автор – Володимир Матусяк, історик
Волочиськ неодноразово постає на сторінках художніх творах класиків вітчизняної й зарубіжної літератури, місцевих авторів та сучасних прозаїків. Сьогодні ми знайомимо наших читачів із уривком історичної повісті «Трагічна любов отамана Артема», котра була надрукована у Вінниці 2010 року. Твір вийшов з-під пера подільського письменника, журналіста та науковця Валерія Пантелеймоновича Марценюка.
Автор – наш земляк, уродженець села Іванівка Підволочиського району (1949), син сільського вчителя. Навчався у заочній аспірантурі інституту кібернетики АН УРСР імені В. М. Глушкова, понад тридцять років працював у Вінницькому національному технічному університеті. Валерій Пантелеймонович – кандидат технічних наук, доцент, автор понад 100 наукових та науково-методичних праць, кількох книг, член Національної спілки журналістів України, веде активну громадську діяльність.
«Трагічна любов отамана Артема» – повість, яка народилася у результаті скрупульозних досліджень історії національно-визвольного руху 1920-1921 років. У основі її сюжету – доля відомого українського отамана Артема Онищука, загін якого боровся із більшовицькими загарбниками на території Брацлавського повіту Подільської губернії. Відомо, що загін Артема деякий час діяв спільно із загоном легендарної Марусі – 18-річної Олександри Соколовської, яка втратила у боях трьох рідних братів і вимушено очолила повстанців. У грудні 1921 року ватажок селянського руху Артем був зраджений і розстріляний більшовиками.
Перший розділ повісті присвячений останньому походу Дієвої армії УНР проти більшовицьких окупантів, який трагічно завершився боями за волочиських плацдарм та відступом українського війська за Збруч на територію Польщі у листопаді 1920 року.
Нижче наводимо із незначними скороченнями уривок із цього розділу, у якому згадуються Волочиськ та Війтівці:
«… Залишки куреня Артема Онищука прискорено рухались польовими дорогами з містечка Сатанів у напрямку Волочиська. Був розрахунок виїхати на дорогу Проскурів-Волочиськ, оминувши справа містечко Війтівці. Вершники були дуже втомлені останніми боями з переважаючими силами червоних і буквально падали з ніг. Вечоріло, тому Артем вирішив зупинитись на нічліг десь за Війтівцями біля виїзду на дорогу, з тим щоб дати своїм козакам хоч невеликий перепочинок. Звичайно, бажано було б проскочити шлях до Волочиська чим швидше, з тим щоб стати на спочинок вже на польській території. Проте була надія, що і червоним потрібно відпочивати, а тому вони теж ймовірно призупинять свій наступ у нічний час. А вранці, тільки но перші промені сонця оголосять про настання світанку, курінь не більш як за півгодини промайне той десяток кілометрів, що зостались до переправи.
Побачивши обіч виїзду на дорогу Проскурів-Волочиськ невеликий сосново-листяний лісок, Артем дав команду куреню завернути в той лісок і зупинитись на ночівлю. Вершники спішились, прив’язали коней до стовбурів навколишніх дерев, і розпочали потихеньку готувати собі нехитру вечерю та стелити постелі з листя та гілок. Наступила вже третя декада листопада. Подільські ночі ставали все прохолоднішими і прохолоднішими та періодично супроводжувались пронизливими вітрами з дощем. Хоча період заморозків ще не розпочався, однак нічна температура вже інколи знижувалась до трьох-п’яти градусів, що не додавало особливого комфорту годинам нічного відпочинку.
Розпорядившись через свого помічника виставити зовнішню охорону стоянки, Артем і собі розпочав вимощувати місце для ночівлі. Знайшов невелику заглибину між коренями старої липи, наламав гілок ліщини та застелив їх зверху шаром сухого листя. До того, як готувати постіль у лісі, Артем був призвичаєний ще з дитинства. Недаремно він виріс та змужнів у мальовничому подільському селі Соколинці, що розкинулось на одному з берегів річки Південний Буг…
…Осіння ніч пройшла доволі тихо і спокійно, тільки з сторони Волочиська долинав приглушений гул потягів та бронепоїздів, що спішно відходили по мосту через Збруч на польську сторону. З дороги, що пролягала обабіч ліска, цілу ніч долинав скрип безлічі возів, які рухались не зупиняючись у темноті в напрямку Волочиська. Коли перші промені сонця пробились крізь лісову гущавину Артем прудко підхопився на ноги і в лісі гулко пролунала його команда:
– Увага! Всім швидко піднятись та готувати коней.
За десять хвилин курінний віддав наступну команду.
– По конях, за мною.
