Усі попередні частини роману- спогаду.
Зміст газети буденний. Чим жив район, те знаходило своє відображення і в газеті. А це оранка грунту й посів, заготівля добрив, догляд за посівами, підготовка до жнив і копання буряків, хлібоздача і натуроплата за роботу МТС та інше. Головне також – люди праці: передовики, переможці в соціалістичному змаганні, ініціатори різних корисних починань і ще так звані ледарі, прогульники, рвачі. Приділялась увага партійній роботі, культурно-масовим заходам, роботі сільрад, шкіл, клубів.
Штат редакції маленький. На побігеньках завжди був інструктор. Це кореспондент, який ганяв по селах району, віднаходячи потрібні теми, факти, героїв дня. Все це без машини, коня чи хоча б велосипеда. Люди мінялися, не витримуючи навантаження. З довоєнних я зміг залучити єдиного – Качановецького, хлопця з досвідом, але малим здоров’ям. Потім прийшов до мене Свид. Той самий Мефода, у якого я починав учителювати. Мефодій Павлович теж скуштував газетярського хліба та скоро і вдовольнився. Не витримав. Ще були Ігор Гасюк, Василь Мартинчук, ще там хтось. Виручали листи з місць. Охочих дописувати до газети все більшало. Навіть з’явився свій поет. Це вчитель з Криштопівки Максим Божик. Талановитий, порядний автор, якого ми високо цінували й охоче друкували.
З житлом для моєї сім’ї все розв’язалося добре. За залізницею стояло два особнячки. Як для Волочиська, досить пристойних. Доля їх справжніх господарів мені не відома. Тепер же в них жили секретар райкому Левченко і голова райвиконкому Бідзюра Кирило Львович. У другій половині будинку, де жила сім’я голови, мешкав і завідуючий райкомунгоспу Шкрядо. У верхах було вирішено, аби Шкрядо переселився в інше місце, а моя сім’я туди. Нам випало дві кімнати, чимала кухня з селянською піччю та ще кімната невпорядкована, що слугувала за кладову. На той час то було не тісно.
Життя району кипіло. І напруженою працею хліборобською, і турботами домашніми, бо дуже допікали нестатки, і політичними пристрастями. Наша влада, що повернулася після війни, не була лагідною. Вона була сердитою, непоступливою, часом жорстокою. Вона не дала людям насолодитися щастям перемоги над ворогом, радістю вигнання окупантів, оговтатися від поборів і грабунків, здійснюваних чужинцями, бо й сама тільки те й робила, що виколошкувала все для держави.
Не було тракторів, не вистачало машин, причіпного інвентаря, посівного матеріалу. А хліб державі дай, грошову позику дай, податки віддай, свині не посмали, бо шкіру теж треба здати. А тут клич якогось мудриголови: «Всі корови – в борозну, в ярмо!». Не можна було дивитися без болю, як на ріллі мордувалися не привчені до ярма корови, якими гіркими слізьми умивалися їх господині, не розуміючи, для кого і для чого це робиться. Не наоралися тими бідними коровами, але затягали їх, замучили за кілька днів так, що годі було чекати молока для голодних дітей та й самих хазяїв, що часто перебивалися з води на хліб, а з хліба на воду.
Праця й податки – то ще не все. Гірше, що до людини нема довіри. Всі, хто пережив страшну фашистську окупацію, ніби затавровані. Людині можуть раптом кинути безпідставне звинувачення у підсобництві німцям, безвинну дівчину можуть назвати брутально «німецькою вівчаркою». Хоч справжні старости, шуцмани, прислужники або втекли з ворогом, або виловлені нашими органами й спроваджені в тюрми та різні виправні табори. Пошуки «ворога» серед чесних людей тільки нервували людей, принижували їх гідність.
