Останні бої армії УНР: через Волочиськ – на чужину.

^{Автор – Володимир Матусяк, історик. 11.11.2021 р.}

101 рік тому, у листопаді 1920 р., на волочиській землі відбулися останні бої  Дієвої армії Української Народної Республіки проти більшовицьких окупантів. Тисячам наших вояків доля підготувала перебування у польських таборах, а згодом – еміграцію у Європу та за океан. Їх поразка врешті стала  перемогою, бо, за словами когось із істориків, «наша незалежність стоїть на їх плечах». У Волочиську досі немає ні пам’ятника, ні меморіальної дошки, ні вулиці Симона Петлюри, хоча ці події стали знаковими і зробили наше місто особливим для національної пам’яті…

Йшов 1920-ий  – четвертий рік Визвольних змагань за незалежність України… Рік радянсько-польської війни, у якій українська влада та армія за укладеною Варшавською угодою вимушено перебувала в союзі з військами відновленої Польщі. На такий крок Головного отамана та голову Директорії Симона Петлюру спонукали неможливість вести війну на два фронти, значні небойові втрати українців від епідемії тифу, погана озброєність та відсутність боєприпасів. Війна велася із перемінним успіхом. У серпні полякам вдалося перемогти Червону армію у Варшавській битві та здійснити контрнаступ, відомий як «диво на Віслі».

Польща та радянська Росія підписали у Ризі попередні умови миру, згідно яких воєнні дії припинялись у ніч із 18 на 19 жовтня 1920 р.  Між супротивниками встановлювалася тимчасова нейтральна смуга. Сепаратні переговори очільника Польщі Ю.Пілсудського з більшовиками без участі української сторони суперечили умовам Варшавської угоди. Такі кроки колишніх союзників вимусили С. Петлюру до самостійних дій на фронті проти більшовиків, хоча загальне військове становище було не на користь української армії.

Війська УНР тимчасово припинили бойову активність через виснаженість, брак набоїв та спорядження. У цю паузу слід було підготувати контрудар по більшовицькій армії.

Наприкінці жовтня 1920 р. С. Петлюра наказав провести мобілізацію в армію УНР призовників десяти вікових категорій у південно-західних повітах Поділля, де вдалося створити адміністрацію (тимчасовою столицею УНР був Кам’янець-Подільський). В армію мобілізували близько 13 тисяч чоловік – українців та євреїв. Проте для реального підвищення боєздатності війська катастрофічно не вистачало гвинтівок, патронів, амуніції. Воно формувалося із розрахунку лише на літню кампанію і тому не було підготовленим, коли наприкінці жовтня вдарили перші морози.

Головний отаман планував наступ проти більшовиків на 1 листопада, ще до закінчення радянсько-польських переговорів. На користь українців мав зіграти фактор несподіванки. Але Петлюра відклав наступ через «політичні обставини» (можливо, ультимативне попередження Ю.Пілсудського). 7 листопада у Ялтушкові (нині – село Барської ТГ на Вінниччині) відбулася Державна нарада УНР, на якій затверджено план наступу та прориву більшовицького фронту, а також прийнято рішення звернутися до народу із закликом про повстання у тилу червоних. Новою датою наступу визначено 10 листопада – час завершення перемир’я. За планом війська УНР повинні були зібратися в єдиний «кулак», ударити по небезпечному скупченню червоної кінноти біля Козятина, пробиватися на Вінницю-Жмеринку, а далі – у тил більшовиків.

