Попередні розділи читайте тут

МІСТО НАД ЗБРУЧЕМ

Фрагменти з роману-спогаду

Це була Катя. Ім’я її одразу ж поселилося в моєму серці. У моїй свідомості. Я його повторював тільки в думках. Нікому й нічим не виказав свого захоплення дівчиною. Всіляко уникав розмов про неї, аби нікому і на думку не спало про моє чисте, таємне кохання. Хоч не раз чув, як Сара Самойлівна, сама вродлива, «сортирує» дівчат старших класів за їх вродою. Були в сьомому класі Оля, Таня, Льоля, Ганя, Нюся, Зіна, Ніна та інші дівчата, всі по-своєму симпатичні, та вчителька серед них виділяла саме Катю, підкреслюючи, що в неї краса не «селянська», а суто аристократична, своєрідна.

Тоді я ще не знав Катиних батьків. А жили вони зовсім близько від будинку Чирської, де й я тимчасово проживав. І я частенько уже після уроків виходив на ганок, щоб провести очима дівчину, що поспішала додому. Вона це помітила і кожного разу, оглянувшись, посилала мені промінець чарівного погляду. У школі Катя вирізнялася серед подруг серйозністю, урівноваженістю, почуттям власної гідності. Ні з котрою з дівчат дружби не заводила. Хіба іноді йшла зі школи з Олею Стрельбицькою, по вуличному – Зализихою.

Тим часом, доки в моїй душі нуртували юнацькі пристрасті, в самому містечку відбулися події, що набули широкого розголосу. В одну з ночей заарештовано Богуцького. Того самого, Нарциса Тимофійовича, інспектора райвно, якого я побачив у перший день свого прибуття у Волочиський район. І який представляв мене завідуючій. Його сім’я жила в двох кімнатах отого флігелька, що біля школи, розміщеної в колишньому будинку ксьондза. У Нарциса Тимофійовича і його дружини Сари Самойлівни була донька, ще мала, та домашня робітниця з села Війтівці, Федора Камінська. Арешт відбувся вночі. Прийшло двоє в цивільному. Зробивши в квартирі обшук, забрали господаря. І на вулиці, посадивши в машину, відбули в напрямку Фридрихівки, в район.

Сара Самойлівна, розгублена, убита горем, не знала, що робити, до кого йти, як себе поводити. Арешти тоді не були новиною. Особливо у прикордонній смузі. Енкаведисти часом хапали людей і запроторювали в каталажки таких, на яких не могло впасти навіть малої тіні, що вони мають щось спільного з ворогами народу чи чужоземними шпигунами. Їх просто забирали. І вони вже ніколи не поверталися до сімей.

Та Богуцький, то справа інша. Виходило так, що навіть наша прибиральниця кілька разів ніби помічала, як Нарцис Тимофійович пізніми вечорами тихцем пробирався на горище школи і щось там «колдував». Іноді поблимуючи електроліхтариком. Щось подібне доводила і сусідка, що жила за муром, Сорокіна. Правда, до арешту про це й мови не було. То чи можна приймати на віру теперішні твердження двох жінок? Але гомін по містечку прокотився.

Арешт чоловіка кинув тінь і на безвинну вчительку, яку так любили учні і поважали батьки. Тому, не дочекавшись чоловіка, та, видно, вже й не сподіваючись на його повернення, Сара Самойлівна тихо вибралась з містечка і подалася з дитиною десь ніби до Купеля. З того часу сліди цієї розумної жінки загубилися.

На її місце в школу прибув новий викладач російської мови й літератури, щойно увільнений з армії Броніслав Іванович Галас. Ще у військовому обмундируванні і з армійськими навиками. Тутешній. З близького від райцентру села Користової.

Закінчився навчальний рік. Відсвяткували випуск сьомого класу. На згадку сфотографувались. Випуск той для мене був і радісним, і тяжким, і багатообіцяючим. Смуток мій пояснювався тим, що вже першого вересня, зайшовши у новий сьомий клас, не чекатиму, що на мене сяйне голубий промінь таких милих мені дівочих очей. Заспокоювало тільки те, що дівчина залишається в містечку, а отже є надія…

Тут я ще заприятелював з гарним хлопцем, Ванею Чернієм, випускником Фрідріхівської десятирічки. Хлопець скромний, порядний, щирий. З ним було про що поговорити. А нас у той час уже цікавили події не лише містечкові. Адже надто розперезувались Гітлер у Німеччині, Муссоліні в Італії, а в Іспанії розгоралась війна між республіканцями і військами диктатора Франко. Ну, а в нас – «вороги народу». Проти яких теж розгорталась нещадна травля. Хвиля репресій була така, що вже люди боялися один одного. Міжнародне становище нашої держави було непевним. Вже відчувався подих назріваючої війни.

