Усі попередні частини роману- спогаду.

Тяжко солдатові йти на війну. Прощання, сльози, безнадія. А чи повернешся? А чи побачишся? А чи не лишишся калікою? Та не так легко й з війни повертатися, не знаючи, хто на тебе чекає, чи хоч зосталася оселя рідна. Мені було легше. Доля врятувала мою дружину, синочка Шурика, додавши й донечку Милочку, ще не бачену мною. Лишилися батьки Каті й сестра Віра. Хоч мій рід з Чернігівщини війна викосила майже під корінь: загинули брат Микола, зяті Юрко й Кирило, дядько Грицько з двома синами, ще чотири двоюрідні брати. Та Перемога всіх живих осяяла щастям, подарувала радість, вселила надію на майбутнє.

Повертався я додому з Харкова. Тут наша частина споруджувала мости на місці зірваних, розміновувала промислові об’єкти, знешкоджувала бомби, що не розірвалися. Термін моєї демобілізації випав на листопад 1945 року. Отож провели партійні збори полку, на яких я востаннє відзвітував про свою роботу, склав повноваження парторга та й попрощався з товаришами по службі довгих чотирьох років. Поки готували демобілізаційні та проїзні документи, я проживав у сім’ї Гарифа Мустафіна, заступника командира полку, який ще в 1941 році підібрав мене на мобілізаційному пункті у свій тодішній окремий батальйон.

Не скажу, що командування полку відпускало мене легко.   Ні, були вмовляння залишатися, були обіцянки звань і посад. Та мене армійська служба не приваблювала, бо від народження я мрійник, природолюб і трішки гуморист, а це під шинелею не дуже вживається. Та настав день і в дорогу збиратися. Отримавши якісь там гроші, найперше купив подарунки для сім’ї, а на себе синій шевйотовий костюм з недорогих і навіть кепочку до нього.

Поїзди ходили тоді погано. На вокзалах вагони бралися штурмом. Хтось пробивався через двері, хтось, не розраховуючи на силу, ліз через вікна. Гамір, крик, лайка, плач – всього було, доки всі полиці, проходи, тамбури не заповнювалися пасажирами. Провідників тоді змітали з проходів, не рахуючись ні з наявністю квитка, ні з правилами, ні з закликами до порядку. Кому не вдалося потрапити до вагона, ті лізли на дахи, шукаючи й там більш безпечного й затишного місця. З вагоном мені пощастило: хоч на одній нозі, але їхав. А згодом, коли все утряслося, навіть сів. І до Києва таки добрався.

Та у Києві все повторилося. Знову штурм, знову пошук місця, знову така паркість, що ладен би роздягтися до сорочки. Та зробити це фізично не можливо. Прямого поїзда до Волочиська не було. Як і в часи прикордоння, поїзд доставляв лише до Гречан. А там, після тривалого чекання можна попасти на «телячий», зіставлений з вагонів різного калібру, побитих, понівечених війною. Та нашому братові аби їхати, аби швидше до мети. А мета – дім, де тебе чекають.

У такт вистукування коліс калатало серце. Не стільки від тривоги, як від збудження скорої зустрічі з рідними, від невідомості уже завтрашнього майбуття, від різкої переміни життя. Минуло трохи більше чотирьох років, але вже при наближенні до станції поїзд не стишував ходу, на підніжки не плигали прикордонники, не було вже й вокзалу, отієї величної споруди ще з царських часів, яка була окрасою районного центру. На місці вокзалу стояла тимчасова дерев’яна хибара, ніби соромлячись, що зайняла те місце не відповідно до солідного статусу.

Та вокзал-красень – то таке. Не йому одному випала така трагічна доля. Сотні й сотні вокзалів країни знесені з лиця землі бомбами, снарядами, вогнем пожарищ. Добре, що сам райцентр уцілів, хоч через нього двічі прокотилася хвиля війни.