Часом доходило до смішного. Райвідділ державної безпеки у Волочиську по війні очолював Шевченко. Такий собі стрункий, вольовий, нарочисто офіційний. Мав він дружину й доньку, уже старшокласницю. Про пильність він говорив завжди. До діла, а іноді й невпопад: люди про вивезення гною на поля, а він про пильність. І тут рознеслася чутка, що і в нас почала діяти підпільна молодіжна організація. Само собою, що антирадянська. Шевченко – на пошуки, зі всіма своїми чекістами. Організація мала назву «Г.Ю.» Тобто – Гвардія Юних. Пошуки увінчалися успіхом – привели на квартиру самого Шевченка, до його доньки. Тільки хапай і чекай винагороди за подвиг. Та все зійшлося на безвинній дитячій грі. І довелося Шевченкові, здається майору, покинути район.
Але робота йшла, держава поступово відроджувалася, міцніла, район вибивався з нестатків, підвищував урожайність пшениці й цукрових буряків, життя входило в нормальне русло. З довоєнних кадрів повернулися на старі місця Ковальчук, завідуючий райфінвідділом, народний суддя Сірохін, директор Війтовецької МТС Брезгін, а потім і його наступник по МТС Пундик. Не прибули прокурор Яковлєв, начальник міліції Булкін, директор банку Коледзян, та багато й багато порядних керівників. Більшість, звичайно, загинула на фронтах.
Я невимовно зрадів, зустрівши живим і здоровим свого добре знайомого Василя Юхимовича Налуцишина, що знову головував у Вочківцях, в колгоспі імені Челюскінців… Басистюка десь не стало. А ось Гриняківський Гнат теж об’явився. Тут, у себе. Йому я теж надто порадів, як людині добрій і порядній. Тільки тепер у Вочківці я часто навідувався як уповноважений райкому партії. Це вже тобі не молодий вчительок. Та відносини в нас були дружніми.
Уповноважений райкому в ту пору – це вже скидалося на штатну посаду. За тобою офіційно затверджували село, колгосп, і ти за все там відповідаєш. Як і голова колгоспу та сільради разом із секретарем первинної парторганізації. Уповноважені свої – то ще не біда. Але ж область теж не дрімала. На жнива й заготівлю хліба з Проскурова їхали з обкому, облвиконкому, сільгоспуправління, комунгоспу, прокурори, поштовики, торговельники – всі, без кого в місті можна обійтися місяцями. Ці люди знали єдину настанову: хліб державі вимітати до зернини, не думаючи ні про оплату трудодня колгоспникові, ні про засипку посівного матеріалу.
Не обходилося без веселих курйозів. Уже будучи членом бюро райкому, прибуваю у Вочківці, щоб провести нараду активу з питань хлібоздачі. Зібралися в сільраді. Долженко, голова виконкому, надає слово Налуцишину. Але той, якось знітившись, кивнув на молоду жіночку, яку я щойно помітив, і мовив:
– Я думаю, нам треба надати слово представникові області. Можливо, будуть якісь вказівки.
– Хто це? – тихо запитав я товариша з місцевих, що сидів поруч зі мною. Мене надто вже вразив якийсь розхристаний вигляд молодички.
– Вроді, уповноважена з обкому, – пошепки відповів мені товариш, – вона вже тут добрий тиждень, живе на квартирі, добре харчується. Часом з Налуцишиним їде в поле. Але в ділах наших нічого не розуміє.
– Пробачте, – звертаюся до молодиці, – ви з Проскурова?
– Так, – охоче відповіла.
– З якої ви організації?
– З тресту їдалень і ресторанів. А що? Мене послали, то я й приїхала. У мене вдома своїх клопотів чимало, а вони сюди…
– То ви можете бути вільні, а завтра й додому їдьте, – порадив я.
– От спасибі, – схопилася жінка з місця. – Піду, може, ще сьогодні встигну дістатися до міста. Навіщо вони мене сюди? В хлібі я, правда, розбираюся, але тільки в печеному.