Ваня догадувався про мої симпатії до Каті. І ось одного разу, коли ми прогулювались вуличкою, що веде до кринички з джерельною смачною водою, він показав їх хатину і розказав про її батьків. Люди прості, користуються загальною повагою. Батько, Прокіп Карпович Романчук, високої майстерності муляр. Мати, Вікторія Яківна, колгоспниця. Працює, як і всі, в полі, на буряках. Та ще веде домашнє господарство. Окрім Каті, є ще в них менша донька Віруся. Осінню має прийти до мене в п’ятий клас.

Спускаючись до кринички Вінниці, як її тут іменують, Ваня показав мені і подвір’я Романчуків, вікна хати, під якими за рідкими штахетами, на грядочках росло багато квітів. Сказати правду, я тоді на ту хату подивився напевно з більшим душевним трепетом, ніж на вражаючий своєю красою палац графа Льодоховського.

Та настала пора їхати мені додому. Адже канікули. У мене добрих півтора місяця відпочинку. Там чекає на мене мати, чекають близькі. Тай сам я скучив за рідним селом, за Десною, за привільними лугами, лісом, товаришами дитинства. Лаштую речі, купую квиток. Їду до Гречан. Там вагон причіплюють до поїзда, що йде на Київ, який з 1934 року став столицею України. Спогади, мрії, уявлення – все перемішується в голові. У Києві пересаджуюсь на добре уже знаний мені пароплав і, милуючись неповторними краєвидами на берегах Дніпра й Десни, пливу до священної землі батьків.

Ранок нового дня. Погожий, сонячний, теплий. Підпливаємо до пристані Максим. Тут, у сотні кроків від берега, живе моя сестра Варка, що вийшла сюди заміж, коли я ще був малим. Побувши трохи в сестри, виходжу на битий ґрунтовий шлях, що веде до мого села Гнилуша. Шлях цей я знаю, як свої п’ять пальців. Бо три роки топтав його, відвідуючи семирічну школу в Максимі. Все ближче село, все ближче рідна хата, ось-ось ухопить мене в обійми уже немолода розгублена від щастя мати. Яка то урочиста мить!

…Волочиськ тієї доби – містечко пішоходне, Воно ще не бачило навіть автобуса. А легковушку, «емку», якщо й бачило, то хіба у секретаря райкому партії чи голови райвиконкому. І то не з давніх пір. Зате від станції до містечка курсували візники. З місцевих євреїв. Кілька з них мали по парі коней і більш-менш пристойні брички. На ресорах, з гумовими ободами на колесах та умовно м’якими сидіннями, з яких часто-густо вилізали поламані пружини. Та при бажанні не втомлювати ніг чи похизуватися за невелику плату можна було з райцентру до містечка проскочити з шиком і певним комфортом.

Від поїзда я собі теж дозволив поїхати бричкою. Перед тим, як зайняти місце, я випадково побачив Катю. Після приємної відпустки, проведеної у матусі, це була нова щаслива мить. Чого вона була в райцентрі, я не відаю, але її ладна білоголова фігурка у червоній кофтині і вже знайомих мені легких лосевих туфельках, майнула на вузенькому тротуарчику і змусила моє серце забитись прискорено і солодко.

– Здрастуй, Катю! – гукнув я дівчині, страшенно хвилюючись, ніби в боязні, що її вже хтось встиг забрати, доки я відпочивав.

Вона з несподіванки стрепенулась, оглянулась і, як першого разу в класі, геть пронизала мене ласкавим поглядом голубих очей.

– Добрий день, – відповіла ще тим, завченим шкільним голосом, яким діти вітають свого вчителя. – А ви приїхали? – дещо зашарівшись запитала в мене і відвела погляд. – Будете знову у нас? – Ще тихіше поцікавилась.