Та сталися й зміни. Значні. Окрім вокзалу, перетворився в руїни й відомий палац графа Льодоховського, де до війни розміщалися найголовніші адміністративні установи району. Красиве, величне приміщення хтось невиправно поруйнував до невпізнанності. Чиїх рук то була справа, ніхто напевно сказати не може. Хтось приписує це окупантам, а хтось і своїм, ретивим до нищення, яке легко списати на війну. Та знаменно те, що не стало Фрідріхівки. Ні, саме селище лишилося. Майже не займаним. А ось назви його не стало. По війні це вже – Волочиськ. При чім Волочиськів стало два. Містечко над Збручем – то вже Волочиськ перший, а Фрідріхіка ніби – Волочиськ другий. Хоч і райцентр.

Про містечко мова трішки нижче. І мова велика. Та мені вже пора до своїх рідних. То ж діставшись до станції, я зайшов до хати голови райвиконкому Кирила Львовича Бідзюри (з ним я мав попереднє коротеньке знайомство) і з дозволу господині Одарки Наумівни подзвонив у містечко, аби там передали моїй дружині, що я прибув і чекаю тут з речами. Стрічати мене приїхали підводою Катя з батьком, Прокопом Карповичем. Найщасливіше, найсердечніше відбулося вдома. Тут і обнімки, і поцілунки, і сльози радості, і намагання щось розпитати чи розповісти – все те змішалося, переплелося, як то буває після довгої розлуки та несподіваної зустрічі. Я слухав, відповідав, тиснув до грудей дружину, діток – Шурика і Людмилочку, батьків, Катину сестру Віру. Тільки коли сіли до столу, а батько налив по келішку, трохи вляглося, увійшло в рамки нормальної розмови.

Найбільше було спогадів про минуле. Про наше прощання в липні сорок першого на вокзалі. Нарешті мені в деталях було повідано про неймовірно тяжку і майже трагічну епопею вимушеної евакуації. Сталося тоді так, що до Києва сім’я не дісталася. Ешелон під безкінечними бомбардуваннями й обстрілами дотягнувся десь до Черкас. Але міст через Дніпро вже був блокований і про переправу в тил годі було й сподіватися.

В Черкасах, тодішньому райцентрі Київської області, сім’я, уже голодна й холодна, в розумінні, без харчів і путнього одягу, ледь віднайшла сестру Вікторії Яківни – Марусю, депортовану перед війною з прикордонного Волочиська, яка тут встигла вийти заміж. У неймовірній тісноті перебували кілька днів, та треба було десь тікати з міста, аби пересидіти навалу окупантів, що сараною сунула по землі України. Михайло, чоловік Мані, відвіз усіх в село Леськи, де мої й перебували певний час у чужих, але добрих людей, що поспівчували бідним біженцям.

А потім дорога додому. Уже по захопленій і сплюндрованій території. Гей, де Дніпро, а де Збруч! Та все своїми ногами, з дитиною на примітивному ручному візку. Без запасу харчів, під осінніми дощами, під страхом звернути зі шляху на заміновані поля, де можна вирвати уже нічийний перестиглий помідор. А тут ще Катя вагітна. А ще зустрічні машини з фашистами чи вози з місцевими поліцаями. Та за багато-багато днів, зморені, схудлі, виснажені таки добулися до своєї хати. То вже щастя. А нашу колишню квартиру пограбовано. Та мовчи, аби не нажити ворога, бо ж ти дружина комуніста. Та все, слава Богу, обійшлося. Головне – живі.

Свято мого повернення відшуміло. Уже тягло до начальства, щоб визначитись з роботою. Можна б піти в школу. Та з першого мого появлення в районі мене попереджено нікуди поки не влаштовуватися і, упаси Боже, не їхати в Проскурів до обкому партії: там одразу вхопляться і десь прилаштують, адже своїх кадрів дуже обмаль. Вдома умовляли відпочити хоч той місяць, що дається демобілізованому з армії. І то був час незайнятості, який я використав на огляд, уже детальний, що сталося з містечком в період тимчасової окупації його ворогом. Власне, що лишилося від уже свого й дорогого мені містечка над Збручем.