Присоромив я трохи місцевих керівників, що так безоглядно довіряють будь-кому. Але що з них візьмеш, коли така система дика.
Та жінка з тресту їдалень – то не біда. Біда, що до району приїздять на машинах, та ще й з Києва. І приїздять не в сонячну суху погоду, коли й комбайни працюють на полях, і молотарки на токах. І машини та підводи валками йдуть шляхами до зерносховищ, що при залізниці. Збирати, як і сіяти, хліб тоді було тяжко. Техніки мало, та й та зношена, нікудишня. А вимога одна – план здачі зерна державі давай щоденно. Дощ, вітер, гроза – то не причина. У будь-яку погоду хліб збирай і здавай. Голови колгоспів часом не встигають повернутися з району після звіту й нахлобучки, як їх знову викликають до райкому та мало не розпинають, обзиваючи саботажниками, лякаючи виключенням з партії, віддачею під суд, зняттям з роботи.
Так ось в один із слякотних днів, коли про збирання хлібів і думати було гріх, Левченка несподівано повідомили з обкому, що до Проскурова прибув сам Коротченко. Дем’ян Сергійович був тоді другим секретарем ЦК партії. Людина він гарту більшовицького, норову крутого, принциповості безкомпромісної. Одне слово – гроза. Так ось Коротченкові приглянувся Волочиський район, який посідав місце серед перших.
Такого поважного гостя не ждуть у себе вдома. Його треба стрічати. На кордоні району. Стрічати урочисто, з низьким поклоном. У розумінні рапорту, що в районі все гаразд, що комбайни жнуть, молотарки молотять, а машини возять кондиційне зерно у державні засіки. Та якби ж то так було. А воно – дощ. І не перший день. Для рапорту не підходяще.
Кордоном між Волочиським і Чорноострівським районами була Бокиївка, село над видолинком, у якому дзеркалився ставок, а дорога, круто повертаючи ліворуч, збігала догори. На той пригорок і треба вискочити машиною, аби завчасу побачити наближення високого посланця. Зупинивши машину, Іван Федотович, вийшовши на обочину, пильно вдивлявся на шлях, що веде з Проскурова. І він побачив. Звичайно, не одну, а кілька машин, бо такого калібру начальство без почесного супроводу не їздить. Машини зупинилися. Першим вийшов відповідальний обкомівець. Він, привітавшись і шепнувши не розгублюватися, підвів Левченка до машини секретаря ЦК. Той теж вийшов.
– Секретар райкому Левченко, – представив обкомовець високому представникові.
– Секретар? Гм! – подав руку Дем’ян Сергійович. – Та-ак. Побачимо, що за секретар. Як з хлібоздачею?
– Здаємо, – мовив Іван Федотович несміло.
– Здаєте? Це похвально, – іронічно сприйняв повідомлення Коротченко. – А хіба можна й не здавати? З планом як?
– Трохи не дотягаємо, – зніяковів Левченко. – Погода…
– Ага, погода, значить? А директиви ЦК? То ви секретар?
– Так, – підтвердив Левченко. – Будем старатись.
– Ага, старатись… А досі ви не знали, що треба старатись?
– Ви лайно не секретар, – по паузі додав Дем’ян Сергійович. – Ще побачимо, хто ви. Гриша, води йому, бо зараз зімліє, – гукнув до водія. – Боржомі йому!
Хочеш чи ні, але пий, коли начальство частує. Таке щастя випадає не всім і не дуже часто. А в роті й справді пересохло. Не від спеки – від дощу, що не дає жнивувати і здавати хліб державі.
А у Волочиську сиділи вже всі: члени бюро райкому, завідуючі відділами, керівники установ, голови колгоспів, секретарі парторганізацій. Сиділи, як на голках, трохи завидуючи Левченку, що мав особисту приємну зустріч з самим секретарем ЦК.