І в тій інтонації голосу, що, видно, давався їх нелегко, я відчув щось таке тепле, радісне, заспокійливе, що всю душу зігріло щасливою надією. Ні, вона вільна, подумалось, вона ще нікому не належить. Вона така гарна, така мила і скромна. І така мені дорога. Тільки як їй про це сказати?

– Може, тебе підвезти? – показав я на бричку.

– Ні, спасибі, у мене тут справи. До побачення, – мовила славна дівчина і подивилась на мене довгим пильним поглядом, ніби хотіла щось сказати, але вагалась.

Моєму поверненню, як я помітив, зрадів і Григорій Корнійович, директор, та його дружина Надія Іванівна і навіть Ганна Бжусько та її донька Маня, з якими тепер ми жили в суміжних кімнатах уже відомого флігелька за мурами й брамою. Та найбільше виявляв радості мій дружок Іван Іванович. Він мені й арії Миколи з «Наталки Полтавки» наспівував, і анекдоти нові розповідав, і кликав до Рози в буфет на свіже пиво. Буфетом я не гребував, бо харчувався більше чим попало, а тут можна купити шинку, тріску в олії, булочку чи великий бублик та ще якусь там поживу.

Я ненадовго залишаю містечко з тим, аби взятися до опису районного центру, про який уже згадував, але тільки побіжно. До речі, того часу Волочиський район за своїм адміністративним статусом належав до Вінницької області, бо Кам’янець-Подільська була утворена пізніше. Тоді ще, крім районів, у прикордонні існували округи. Волочиський район входив до Проскурівського.

Так ось. Райцентр вміщався фактично на одній вуличці села Фрідріхівка. На тій, що йде від вокзалу до головної бруківки. На ній по обидва боки розміщалися такі установи, як суд, прокуратура, міліція, райвідділ НКВС, пошта, редакція газети «Прикордонний комунар» та ще їдальня і магазини. А за шосейною дорогою – райфінвідділ, банк, аптека, базарчик, а трохи далі і досить показне приміщення середньої школи. Та самі головні керівні установи розкошували у графському палаці. Колишньому, ясна річ. У чудовому парку. Тут райком партії, райвиконком, райком комсомолу, наросвіта, райплан та ще всілякі відомства.

Ще на виїзді з села у напрямку Проскурова праворуч були старовинні казарми та службові приміщення військового призначення. Тепер тут дислокувався 22-й прикордонний загін, яким командував майор Лобанов. Ще в районі були військкомат, лікарня, райспоживспілка та уповнаркомзаг. Хоч, правда, згодом райспоживспілка поселилася аж у Війтівцях….

До мого приїзду в районі секретарював якийсь Коржов. Про нього ходило чимало дещо смішних оповідей. Він, розказували, міг серед ночі під’їхати до хати голови колгоспу, викликати в білизні, посадовити в машину, вивезти в поле і там, після неприємної розмови, покинути. Щоб не зривав державних планів. При мені секретарем райкому уже працював Сосонкін. Ще молодий, витриманий, інтелігентний чоловік, до якого люди ставилися з повагою. А головою райвиконкому працював Катаєв, росіянин. Він з тих двадцятип’ятитисячників, яких партія свого часу послала на зміцнення влади на місцях. Спершу Катаєв господарював у колгоспі в Мисловій, а потім обраний на посаду районну. Людина він поміркована, не говірлива, у кабінеті засиджувався не часто. Більше їздив по селах, стрічався з людьми. І так відводив душу.

Тоді з начальством такого рангу стосунків я не мав. Моє постійне оточення – вчителі. Свої й з довколишніх шкіл. Славились тоді найбільше Фрідріховська та Маначинська середні школи. Райцентрівська гордилася тим, що в ній працювала династія Донців. З Канівсього району Київщини сюди приїхали: Михайло Прокопович, його дружина Ольга Михайлівна і брат Григорій Прокопович. Вчителі з них були пречудові! До того ж Михайло Прокопович директорував, а Григорій Прокопович виявився талановитим поетом. Його вірші часто друкувалися не тільки у «Прикордонному комунарі», де він вів літературну сторінку, залучаючи до неї й місцевих початківців, а навіть у Москві, в «Учительской газете». Ще великим авторитетом користувалися вчителі старшого покоління – Гліб Миколайович Залесський, блискучий математик, Марія Михайлівна Кашевська та з молодших – Юхим Петрович Деркач, Тетяна Іванівна Мамон, Фаня Вікторівна Звенігородська та майже всі, хто тут викладав.