Містечка, як такого, більше не існувало. Купа руїн: розвалених будинків, битої старої цегли, уламків дерева, покрученої бляхи, рештки якихось меблів, битого посуду – все, що лишилося від жител єврейського населення. Та ще сміття, оброслого пір’ям, брудом, шматтям розлізлого одягу. Ні Євради з поштою, ні клубу «Кустарний», ні дзеркалки, ні голярні, ні довжелезного будинку покаліченої паралічем Сури, яка тримала багатьох мешканців, ні синагоги на самому березі Збруча. Пустка, тиша, занедбаність. Поруйнована пекарня, єврейська школа, пошкоджений магазин Манделя. Ще, правда, височіє гарний будинок Парцелая, що мав колись гарну доньку Риву, та хата старого Ковальова, що мав звичай у морози пірнати в ополонку для загартування свого тіла. Напевне, й духу. Бо втративши сина-комбрига, без сили і мужності старому не прожити.

Руїни, де ще недавно теплилося життя, завжди страшні. Та якби то тільки руїни. Після урагану, повені, пожежі. А тут більше. Жодного мешканця. Жодної живої людини. Жодного свідка, котрий би уцілів і розповів про трагедію, про жах і горе. Про ту скажену силу, що за один прихід під корінь винищила, потопила в крові всіх євреїв: старих, малих, здорових, немічних, багатих і бідних. В одночасі розстріл відбувся в глинищах біля цегельні, що була між Фрідріхівкою і Копачівкою. Фашисти з допомогою місцевих поліцаїв не пощадили нікого. Ні досить заможного  Бетера з сім’єю, ні бідного, аж синього, візника Янкеля-парха, ні мудрого Абу-столяра, ні випускницю Паризької Сорбонни Віру Львівну, ні Фойгельманів зі старшим братом паном Гершком, ні нашої учениці-красуні Фані Рехтман… Всіх не назовеш, всіх не оплачеш. Тільки грудка болю застрягає в грудях при одній уяві надлюдського злочину, вчиненого ненависними фашистами гітлерівського звірячого виховання.

Загинули люди. Всі до єдиного. Хто з українців бачив, як гнали на розстріл одноміщан, без болю і сліз не могли описати ту страшну картину. З мученицькою смертю євреїв фактично вмерло й містечко. Те, про яке ми говорили в першій частині спогадів.

Хтось кидав звинувачення самим євреям: мовляв, думали, що при німцях торгівлю розгорнуть. Не те. Зовсім не те. Просто війна докотилася до містечка так несподівано, що не було коли оговтатись. Адже війна розпочалася 22 червня, а другого чи третього липня вже було захоплено Тернопіль. З якого я сам вийшов першого липня. Тільки той, хто вчасно зорієнтувався, зумів вискочити з пастки, в яку в силу обставини перетворилося містечко. Виїхали Нуделі, сім’я Окслендерів, Данієлів, Яхеців, ще хто зміг. Навіть донька стражденної Віри Львівни Нора, що встигла дістатися до Вінниці, вижила, бо місто захопили румуни. А вони більш терпимо ставилися до євреїв.

Що вже там і не було, але з масовим знищенням євреїв занепало й містечко. Воно втратило свою значимість, свій колорит, своє обличчя. Більше того, воно назавжди втратило здатність до відродження. Це був кінець. Сумний і жорстокий.

Сам Волочиськ, що по війні почав називатися «першим», залишився селянським, майже повністю хліборобським. Без ремесел, без високої проби кустарів-одинаків, без дрібних гендлярів.

Та життя є життя. Хай порідшало людей, хай багато з’явилося вдів і сиріт, а до них добавилось інвалідів війни, а верх брала радість перемоги над ворогом, верх брало тяжіння людей до швидшої відбудови народного господарства, власних жител, до навчання дітей, до підвищення добробуту.  Ясна річ, жилося поки сутужно. Існувала карткова система, не було товарів широкого вжитку. Люди обносилися, вдовольнялися якоюсь куфайкою, шитими бурками на ноги, а то й саморобними калошами. Лише фронтовики хизувалися в шинелях, гімнастерках, добротних галіфе й чоботях.

Та головне дух, настрій, віра в подолання труднощів. Все ж повернулася своя державність, відновилася своя влада, навіть убереглася частина довоєнних кадрів, знайомих і відомих.