Серед дослідників немає єдиної думки щодо кількості українських військ перед останнім наступом. Ймовірно, що мова йде про близько 40 тисяч воїнів, з яких – 3888 старшин, 35259 козаків. Однак озброєними були лише 2100 старшин, 9313 багнетів, 2560 шабель. Решта – тилові частини із новобранців. На озброєнні українських військ перебувало 74 гармати, 3 бронепотяги, 2 бронеавтомобілі та 3 літаки (інколи ці цифри незначно коригуються). В оперативному відношенні війська УНР ділились на 3 групи: права, генерала О.Удовиченка, тримала фронт від Могилева-Подільського до Шаргорода; середня, генерала М.Безручка, відповідала за фронт від Шаргорода до Бара; ліва, генерала Г.Базильського, тримала фронт від Бара до Літина. У резерві армії були дві стрілецькі та Окрема кінна дивізії. Крім того, на початку листопада польське командування перекинуло з Польщі так звану 3-у російську армію генерала Б.Пермикіна  чисельністю близько 4 тис. бійців, яка зосередилась у районі Підволочиськ – Чорний Острів. Вона формально підпорядковувалася російському білому командувачу П.Врангелю та перебувала з українцями у ситуативному союзі (у радянській літературі цю армію називали «білополяками»).

Таким чином, українські війська займали лінію фронту довжиною близько 130 км на території сучасної Вінницької області – від Літина до Могильова-Подільського. Тилові бази та резервні частини перебували на землях півдня сучасної Хмельниччини.

Більшовики зуміли скористатися оперативною паузою, яку вони виграли внаслідок перемир’я, та наростити свої підрозділи. Проти українських військ стояли досить значні сили 14-ї армії червоних: чотири стрілецькі дивізії, дві дивізії кінноти, об’єднані у кінний корпус Червоного козацтва В. Примакова, кінна бригада Г.Котовського та інші частини. До 10 листопада 1920 р. кількість багнетів у передній лінії було доведено до 13000, а в другій – до 9000. У районі залізничного вузла Жмеринки дислокувалося до 5 бронепоїздів. Загальна чисельність бойових сил, виділених командуванням Червоної армії проти українських військ, сягала до 25 тис. багнетів, до 5 тис. шабель при 100-120 гарматах.

На рішучість Головного отамана УНР не вплинули навіть звістки про остаточний розгром червоними кримського угрупування білогвардійців під керівництвом П.Врангеля у Криму. Малочисельні українські підрозділи опинилися фактично віч-на-віч із 3-мільйонною Червоною армією. Однак С.Петлюра віддав наказ про загальний наступ 11 листопада.

Проте більшовицька розвідка упередила хід подій, і 10 листопада, напередодні запланованої дати наступу, 8-ма дивізія Червоного козацтва (3 тис. шабель)  прорвала фронт біля Шаргорода та рушила на Могилів-Подільський, а потім – у тил армії УНР на північ із розрахунком захопити ставку Головного отамана у Ялтушкові. За таких обставин С. Петлюра санкціонував  наступ у відповідь, що було стратегічною помилкою. Втрати Дієвої армії УНР були значними. Наприклад, під перший удар ворога потрапила 9-а бригада 3-ї Залізної дивізії. Українські піхотинці, вистрілявши усі набої, тримались, однак  більшість з них загинула від шабель ворога. Із 1000 вояків цього формування залишилося в живих тільки 70, вони розпочали з боєм відходити на захід.

На півночі фронту група генерал-хорунжого О.Загродського відкинула 60-ту та 24-ту радянські дивізії, заволоділа містечком Літин та рушила в напрямку Вінниці. Однак успіх був тимчасовим: 17-та більшовицька кавалерійська дивізія розгромила частини наступу, вдарила по оборонних позиціях українських військ та здійснила прорив до Літина-Проскурова.

14-16 листопада С.Петлюра, намагаючись стримати ворожу кінноту, надсилає війська у контрнаступ під Деражню і Бар. Але у зустрічних боях ці частини втратили зв’язок та керування. Командувач армії УНР наказав відійти на нову лінію оборони, котра прикривала підступи до Проскурова та Кам’янця-Подільського.  У результаті, після захоплення червоними 18 листопада Проскурова, Головний отаман, міністри та армія відступили у прикордонний Волочиськ. У цей день відбулося останнє засідання Ради міністрів УНР, на якому С. Петлюра оголосив евакуацію військ із Поділля та план відступу на окуповану поляками Волинь. Але під час переговорів у Волочиську 19 листопада українська сторона отримала заборону від польського командування це робити.