Та, на нещастя для багатьох учасників того районного зібрання, воно вилилося в попередження, догани, навіть виключення з партії. Так брався хліб. З труднощами, з боєм, з плачем. Тоді під весну, коли заходила мова про сівбу, а колгоспні комори порожні, держава милостиво позичала посівний матеріал, а районне начальство та голови колгоспів дякували партії і особисто товаришеві Сталіну за «батьківське піклування» про колгоспи.
Траплялися й трагедії. Дикі. Непоправні. Болючі. У райвідділі НКВС служив такий собі недоросток, з сірим і завжди злим обличчям. Гордєєв. Теж з чужинців, не відомо з яких країв Союзу. Славився він тим, що на допитах затриманих людей був грубим, цинічним, вдавався до побоїв. Таким чином він і невинного робив винним і запроторював у камеру. Про це фактично всі знали, але не закликали до порядку нахабу, а ще підхвалювали за грубе порушення законів.
І от одного разу, погожого літнього дня, приїжджає він у Бальківці. Прямо на тік, де працювало багато людей. Біля молотарки, біля віялок та на скиртуванні соломи. Їздив він одним конем, запряженим у «бідарку» (двохколісний возик). Зіскочивши на землю, міліцейський чин, нікого не спитавши, підбіг до бурту зерна, набрав повне відро і поніс коневі. Тут нагодився голова сільради Кремінський, він заступив дорогу оперові і наказав висипати зерно на місце. Гордєєв поставив відро, дістав з кобури наган та прямо в груди вистрілив, зваливши голову сільради на землю. Вчинивши таку чорну справу, кривдник сів на візок і поїхав в райцентр. Люди були шоковані звірячим вчинком. Плакали, кричали, вимагали справедливості. Розголос пішов по всьому району. Та якогось публічного осуду цього факту так і не почули. Єдине, що вбивця десь подівся. Ніби його поглинула земля.
Волочиський район межує з Підволочиським Тернопільської області. Там жнива й хлібоздачі проходили далеко складніше. Що ніч, то й заграва біля якогось села. То палали скирти необмолоченого хліба місцевого колгоспу. Правда, колгоспи ті були слабенькі. Бо ще чимало селян не об’єднувалось, трималося всіма силами за господарства приватні. Хоч і доводилося платити досить відчутний контингент – зерновий податок.
Та віддамо належне й селянам Західних областей по війні. На лихо, сталося так, що з відміною карткової системи і грошової реформи у сорок сьомому році, Україну охопив недорід. Тисячі й тисячі людей кидалися на поїзди, здебільшого товарні, і їхали на Львіщину, Тернопільщину та в інші місця, аби купити чи виміняти якусь торбу збіжжя чи муки, і таким же способом довезти додому. Платформи з вугіллям, лісом, іншими вантажами, були, як мухами, обліплені бідним людом. Все це проходило через Волочиськ і викликало гірке співчуття до скитальців, що, як могли, рятувалися від голоду. Бувало, з ешелонів знімали знесилених, пограбованих у дорозі, а то й мертвих. Після недавньої війни таке знову спостерігати – то видовисько не з приємних.
Волочиськ та й інші призбручанські райони та біда зачепила менше. Та й Тернопільщина поруч. У Підволочиську в окремі, визначені розпорядком дні, розгорталися такі базари чи ярмарки, що за пів дня не обійдеш. Зате придбати можна було все: муку, зерно, крупи, картоплю, сало, м’ясо, одяг, взуття, шапку, порося, вівцю, теля – що кому треба.
Бідність не обминала й моєї сім’ї. Душ чотири – зарплата одна. Редакторська ставка до реформи – 950, а після реформи – 95 карбованців. Правда, нам, чим могли, допомагали Катрусині батьки.
