спогадів «Місто над Збручем», написаних визначним українським письменником-гумористом Іваном Сочивцем (1917-2004). Цей текст – визнання любові до Волочиська, у якому пройшли найкращі роки молодого вчителя, викладача біології й директора Волочиської української неповної середньої школи, а згодом – редактора районної газети «Зоря».
Іван Йосипович був учасником Другої світової, нагороджений орденом та медалями. У 1968-му став лауреатом Республіканської премії ім. Остапа Вишні, згодом удостоєний звання «Заслужений працівник культури України». Довгий час працював у редакції чи не найпопулярнішого українського журналу «Перець».
«Місто над Збручем» – біографічний нарис, написаний через роки за покликом серця. У ньому передана вся неповторність укладу нашого містечка, де автор жив із 1937-го по 1950-ий. Іван Йосипович талановито передав свої відчуття від пережитого й побаченого, згадав десятки імен місцевих жителів, залишив влучні, колоритні описи їх характерів й зовнішності, а також описав вигляд Волочиська та сусідньої Фридрихівки – тодішнього районного центру. Саме у Волочиську молодий педагог зустрів і покохав свою майбутню дружину – Катерину Прокопівну Романчук.
На тлі життєвої розповіді перед нами постають події того складного, трагічного періоду історії: сталінські репресії, вторгнення радянських військ у Польщу, початок німецько-радянської війни, евакуація, розстріли окупантами місцевих євреїв, руйнування містечка у Другу світову.
Ідея публікації цього тексту виникла у мене давно. Ще у 1998 році І.Й. Сочивець передав свої спогади у редакцію газети «Зоря», де з лютого по серпень вони вперше друкувалися частинами. Тепер знайти примірники газети дуже складно, вони збереглися хіба що у краєзнавчому відділі обласної наукової бібліотеки, в архіві самої «Зорі» та у сховищах нашої міської бібліотеки.
Запропоновані вам спогади ми отримали у результаті низки випадковостей. Мені пощастило заочно познайомитися з Юрієм Івановичем Сочивцем – сином автора, котрий проживав на Київщині. Пан Юрій чудово пам’ятав золоті роки свого дитинства у Волочиську, про що із ностальгією розповідав під час наших тривалих телефонних розмов. Це була дуже ерудована, мудра людина з широким колом інтересів, яка навіть у боротьбі із невблаганною хворобою зберігала гідність та оптимізм. Пан Юрій не просто відреагував на мої прохання, а й особисто допоміг знайти примірник тексту, подарував унікальні фото (які ви побачите) та дав дозвіл на публікацію. Відтоді це стало для мене питанням обов’язку, оскільки 12 вересня 2022 року Юрій Іванович відійшов у Вічність. В останній нашій розмові він єдиний раз назвав мене Володею і перейшов на «ти». А це – знак особливої довіри, й таке не забувається!
Хочу висловити подяку за допомогу колективу Волочиської гімназії та особисто директору О. М. Казанішеній, родинам Сочивців та Войтків, Л.О. Петрушку (м. Хмельницький).
«Місто над Збручем» – справжній літературний пам’ятник тодішній добі. Ми не вдавалися до жодних скорочень, аби зберегти правдивість розповіді та неповторну стилістику тексту. Сподіваюся, що вам буде цікаво пережити разом з автором хвилюючі моменти його молодості у нашому рідному Волочиську!
Володимир Матусяк, дослідник історії міста
ІВАН СОЧИВЕЦЬ
МІСТО НАД ЗБРУЧЕМ
Фрагменти з роману-спогаду
ВІД АВТОРА: Дев’ятнадцятирічним юнаком, по закінченню педагогічного інституту, приїхав я на Поділля. Вчителювати. Приїхав з рідної своєї Чернігівщини. Було це в далекому вже 1936 році. Сталося так, що багато років мого життя і моєї праці тісно пов’язалося саме з Волочиськом. Щиро полюбив я цей край чудовий, його милих і славних людей. Звідсіля доля простелила мені шлях у великий Світ і, зокрема, в українську літературу.
З любов’ю і благоговінням згадую я складні передвоєнні й післявоєнні роки, прожиті у Волочиську, що став мені близьким і своїм. Про що й написав у задуманому об’ємному творі «Фрески пам’яті». Розділи з цього автобіографічного, ще не закінченого роману, я й пропоную читачам «Зорі» та жителям району. Все написане – не історичний документ, а лише пам’ять мого серця у літературно-художньому викладі.
Я вперше в житті їхав поїздом. До того знав лише пароплави, що курсували по красуні Десні. Забравшись на тверду лаву вагона, підклавши під голову фанерний чемоданчик, змайстрований братом Миколаєм і заповнений полотняною білизною та харчами в дорогу, лежав одягнений і під перестук коліс мріяв. Мрії ті були безсистемними, бо абстрактна уява про близьке, уже завтрашнє майбутнє, перепліталася ще тільки з учорашнім минулим. Бачились батьківська хата й заклопотане, зажурене обличчя матері, прощання з товаришами по навчанню, село своє, до болю рідне й близьке, бачилось. І тут же виринали якісь уявні контури ще не баченого Волочиська, але й певним чином знайомого з багатьох розповідей батька, який там служив ще в царській армії, а потім і воював у першу імперіалістичну війну.