У таких умовах у нашого керівництва залишався єдиний вихід: евакуювати війська, перейшовши лінію державного кордону. Довгий час побутував радянський міф, що перехід Збруча був хаотичним,  перетворився на панічну втечу. Однак джерела свідчать про протилежне.

20 листопада, коли вояки Дієвої армії УНР ще утримували оборону біля станції Чорний Острів, в частини прийшов наказ про загальний відступ у Польщу через Волочиськ. Зранку 21 листопада відбувся останній бій кавалерії біля села Писарівка,  у якому взяло участь близько 2 тисяч українських кіннотників. Таким чином вони прикривали відступ армії та уряду за Збруч. О сьомій годині вечора завершився останній бій на волочиському плацдармі.

Вночі 21 листопада 1920 р. від польської сторони було отримано дозвіл на перехід кордону. Того ж дня, а також 22 і, на деяких ділянках, 23 листопада на західний берег річки Збруч перейшло близько 12-20 тисяч вояків, військове й політичне керівництво УНР. Причому багато хто зі щойно мобілізованих вирішив не відступати, а просто повернутися додому. Відступ українських військ на Волочищині проходив організовано, з боями, переважно через Волочиськ, Ожигівці, Нову Греблю (сучасне с. Збручівка). Обози прикривала кіннота, артилерія вистрілювала останні набої. Вдалося евакуювати багато цінного майна, зброї, вивезти золотовалютний запас УНР, відступили державні установи та цивільні біженці. Були виведені з ладу бронепотяги, оскільки із волочиської сторони залізничні шляхи попередньо не перебудували на «вузькоколійку», а тому їх евакуація виявилася технічно неможливою. Більшовики отримали лише груду металобрухту.

Обставини переходу української армії через Збруч на Волочищині згадуються в мемуарах учасників цих подій.

Уродженець Кубані, колишній сотник Дієвої армії УНР, командувач Окремої кінної дивізії, а згодом полковник Іван Цапко у спогаді «Останній бій Армії УНР» писав:

«… На цих рештках ще вільної території України перебували державні інституції Української Народньої Республіки, всі обози армії. З наказу Головного Отамана, командарм генерал Михайло Омелянович-Павленко, в ті дні відбув наради з командирами дивізій та вищими старшинами в Підволочиськах та в приявності членів Уряду в Фридрихівці, де було вирішено, з огляду на ситуацію, перейти кордон тодішньої Польщі, щоб потім у слушний час знов розпочати боротьбу. Генерали Гулий-Гуленко й Юрій Тютюнник висловилися за прорив большевицьких ліній й похід у запілля ворога.
Після догоди з польським командуванням, вже 20 листопада 1920 р. було видано наказ Командуючого Дієвою Армією — зранку 21 листопада 1920 р. всім обозам вирушити до Збруча й перейти обсаджений польським військом кордон. За обозами переходять кордон всі піші частини армії і вже за Збручем, згідно з приписами міжнародного права, складають вогнепальну зброю й маршують до призначених місць тимчасового розташування. Іншими словами, Армія УНР переходить на положення інтернованого війська. Польський кордон переходить все українське військо, головно в пунктах: Ожигівці та Підволочиська, частини ж Кулеметної дивізії відходять до Румунії. Проти сконцентрованого большевицького війська, де крім кінних полків при піших дивізіях була ще й їхня армійська кіннота, як 8-ма кінна дивізія, кінна бригада Котовського, кінна Башкирська бриґада й ще одна кінна бригада з загоном Байла. З нашого ж боку, для прикриття наших відходячих обозів і іншого війська, виступила майже вся кіннота, що була в Армії УНР, а саме: Окрема Кінна Дивізія, Козацька кінна дивізія полк. Яковлева та кінні полки й окремі сотні стрілецьких дивізій, з артилерією (лише ті батерії, що ще мали трохи набоїв). Утримувати позиції треба було до вечора, до часу, коли прийде наказ відійти.
Большевицькі змасовані війська можна було спостерігати неозброєним оком. Наші частини майже всі були в лавах. Час від часу вискакували, на московське "Ура!", окремі большевицькі відділи з метою прорвати фронт, та діставши належну відсіч і, втративши частину солдатів, були змушені втікати, нищені рідким, але влучним вогнем наших гарматчиків. Слід назвати таких видатних і хоробрих артилеристів, як генерал-хорунжого Олекси Алмазова, сотника Палієнка, сотника Мартинова та інших. Не одна большевицька кулеметна тачанка полетіла в повітря, влучена лише одним пострілом з гармати…
…З появою вечірніх сутінків 21 листопада 1920 р., наші кінні частини почали стягатися до переправи, залишаючи прикриття (піхота вже до 5-ї години по полудні перейшла за Збруч). Недалеко від Збруча, коло села Ожигівці виднілася балка і там можна було бачити генерала Гулого-Гуленка коло одного кінного старшини, що тримав прапор з написом "Україна або смерть!". Цей старшина звертався до вояцтва із закликом: "Панове старшини й козаки з доброю зброєю й на добрих конях! Хто хоче в партизанщину, шикуйтеся тут, за прапором!". Так генерал Гулий-Гуленко, зібравши в цей спосіб загін добровольців, під прикриттям ночі пішов через ворожі лави в Україну...
Большевики, користаючи із запавшої темряви, бо надходила ніч, підсувалися чимраз ближче. Тоді окрема Кінна дивізія під командою інспектора української кінноти генерал-хорунжого Івана Омеляновича-Павленка вдало провела флянґово-ар'єрґардний бій, стримуючи до ночі насідаючого ворога й тим давши можливість перейти кордон всім решткам піших частин та обозам з пораненими вояками та цивільними, як теж і обозові з державним і військовим майном. Нарешті опівночі, підходить до кордону Окрема Кінна Дивізія, маючи в останньому прикритті два полки — 1-й кінний Лубенський та 2-й кінний Запорізький.
Переправа... Міст через Збруч. З другого боку вже польська територія. На мості з другого боку горять ліхтарі, освічують білі прапори, що визначають територію, зайняту польським військом. На мості стоять — польський майор і підпоручник, а далі гори скиданих рушниць. Козаки, проїжджаючи, теж кидали свої рушниці, згідно з попередньо отриманим наказом, а поміж цими горами зброї — увихався якийсь польський підстаршина й кричав: "Сюди... Сюди скидати!..". Колона Окремої Кінної Дивізії вже виїздила на горб, що за Ожигівцями, щоб потім шляхом у напрямку Тернополя, перейти в район сіл — Дичкова, Красівки, що були вказані для тимчасового постою дивізії, коли щось сталося позаду в Ожигівцях. Там зчинився крик і стрілянина. Це "товариші" Котовського й Байла, гадаючи, що в українців уже нема зброї, сміливо кинулись через міст та вже на польській території хотіли показати своє геройство. Польської піхоти не було й наша кіннота мусіла миттю завернути та ставити чоло большевикам і погнати їх назад за переправу. Майже подібний до цього епізод мав місце і в Підволочиську, де переходив кордон останній Кінний полк Чорних Запорожців.
Так, в той день, властиво вже ніч 21 листопада 1920 р. Дієва Армія, в повному порядку, з останнім боєм вийшла на територію Галичини, окупованої Польщею, яка зрадивши тоді свого союзника, нині й сама потрапила під червону, насправді російську владу... Армія Української Народньої Республіки перестала існувати, але створила невмирущу традицію боротьби за державну незалежність України!».

Генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник у книзі «З поляками проти України» (1924) писав:

«…Залишені самотніми віч-на-віч з Червоною армією, ми за десяток днів знову опинились над Збручем. Треба було відходити на нашу ж таки українську територію, яку ми своєю спільно з поляками визнавали за чужу.
Омелянович-Павленко скликав старших командирів у село Войтівці. Подав інформацію, що він склав словесну змову  з командуючим VI польською армією ген. Галлером, згідно з якою ми повинні віддати полякам зброю зараз же, перейшовши Збруч. А все військове майно залишається при нас.
Ніхто не пропонував піддатися на ласку червоних, але й зброю віддавати полякам не хотілося. Нарешті, Омелянович-Павленко прийняв рішення перейти на правий берег Збруча, та коли б він навіть і не прийняв такого рішення, то довелося б на другий день опинитися за Збручем, бо червоні частини напирали аж надто енергійно. 
Я одержав завдання прикривати перехід через річку, отримуючи до 12 години другого дня підлеглі мені частини, після того відвести їх за Збруч.
О другій годині другого дня останні частини залишили позицію і почали відходити до Збруча. Виїхавши на шпиль над Збручем проти села Токи, я побачив величезне півколо фір, що проривалося проїхати через місток без всякого ладу і черги. Безладдя досягло найвищого щабля. У півколі було возів до 3000. Було ясно, що й до ночі вони не вспіють перейти через місток, бо переправою ніхто не керував. Усякий хотів переїхати першим, а в результаті переправа затрималася, вози ламалися, часом перекидалися в річку. Я вважав, що ті вози й майно не варті були крові ні одної людини, - однаково не було гарантії, що поляки не заберуть всього собі. А червоні йшли слідом. Мої частини одержали розпорядження повернути праворуч і перейти Збруч біля села Нова Гребля».

Відомий сучасний дослідник Визвольних змагань Роман Коваль опублікував спогад «Останній відворот за Збруч» сотника армії УНР Івана Калиновича, уродженця м.Кременчуга, де автор, зокрема, згадував:

«З боку Волочиська було чути стріли, це 1-ша Запорозька дивізія задержувала ворога, аби дати змогу своїм обозам переправитися за Збруч. Коли я під’їхав до Ожигівців, то побачив величезну силу обозів, парків і війська. Все це гомоніло, скрипіло, снувало… Мене зацікавило те місце, де ми мусіли переходити Збруч. Це був невеликий місток, на скору руку підправлений; на ньому стояли поляки, а збоку лежала купа рушниць, яка ввесь час збільшувалася... Один за одним проходили вози, з брязкотом падали на купу рушниці, та лиця козацькі ставали все більш похмурими. Сиротливо біліла на горбочку церква, а ще більш сиротливим здавалося сіре село. Селян не було видко. Тріск кулеметів щохвилини наближався. Недалеко за горбом загукали гармати. Це Алмазовці казали останнє слово на ріднім терені – московській кінноті, яка мала намір піти в атаку. Біля гармат довгою лавою стояла перша бригада Окремої Кінної Дивізії, кожної хвилини готова прийняти цю атаку, жовті прапори з кінськими хвостами ліниво полоскалися в морозному повітрі. Ген-ген, далеко між кущами, маячила ворожа кіннота. Часами з їх боку важко бухали гармати, але не робили нам ніякої шкоди.
У цей час на переправі почалася страшенна давка: кожному хотілося перебратися скоріше. Гармати бухали все частіше, все ближче тріскотіли кулемети, і обози не видержали; як вода після дощу, розлилися вони на кілька рукавів і сунули просто через Збруч. Поляки теж хвилювалися... У всі боки летіли зіпсуті рушниці, розсипалися набої, котились бочки з медом, переверталися вози, а посеред цього можна було бачити суворі постаті козаків Кінної дивізії, яких було послано прискорити переправу. На тому боці Збруча спішно шикувалася польська компанія, лиця жовнірів були блідні і схвильовані; [вони] опасалися, щоб большевицька кіннота не перейшла кордону. Почало темніти. Тріск кулеметів на хвилину замовк... це дивізія востаннє пішла в атаку. Не хотілося так, без бійки, відходити. Ворог відступив. Уже всі обози переправилися; тихо було на переправі, і сумно на горі щось загомоніло, засіріло, заіржали коні... Це відходила на переправи Кінна дивізія. Було чути, як гомоніли козаки, як дзвеніли стремена... Дійшли до переправи.
– Прощай, Україно! – почулись голоси. – Навесні повернемось! З торохкотом полетіли на купу рушниці, наповнюючи повітря металевим дзвоном... Плакало залізо... Стало зовсім темно... Нервово похрапували коні; гуркотячи, переїхали по містку гармати [Алмазова]. “Прощай, Україно!” – [так] думалося кожному; нещаслива наша доля – “третій раз відходимо за кордон”… Попереду була українська земля, загарбана тепер поляками... Перед очима всім вставало майбутнє: весна, поворот на Україну... Козаки затягнули пісню. Тільки ті, що вже були в Польщі, що сиділи в таборах, – ті мовчали. Перед їх очима тягнулись безконечні дроти, довгі, сумні бараки, чулось традиційне “пся крев”, і навіть мерехтіли в очах таборові цвинтарі. Одним із них був і я».