Але ж і в них скрута. Доводилося й нам базари відвідувати. Часом вдало, часом і не дуже. Якось забажалося нам білої муки купити. На вареники, галушки, локшину. Було прохолодно, я зодягнув куплену ще до війни доху. Це ніби кожух шерстю наверх. Поносив я її чимало, перед геть витерся й лиснів голою шкірою, якраз на животі. Але ж то на базар, кому яке діло до моєї одежини. Люду, пам’ятаю, йшло – тьма. Десь аж з Яхновець, Ожиговець, Янушівців, Бальківців та ще хтозна звідки. І все – пішки. Підвід мало.
Саме того дня зі мною й трапилась така собі побутова комедія. Набачили ми з дружиною муку. Та таку ясну, таку сонцесяйну, що очей не відірвеш. У двох мішках. Біля тої муки й газдиня така ж сонцесяйна. Пишнотіла, повнолиця, добротно зодягнена. Та не тільки це. Молодиця саме всілася перекусити. На колінах половина білої хлібини, як половина решета, а в руці шмат сала рожевого. І рот плямкає, ніби хто праником білизну вибиває. Картина – глянь і падай. Від краси й заздрощів. Аж шлунок до горла підтягається.
– Пані, мукиця ваша по чому?
Пані на хвильку відривається від хліба й сала і називає таку ціну, що аж страшно слухати.
– Пані, – благально так моя дружина, – та ж побійтеся Бога, відпустіть дешевше.
– Ніц не буде, – стоїть на своєму господиня, вправно працюючи щелепами. – Я не на гендлі винесла, а чесно продати. – Це безбожно, пані, – намагається умовити моя дружина. – Згляньтесь і на нас. Ми ж не багатії.
Молодиця відклала скибку білого хліба, лишок сала, витерла газетою жирні дебелі пальці з темними краями нігтів, зміряла мене з голови до ніг і не то з докором, не то з дотепом вирекла:
– Пан має таке файне хутро, – показала на мій лисий живіт, – а грошей на муку шкодує. Я торгую чесно. Я не на гендлі.
Почувши такий «вирок», ми повернулися й пішли. Хоч плач, хоч смійся.
Ще по війні через Волочиськ йшли і йшли ешелони з вугіллям. Вугілля з польського Домбровська. Везли його часто довжелезними составами. Здебільшого на відкритих платформах. Певний час жителі пасивно спостерігали за перевезенням такого чудового палива, доки комусь не влізла в голову думка: «А чому б не скористатися тим безкоштовним паливом?». І пішло… Тільки ешелон зупинявся на коліях, як до вокзалу бігли з мішками, відрами, кошиками – хто що вхопить. Люди, хоч і без команди, але розуміли, що гребти всім з однієї платформи і незручно, і дуже помітно. Та й охоронцеві, що супроводив состав, було легко розігнати натовп. Тому охочі до палива розтягалися в довгий ряд десь аж від переїзду, що біля кладовища, до вокзалу і трохи навіть далі.
Можна було б дивуватися, що до ешелона бігли не лише прості міщани, а мало не на чолі з райкомівцями і райвиконкомівцями. Усім бо хочеться тепла.
Поруч з редакцією розміщувався парткабінет райкому партії. Але мав дещо вигідніші стратегічні позиції, ніж ми – вони першими могли помітити прибуття ешелону з вугіллям. Віддамо їм належне, парткабінетівці ніколи не бігли по вугілля, не попередивши нас. До мене заходив сам Шуда. Отой самий, що до війни був секретарем райкому комсомолу, але в 39-му пішов до армії. По війні Іван Сергійович повернувся в район, де жила його дружина Марія, і певний час завідував парткабінетом. Високий, підтягнутий, чорнявий, в армійському білому кожусі, він мав молодецький вигляд і рішучий намір запастися вугольком.
– Ну що, підемо? – звертався до мене, з надією, що наші дівчата і йому допоможуть. У них штат маленький, а груба велика.
– Та треба йти, – погоджувався, бо наші вже побігли.
Такі невинні грабунки тривали досить довго. І того дармового вугілля, що наші брали в Польщі, вистачало підприємствам, куди воно йшло, і людям на шляху його слідування. Та згодом це присікли.