Навчанню в школах взагалі приділялася тоді велика увага. І посада вчителя викликала повагу, а директорів шанували особливо. Назови Северина з Копачівки, Бравермана з Маначина, Цьося з Курилівки чи ще там когось – імена відомі, поважні, заслужені. Школи були предметом турботи і з боку райкому комсомолу, в якому питаннями виховання дітей займався спеціальний відділ. Секретарем райкому я ще застав Шахрая, та невдовзі цю посаду зайняв Іван Сергійович Шуда, з учителів. А школами відав Чернявський. Теж педагог. Молодий, активний, ініціативний.

Волочиський район – сільськогосподарський. Цукровий буряк, пшениця, тваринництво – це його економічне спрямування. Був він поділений ніби на три зони. Власне Волочиську, Війтовецьку та Купільську. Тут функціонували і машинно-тракторні станції – основні бази механізації робіт. Хоч праці ручної, часом до неймовірності тяжкої, було досить. Найбільше діставалося жінкам. Бо їм доводилося від світанку до вечора, не розгинаючи поперека, обробляти норму буряка. Тому серед молодиць Поділля, при згадці про здоров’я, висловлювалась найперша скарга: «Крижі болять».

Та жили люди не тільки працею. Були й відпочинок, і гостювання, і веселощі. Ходили в кіно, на вистави місцевих драмгуртківців, на весілля, просто на танці до клубу.

У багатьох колгоспах появилися духові оркестри. Ну а в самому райцентрі  діяв залізничний клуб, що й розташований таки за залізницею. І тут Кашевський з Куглером творили чудеса культури. Зорганізувавши досить талановиту самодіяльну трупу, вони ставили не тільки «Наталку-Полтавку», «Назара Стодолю», «Шельменка-денщика», а навіть «Любов Ярову» та чимало п’єс радянського періоду. Одну з виконавець жіночих ролей, медичну працівницю місцевої лікарні, жартома прозвали навіть Вірою Холодною. По імені дуже відомої російської актриси царських часів. Чим жінка, не приховуючи,  гордилася.

Заслужено мала серед читачів авторитет і добру похвалу газета «Прикордонний комунар». Редагував її Юхим Герасимович Боровський, повний, лисий, флегматичний партієць старшого покоління. Заступником редактора працював Фурман, а відповідальним секретарем його дружина Марія. У колективі відзначалися талантом заповзяті хлопці  Качанівський та Левандовський. Тихін Левандовський, будучи навіть хворим на легені, писав до газети чудові нариси. Згодом Боровського забрали в обласну газету «Червоний кордон», а його місце посів Хорожський, який до того відав друкарнею.

Літературна сторінка газети зацікавила  й мене. Бо саме в мене «прорізалися зуби» до художньої творчості . Брався я, як і всі початкуючі,  за вірші. Щось виходило, щось ні. Але Григорій Донець щиро заохочував мене писати. І вмістив кілька віршів. З тутешніх авторів відзначався досить вдалими віршами ліричного тону Федір Федурков, бібліотечний працівник. Трохи згодом виявив поетичний хист Петро Солярчук  з  Полян. А за ним і Петро Драпей,  службовець якоїсь районної установи. Тоді в моді було наслідувати відомих поетів – Володимира Сосюру, Павла Усенка, Тереня Масенка,  Андрія Малишка. Хвилювала, звичайно, героїка п’ятирічок, а також тема подвигів у минулу революцію та громадянську війну. Забігаючи наперед, скажу, що Григорій Донець був би зробив чимало у виявлені поетичних талантів, та несподівано прийшов день, коли його, як і багатьох вчителів району, було призвано до армії, бо невідворотно насувалися на Батьківщину тяжкі й грізні події. Аж по війні, навіть далеко по війні стрілися ми з Донцем у столиці України, вже обидва мешканці Києва, він поет відомий, а я письменник. А починали ж у прикордонному Волочиську.

Про район ще буде мови й мови. Та й про своє не забувати. Ото коли вже я повернувся до містечка з відпустки, Бжузьчиха візьми та й порадь мені:

– А чому б вам не брати собі молока? Тут недорого, носитимуть.