Очевидець подій у Волочиську, старшина для доручень організаційного відділу штабу Армії УНР, майбутній видатний український поет Євген Маланюк в еміграції напише такі рядки:

«Степ тремтів від залізного зойку війни,
Степ стогнав – гомін лунко котився гóнами, – 
Воскресали так страшно пророчі сни, 
І на захід ридали вагони.
Чорний полк – намéтом  – в останній нáступ.
Скавучать навпростець останні набої, 
А десь вже глухо  стукає заступ,
Десь за межами бою.
Вітер пóривом – шмат кулеметної стрічки
Чи луну запорізької «Слави»,
Й знову – плюскіт глухий історичної річки,
День щемить – морозно-білявий.
За околицю вийдеш, і видко: бронпóтяг 
Біля Підволочиська димом дмуха. 
Набухá, вибухá, і простору прóтяг
Лиш далеку луну доносить до вуха.
Клекотить ще, але – догорає, тліє,
Фістулóю  – останній акорд скорострілу…
Щось тяжкé і одвічне на обрії мріє,
Розпростóвує чорні крила. 
Виростає нестримно, біжить, як калюжа.
Що ж воно? Чи скажених отар череда?
Чи повітря морóве? Ні – нищить, брудúть і спаплюжує
Землю мою чергóва орда.
Степ підвівся і втілився в древній хаóс,
І посунув на нас в гостроверхих татарських шапкáх, – 
Ось все ближче, все ближче – вже вершники в балці – ось! – 
Вже летять перетяти нам шлях.
…Дону синього не пощастило зачерпти.
Руська земле! За шолом'янем єсú.
І на захід, на захід ридають вагони з хаóсу і смерти,
З апокалíпси піль Твоїх, з пекла Твоєї краси.»

Після переходу Збруча, за попередньою домовленістю, армія УНР була роззброєна польськими підрозділами, але не демобілізована, а згодом розміщена у військових таборах для інтернованих, де повністю зберігала свою внутрішню структуру. Це було пов’язано зі сподіванням, що через зміну міжнародної ситуації, або через потужне селянське повстання, політичні обставини зміняться, і армія УНР знову зможе поновити боротьбу з російсько-більшовицькими окупантами.  На жаль, Другий Зимовий похід Повстанської армії УНР із території Польщі у листопаді 1921 р. зазнав невдачі, і це стало останнім акордом Визвольних змагань нашого народу початку XX ст. У їх літопис вписані й назви населених пунктів нашого краю, де відбувалися  незабутні події листопада 1920-го – Війтівці, Писарівка, Ожигівці, Нова Гребля (Збручівка) та Волочиськ.

«Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід… На Захід… На Захід…
І услід — реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?» 
(Є.Маланюк)

Рекомендуємо до перегляду фільм “Слідами Армії УНР. Як ми повертали із забуття героїв Української Народної Республіки”

Практично через 100 років після російсько-української війни, Олег Криштопа разом із товариством Чорних Запорожців вирушає слідами армії УНР у Польщі, щоб повернути героїв із забуття.