Подався до району і я. Треба було визначатися на роботі, шукати квартиру для сім’ї, щось заробляти на хліб. Тепер у мене чотири душі – пора про них думати, піклуватися. І пішов я в райком. Секретарем райкому одразу після звільнення району від окупантів став Левченко Іван Федотович.  На щастя, мій добрий знайомий, бо до війни обидва ми директорували у школах. Я в містечку Волочиськ, а він – у Голохвастах. Десь перед війною його взяли на роботу у райком. У війну Левченко до армії не потрапив, бо мав фізичну ваду – помітно кульгав на ногу. Отже опинився в далекому тилу десь аж в Чанах Новосибірської області. Працював там заввідділом пропаганди райкому партії.

Центральні органи Москви і Києва, як тільки почалося звільнення наших земель, одразу посилали заздалегідь сформовані місцеві «уряди». Щоб район і одного дня не лишався без влади після німців. Ці «уряди» часто складалися із людей майже випадкових, не підготовлених та ще й чужих. Мені було відомо, що у звільнені райони України керівні органи формували у готелі «Південний» у Харкові. Там був організаційний штаб ЦК. Ото ж з Іваном Федотовичем на чолі і до Волочиська прибули хтозна з яких країв Союзу Єрофеєв, Костін, Желепеніс, Шкарупін, Боб, начальник відділу НКВС Іванов, прокурор Меренков, директор Купільської МТС Власов – начальники, начальники, начальники! Чужі, не обізнані ні з цією місцевістю, ні з людьми, ні з особливостями укладу життя.

Іван Федотович, як я помітив, появі моїй зрадів. Зустріч наша була щирою. Зайшла мова про мою роботу. Вчителювання він відкинув категорично.

– Я б тебе з великою охотою взяв би у райком,  – сказав Левченко, – але всі солідні посади зайняті, а йти поки інструктором це не для тебе. Тут я вже й сам думав, і з товаришами радились… Як ти дивишся на посаду редактора райгазети? У нас тепер уже не «Прикордонний комунар» виходить, а «Зоря». То як?

Сама ідея мені сподобалась. У мене вже тоді зароджувався в душі потяг до літератури. Ще не визначений, дещо туманний, але незборимий. А газета – це вже щось близьке до літературної творчості, до художнього зображення дійсності. Та досвіду в мене ніякого. Окрім того, що ще в «Прикордонному комунарі» я готував дві чи три літературні сторінки. Уже після того, як забрали до армії Григорія Донця.

– Мовчиш? Вагаєшся? – догадався про мої роздуми Левченко.

– Вагаюся, Іване Федотовичу. – Ніколи з цим не мав справи. А хіба досі нема редактора?

– Редактор є. Загалом людина відповідна, але… – Іван Федотович того «але» не доказав.

– Хто ж він, редактор?

– Прус. Іван Терентійович. З університетом, знаннями, – але… Але він трохи далеко від партійного керівника. І має дуже хворі ноги. А нам тепер потрібні живі, рухливі люди. Він більше підходить на секретаря редакції. Щоб бути завжди на місці.

– Іване Федотовичу, але ж йти на живе місце… Я не з тих.

Іван Федотович був за мене старший, то й звертався я до нього відповідно.

– Відносно живого місця не турбуйся. Прус у нас не затверджений на бюро. Він тимчасово виконуючий обов’язки.

Подумавши про Пруса, мені пригадалася гарненька білява дівчина з Мислової, Віра Прус, яка до війни була моєю ученицею. А Іван Терентійович її брат. Це теж мене зупиняло.

– Не відмовляйся, – наполягав Іван Федотович, – побудь скільки там витримаєш, це ж не на вік. Ми тебе затвердимо, а на наступній партконференції оберемо тебе членом бюро райкому.

На тому ми й зійшлися. А скріпили все уже за обідом в Івана Федотовича. Нас радо і добре пригощала його дружина Віра Григорівна.

Я відчував, що завдаю людям клопоту, і це, напевно, відбилося на моєму обличчі. Іван Федотович те помітив і заспокоїв:

– Не хвилюйся, додому встигнеш. Тебе підкине граф Пасальський. Він дуже справний.