– Де ж його брати? У кого? – запитав я, бо сама порада мені припала до душі. А молоко я любив ще з дитячих років.

– Я вам домовлю, – посміхнулась тітка Ганя і зиркнула на мене хитро своїми темними очицями, що так пасували до її смуглого, ще не зів’ялого обличчя.

Десь  через день-два мені принесли молоко. З коридорчика почулися голоси. Щось мовилось про мене. Голосок ніби пронизав душу. Адже це був голос Каті Романчук. Я виглянув з кімнати – вона. Така світла, така урочиста на вродливому личку, що ніби не кринку молока мені принесла, а оберемок щастя. Розгадка проста: тітка Ганя домовилась про молоко для мене з Вікторією Яківною, Катрусинею матір’ю. Гарною й порядною господинею. Життя моє налагоджувалось.

– Гроші одразу чи за місяць? – запитав я дівчину, хоч тим намагаючись затримати її на довше.

– За місяць, – відповіла вона, поставила в кухні кринку, накриту білою полотняною шматиною, і швидко попрямувала до брами.

– Вам Катя подобається? – тієї ж миті вхопилася за мене Бжусько, знову хитро посміхаючись.

А що відповісти?  Сказати, що ні – грубо  й  неправда. Признатись? Так у тітки Гані теж донька. Вродлива, мила, чорненька. Ось десятирічку кінчає та й заміж можна. Як хлопчик, впійманий у чужих грядках, червонію й мовчу. Потім знаходжу якусь безглузду аргументацію і дещо звисока кидаю:

– Мені всі дівчата подобаються.

Кажу те, а в душі кляну себе. Бо ж цим можу і кохану дівчину образити. І зовсім-таки не всі дівчата мені подобаються.

– Еге, – недовірливо тягне Бжузьчиха. – Ви її любите. Ще, може, й одружитесь.

Отак припечатала, повернулась й пішла. А я вже думаю, як завтра дівчину зустріну, як у вічі гляну.

Якось по тому мені й Надія Іванівна, дружина директора, закинула:

– Катя – красуня, не упустіть. То який-небудь прикордонник із застави підхопить та й  повезе  в чужі краї. Вони наших подоляночок люблять. У військових, а особливо в командирів,  мода на вродливих жінок. Так ото я й кажу…

А мені як заціпило. Не можу знайти слів підходящих, щоб  з дівчиною поговорити, зустрівшись на самоті. П’ю молоко, часто бачу Катю, часом її симпатичну матір, а далі цього діло не посувається. Правда, дещо відволікають шкільні турботи. Скоро навчальний рік, а це складання планів, підбір літератури, різних посібників. І віллється в класи нова хвиля незнайомих учнів. Та вже не буде її.

А містечко живе. Ніби тільки своїм домашнім життям, але водночас і турботами всієї великої країни. Звичайно, тут не пнуться в небо заводські димарі, не снуються в повітрі ядучі дими, не чути передзвону й гуркоту виробничих цехів і міського транспорту. Але й тут щось робиться, і не тільки для самих себе. У  містечку діє  дзеркалка. Така собі маленька непоказненька  фабричка, що виготовляє дзеркала й люстерка. Речі теж потрібні людям. Тут є зовсім тиха і непомітна артіль «Чуні». Скажи, і мало хто зрозуміє, що це таке. А шахтарі Донбасу знають. Бо ці чуні з Волочиська одягають на своє взуття, аби в шахті оберігати те взуття від порізів, пошкрябин, тощо.

На цих малопомітних підприємствах працюють люди з єврейського населення містечка. Тут вони заробляють собі на хліб. Та не лише тут. Бо в містечку ще є пекарня, де випікаються  хліб, булки, бублики. Є медична амбулаторія, аптека, пошта, голярня, крамниці й буфет, навіть кузня. І нехай хто скаже, що євреї не працюють, а тільки гендлюють. Хоч є й це.

Я так наголошую на єврейській частині населення, бо не було б її – не було б містечка. Як весілля не буває без молодої, так справжнє містечко не мислиме без євреїв. І Волочиськ,  нівроку, не міг скаржитись на їх недостачу.

МІСТО НАД ЗБРУЧЕМ. Розділ 5.