Під ті мрії й спогади заснув здоровим юнацьким сном, що переборював цокотіння і тряску вагона та довколишній безладний людський гамір. Прокинувся, коли вже у вікно з брудними подвійними шибками пробивався ранок, висвітлюючи нові для мене подільські краєвиди з горбочками, видолинками, невеличкими гайками. Сплигнувши з твердої лави, пересвідчившись, що все моє добро на місці, я прилаштувався ближче до вікна і жадібно вдивлявся в чужі поля, такі не схожі на поля й луги поліської Чернігівщини. Вистоявши чергу до дверей близько тамбура, я хоч умовно вмився й причепурився. З сніданком не поспішав, відкладаючи його до прибуття на місце.
З Києва до Волочиська прямого поїзда не було. Ходив через вузлову станцію Гречани десь до Кам’янця-Подільського. До нього причіплювали кілька вагонів до Волочиська. Потім місцевим поїздом з Гречан слідували до кордону. Ось тут, у Гречанах, вийшов я на перон, трохи розворушився, оглядівся довкола. Перед тим була коротка зупинка у Проскурові, невеличкому місті, що лежить у заболоченому понизов’ї. Гречанський ландшафт мало чим відрізнявся від проскурівського. Тільки тут станція мала чимало залізничних колій і різних, здебільшого вантажних, составів на них. Місцевість низинна, бо зовсім поруч протікає Південний Буг, що ховається в очеретах та верболозових зарослях. Тільки на пригорку на південь стоїть мало примітна одинока церковиця, до якої туляться кілька ялин.
Я звернув увагу, що у вагоні зовсім мало пасажирів. Місцевий поїздок недовго й пихтів до Волочиська. Проминули Чорний Острів, Наркевичі, якийсь там переїзд, потім Війтівці, і вже наближався Волочиськ. На мій подив, не доїжджаючи до вокзалу, поїзд стишив хід і на ступіньки вагона повскакували червоноармійці в зелених картузах із зірочками і з зеленими петлицями на гімнастерках. Вони так і їхали, блокувавши вхідні двері вагона до самої станції, а тут посплигували і якось непомітно оточили всіх, хто висадився. І спрямували у просторий зал красивого приміщення, пофарбованого у привітний жовтий колір. Ми опинилися у ревізійному залі. Тут прикордонники досить вправно і швидко перевірили у кожного прибулого документи. У місцевих жителів паспорти, а у мене ще й перепустку на право в’їзду у прикордонну зону.
Перший раз пройшовши через таку перевірку, я відчув живий подих близького кордону, хоч ще його й не бачив. Моя перепустка була дійсна на місяць, тому прикордонник попередив, щоб я неодмінно зареєструвався в прикордонному загоні і в комендатурі. Все це до того часу, доки у моєму паспорті не з’явиться штамп мешканця прикордонної зони.
Після такої процедури я взяв свій чемодан і подався до залу чекання. Вокзал вразив офіційною красою. Споруджений він явно не тепер, а ще за царських часів. Одна частина споруди двоповерхова. Інша – одноповерхова, але висока. В просторих приміщеннях функціонували буфет, ресторан і навіть голярня. Чого тут не виявив, так це камери схову. Але мені пояснили, що пасажирів буває тут мало. Здебільшого свої. Тому в камері і потреби немає. Ще я дізнався, що по той бік вокзалу є колія, на яку іноді прибуває поїзд з Польщі. І що та колія вужча від нашої.
Розпитувати про все часу не було. Тому зручно примостившись в залі чекання, зовсім безлюдному, я відчинив чемодан, дістав домашній хліб, кусник печеного сала та огірки і з великим апетитом поснідав. Перед невідомістю, що на мене ще тільки чекала.
Дізнавшись, що наросвіта від вокзалу далеченько і саме в тому дивовижному палаці графа Ледуховського, про який я чув зі спогадів батька, я лишив свій скарб біля буфетниці, а сам подався на центральну вуличку. Чепурну, майже одноповерхову, забруковану і з вузенькими тротуарами обабіч. Будиночки поштукатурені, побілені, а то й підсинені чи підзеленені, що так приємно впадають у вічі. Зовсім не так, як у нас. Виявилася для мене ще одна чудасія. Виходить, райцентр – це не Волочиськ, це велике і досить ошатне село Фрідріхівка, в якому знаходяться районні установи. А містечко, що дало назву району, – далі, кілометрів зо два, на самісінькому Збручі, за яким уже чужа нам держава Польща та ще й «панська», як її іменували.
Хтось мені показав на стежку через городи, засаджені картоплею, гарбузами, соняшниками, яка й привела мене до старовинного графського парку з могутніми липами, каштанами, дубами та ялинами, а також безліччю доріжок і майданчиків, обсаджених кущами зі старанно підстриженими верхівками. Оце краса! У мене й дух захопило. А коли наблизився до самого палацу з сірого граніту, сонцесяйних стін з величезними вікнами, обрамленими оздобою з полірованого дуба, з черепичним дахом та всілякими гостроверхими вежами з флюгерами, то й навіть розгубився. Бо такого зроду ще не бачив. І це ж мій тато колись тут бував. Напевно, у війну, коли родина графа подалася до Польщі. Бо то вже наближалися роки революції в Росії.
Палац справді казковий. І якщо він колись належав лише чужоземному багатієві, то тепер у його численних залах і кімнатах панували майже всі районні установи. Від райкому партії, райвиконкому, аж до відділу народної освіти, куди й пролягав мій шлях. Я ніколи не відзначався помітною сміливістю. Особливо перед людьми, яких ще не знав і які були вищі за посадою та мали право розпоряджатися моєю долею. А це ж перша моя явка перед очі великого для мене начальства.
Залиште Ваш коментар