«Ще один граф у Волочиську, – промайнуло у моїй голові, – мало пам’яті про графа Льодоховського, то на тобі ще».

– Хто він? – поцікавився я, чекаючи на якусь підковику.

– Шофер мій, – посміхнувся Левченко. – Тутешній, простий собі роботяга, але доводить, що походженням таки із знатних. Можна й повірити. Адже в прикордонному колись Надзбруччі перемішалися українці, поляки, євреї.

Я подякував за гостинність, попрощався і додому був таки доставлений «графом» якоюсь благенькою, напевно, трофейною, машиною. Та все ж з комфортом.

Вдома мою звістку про редакторство сприйняли нормально. Мова зайшла лише про квартиру. Адже щоденне ходіння за три кілометри від містечка – далекувато. А я, на мій гріх, про житло якось не подумав і не запитав у Левченка.

Редакція «Зорі» містилася там, де й «Прикордонний комунар» до війни. Приміщення старе, низьке, довге, покрите давньою поржавілою бляхою. На центральну вулицю виходило воно причілком – вхідними дверима й двома більш менш великими вікнами. Чим воно було добре, так це тим, що в ньому вистачало кімнат для редакції, друкарні, квартири, а також закапелка для палива. В квартирі й мешкала сім’я Івана Терентійовича Пруса.

Не можу сказати, що зустріч наша з Прусом була радісною. Я почував себе дещо ніяково, бо «відбирав» у людини посаду. Він був зобиджений, що несподівано втрачав ту посаду. Але порозумілися, потиснули один одному руки, махнувши на все тими руками. Розуміли: чого тільки в житті не буває. Іван Терентійович все ж був в дещо виграшному становищі, бо вже хоч якось та опанував редакторську премудрість. А мені ще доводилося заглядати, як кажуть, йому в рот, дослухаючись до порад, без яких можна було вскочити у халепу, не менш прикру, яку так майстерно описав Марк Твен у своєму гумористичному творі «Як я редагував сільськогосподарську газету». Мої перші побоювання часом наштовхували на боягузливу думку, а чи не дати задній хід та братися за щось близьке й знайоме мені? Тоді мені й не мислилось, що все опанується і що журналістський шлях мій (не без драматичних ситуацій) згодом проляже через обласну й республіканську пресу з відзнакою заслуг у цій складній і відповідальній галузі.

Не за недовгий час з Іваном Терентійовичем ми вже добре спрацювалися, довіряли один одному, випускали пристойну газету. Та сталося так, що його запросили чи навіть переманили до Підволочиська. В газету. Нічого не поробиш. Там, ясна річ, умови дещо кращі. Місто вціліло, більше магазинів, величезні базари, що збирали людей з кількох районів, мешканці заможніші від наших. А в Пруса бідність. Ще, може, помітніша, ніж у нас. Розпрощалися. А я лишився без відповідального секретаря редакції. Це те саме, що без рук. Уже тоді, коли я знемагав у пошуках потрібної людини, до мене, як Богом даний посланець, прийшла Маруся Садомовська. Повненька, рум’яна, балакуча, дещо короткозора і непосидюча. Мало того, що прийшла. Вона тут же об’явила, що має досвід секретарської роботи. Знає шрифти, складальну справу, макетування, верстку – все, що треба для редакції.

Марія Дем’янівна приїхала з батьками до Волочиська аж з Нижнього Новгорода (Горький). Тут у них родичі, але жити нема де. Я негайно запропонував і приютив сім’ю в кімнаті при редакції, щойно звільнену Прусом. Тут ще одну кімнату займав завідуючий друкарнею Іван Михайлович Бистранівський з молодою дружиною.

Так поки організаційно влаштувалося все у самій редакції.

Випускати газету, хоч і малоформатну, було не так і легко. Не вистачало потрібних нових шрифтів, фарби, паперу. Все це діставалося з Проскурова, управління поліграфії і видавництв, яке очолював тоді Соцький Микола Іванович. Газета друкувалася на плоскій машині вручну.  Правда, друк був чистий, розбірливий, а фото з готових кліше досить чіткі. Та своєї цинкографії теж не було.   

Далі буде.