Робота в редакції налагоджувалась. Семінари сількорів допомагали залучати до газети багатьох надійних дописувачів. Були вони серед колгоспників, учителів, залізничників, культпрацівників. Довкола «Зорі» гуртувалися місцеві літератори. До Максима Божика з Криштопівки долучився Іван Михайлович Дузь, колишній випускник Фрідріхівської середньої школи, а по закінченні Одеського університету уже викладач цієї школи. Близький нам був і тутешній поет Федір Федурков. Ми часом збиралися, міркували, планували. Думка була навіть видати свій літературний альманах і видрукувати в ньому щось на зразок повісті «Лихоліття війни». Про трагедійні події у Волочиську в годину тимчасової окупації району.
Звичайно, це були лише солодкі мрії. До практичного здійснення наших намірів було дуже далеко. Тому обмежувалися літературними сторінками та часом виступами в обласній газеті «Радянське Поділля». Сам я, не залишаючи віршування, робив спроби у написанні фейлетонів. До гумору в мене потяг був ще десь із дитинства і шкільних років. Один із моїх фейлетонів того часу мало не дійшов до розгляду на бюро райкому. Приводом до цього стали наші взаємини з директором цукрозаводу Іллінським. Ілля Ілліч, молодий, здоровий, з вольовим обличчям чоловік, заступив цю посаду по гарячих слідах звільнення району від окупантів. Завод постраждав мало. На його складах залишилося чимало цукру, а на дворищі – вугілля, як і в ямах – жому. Все це не виміряне, не зважене, не взяте на облік. З таким багатством директор почувався господарем міцним і незалежним. Близьким до начальства.
Сталося так, що наша газета, «Зорька», як її тоді шанобливо називали, за щось там покритикувала порядки на цукрозаводі. Ну, а після критики чекали реагування, як того вимагають партійні настанови про роль преси. А з дирекції – ні гу-гу. Мене це вже брало за душу. Не як особу, а журналіста. Написали нагадування на ім’я директора. Іллінський як в рот води набрав. Більше того, на моє звертання він кинув щось зневажливе.
Не знаю, чи всі директори так болісно сприймають найменшу зневагу до свого друкованого видання, але я сприйняв саме так. І тоді блискавично визріла думка вдарити по зазнайкуватому керівникові саме фейлетоном. Я весь загорівся, я не спав ніч, в голові плелися слова, речення та все гостріше гострого, дошкульні, деякі навіть образливі. Та мене вже ніщо не могло зупинити. Ні особливе становище Іллінського в районі, ні його близькість до головних керівників, ні його самовпевненість. Фейлетон написано швидко, поставлено в найближчий номер газети.
Для району це була бомба, яка своїм вибухом здула з директора заводу авторитет, недоторканість, значимість особи. Мені дзвонили, поздоровляли, заохочували до дальших «подвигів». А я чекав. Грому на свою незахищену голову. Запросили в райком. Іван Федотович ніби й спокійно, але зауважив, що такого не слід було робити. Я доводив свою правоту, але те не справляло враження. Та на мою біду, саме того чи наступного дня до Волочиська приїхав секретар обкому по пропаганді Тонкочеєв. Він ще з довоєнних секретарів. Добре знав край, багатьох людей і місцеву пресу. Саме він і розібрався, що в моєму фейлетоні багато правди і багато … грубощів на адресу критикованої особи. В особистій розмові я знайшов аргументи, що якось виправдовували й мене. Пожежу погасили, хоч дісталося й мені. Під кінець Тонкочеєв сказав щось подібне: «Так тримай, але роби це культурніше, без образ».
З Іллею Іллічем ми згодом потоваришували, намагаючись не згадувати прикрощів. А через багато літ, стрічаючись у Києві, де жили, вже й в гості ходили сім’ями, поки не й не помер друг мій.
Далі буде.
Залиште Ваш коментар