Курінь потихеньку вибрався на дорогу і тільки-но збирався направитись в сторону Волочиська, як хтось із козаків вигукнув:
– Друже курінний, дивись, справа червона кіннота!
І дійсно, зі сторони Війтівців на Проскурівській дорозі показалась голова великої колони кінноти. Судячи по вершнику у червоному кашкеті, що летів на чолі колони, то була кінна бригада Котовського. Враз над куренем Артема і колоною котовців розпочала вибухати шрапнель. Це батарея з восьми гармат Залізної дивізії відкрила вогонь по червоним. Зрозумівши, що гарматний вогонь своєї ж артилерії може накрити і вояків його куреня, Артем подав команду усім звернути з центральної дороги вліво у сусідній ярок. За кілька хвилин залишки куреня сховались від обстрілу у тому ж ліску, де провели попередню ніч.
Котовці теж не пішли в наступ прямо на батарею Залізної дивізії, а звернули з дороги вправо і розпочали обхідний маневр з тим, щоб зайти гармашам з тилу. Розстрілявши усі свої набої, та розтрощивши при цьому батарею червоних, що зненацька вискочила з Війтівець на відкриту місцину, батарея Залізної дивізії розпочала швидкий відступ у сторону Волочиська.
Спішившись у лісочку, Артем організував кругову оборону з козаків куреня, після чого зібрав на галявині вцілілих сотників та інших старшин. Старшини повагом розсілись на галявині, а курінний звернувся до них з такими словами:
– Панове-браття! Усі ми бачимо, що Дієва армія, опинившись сам на сам з більшовицькими ордами, зазнала нищівної поразки. Поляки нас зрадили і уклали з червоними ганебний мир, за яким мають нас роззброїти, інтернувати та кинути у табори. Наша задача на сьогоднішній день полягала в тому, щоб відійти на правий берег Збруча і скласти зброю. Ми ще можемо це зробити, переправившись через річку у зручному для цього місці. Звичайно, через міст у Волочиську нам це не вдасться, бо там вже котовці, але брід в іншому місці знайти ще можна, річка тут не дуже глибока та широка.
– Проте, браття, ми можемо показати і грабіжникам-більшовикам, що не все то мед, що ним здається, – продовжив курінний свою мову.
– А тому я хочу запропонувати вам, панове старшини, інший, більш лицарський вихід з цієї ганебної ситуації. Ми повернемось назад, на терени наших рідних Гайсинщини та Брацлавщини, звідки більшість з вас родом, щоб продовжити боротьбу. Адже дома і рідні стіни допомагають. Прошу, панове, висловлюватись, хто яку думку має.
Деякий час на галявині стояла тремтлива тиша, яку порушувало тільки ледве чутна тріскотня пострілів далекого бою. Цю тишу першим порушив сотник Галайда:
– Панове козаки! Всі ми разом пройшли ту криваву дорогу, що пролягла нам з листопада 1919 року, коли під ударами, як білих так і червоних ми змушені були відступити на польські терени. Тоді ми були союзниками поляків і вони до нас відносились з певною повагою, бо розраховували на підтримку у боях з більшовиками. А тепер ми хто для них будемо?! Так звичайно, ми будемо просто бидлом, будемо їх холопами, як це було вже не раз у нашій історії. Тому я підтримую думку курінного про повернення до рідних країв.
Наступним слово взяв чотовий Ковальчук:
– Браття! Не хочу я спокійно сидіти десь на чужині під сторожею польських жовнірів та перейматись думкою, що дома моїх батьків, братів і сестер грабують кляті більшовики. Тому я теж голосую за повернення.
Коли по черзі висловились усі старшини, виявилось що бажаючих інтернуватись до польських таборів серед присутніх немає, а тому зголосились за повернення до рідних місць. На завершення ради курінний Онищук сказав таке:
– Панове старшини! Ситуація у нас склалась така, що з цього моменту ми з стройового куреня Дієвої Армії УНР перетворюємось на самостійний повстансько-партизанський загін, а тому я не хочу щоб у наших лавах хтось зоставався з примусу. Прошу вас запропонувати усім козакам, хто бажає перейти у Польшу, зголоситись до мене і вони можуть сьогодні ж залишити наш табір.Коли ранком наступного дня курінь Армії УНР, а тепер вже повстансько-партизанський загін під проводом отамана Артема вирушив у зворотну дорогу до рідних осель, з його лав відділилось дев’ять вершників, які повернули своїх коней в сторону Збруча».
Повний текст повісті В.Марценюка читайте тут: https://javalibre.com.ua/java-book/book/2924048
Слава українським воїнам!
Залиште Ваш коментар