автор – Олександр Фрадинський, дослідник історії, канд. екон. наук
По закінченню поділів Речі Посполитої розпочався процес інтеграції Правобережної України у політичне та соціально-економічне життя Російської імперії. Характерною особливістю цієї території стала наявність значної кількості населених пунктів, які суттєво відрізнялися від навколишніх сіл, але не дотягували до поняття міста, а тому отримали назву містечок, статус яких був подібний до села міського типу. Виокремлення містечок в особливу адміністративну категорію пояснювалося польською спадщиною – наявністю місцевого самоуправління (магдебурзького права) та надання різних торгових привілеїв, в першу чергу – права на проведення ярмарків з різною періодичністю.
Як видно із таблиці, на приєднаних колишніх польських територіях Правобережжя України, які були розділені на 3 губернії, налічувалося близько 400 міст та містечок. Причому беззаперечним лідером була Волинська губернія – 12 міст та 139 містечок. Але коли врахувати кількість населення у цих населених пунктах, то Волинська губернія була останньою – близько 110 тисяч міських мешканців, проти 128 тисяч у Подільській та 205 тисяч у Київській.
| Види населених пунктів | Волинська губернія | Подільська губернія | Київська губернія |
| Міста | 12 шт. | 14 шт. | 12 шт. |
| Містечка | 139 шт. | 123 шт. | 99 шт. |
| Всього | 151 шт. | 140 шт. | 111 шт. |
Як правило, міста виконували роль повітових центрів (повіт – аналог теперішнього району). Якщо в губернії міст було більше, ніж повітів, то місто, яке не було центром повіту, називалося заштатним. Містечкам же відводилася роль волосних центрів (волость – найнижча адміністративно-територіальна одиниця, аналог теперішньої громади). В цей період повітовим центром для Волочиська був Старокостянтинів, де мешкало близько 10 тисяч населення. А найбільшим містом губернії був Житомир, де жило близько 34 тисяч мешканців. На той час у складі Старокостянтинівського повіту перебувало 8 містечок: Базалія, Волочиськ, Красилів, Кузьмин, Кульчини, Купіль, Ожигівці і Теофіполь.
Українські містечка в Російській імперії мало чим відрізнялися від навколишніх сіл, тому на урядовому рівні було прийнято рішення про суттєве скорочення їх кількості. Київський генерал-губернатор Олександр Дундуков-Корсаков з цього приводу висловив наступні свої міркування:
Деякі з них за чисельністю населення і розвитку торгових промислів переважають або рівняються з повітовими містами, до яких вони приписані; інші, хоч і менш значні за населенням, але з огляду на переважання у них промислового класу євреїв, або за своїм географічним розташуванням на залізничних пунктах і сплавних ріках, мають характер більш міського, ніж сільського поселення, і, нарешті, містечка третього роду лише за своєю назвою відрізняються від навколишніх сіл; у багатьох із них посеред суцільної маси селянського населення перебуває заледве по декілька єврейських дворів.
Тому за основний параметр для вирішення питання, чи потрібно залишати за конкретним населеним пунктом статус міського поселення, він пропонував узяти наявність не менше ніж 500 дворів, із яких не менше половини мала належати представникам міських станів. Під ці вимоги підпадали лише 18 містечок Київського генерал-губернаторства, до яких чиновник пропонував додати, як виняток, Ржищів та Волочиськ.
У Ржищеві, де мешкало 4,9 тис. осіб, діяла одна із найбільших пристаней на Дніпрі, а також декілька заводів: цукровий, механічний, чавуноливарний, цегельний та ін. Тож містечко мало статус регіонального торгово-промислового центру та великої перевалочної бази. Натомість, виняткове значення Волочиська, незважаючи на нечисленність його жителів (1,2 тис. осіб), полягало у географічному розташуванні: тут планувалося з’єднати Жмеринсько-Волочиську залізницю Російської імперії із залізничною лінією Австро-Угорщини, яка вела до Підволочиська Тернопільського повіту і далі до Кракова. Таким чином, Волочиськ перетворювався у надважливий, як зараз говорять митно-логістичний, центр, через який би йшла значна частина зовнішньоторговельного обороту імперії.
Як свідчать статистичні дані, наведені у роботі А. Братчикова «Материалы для исследования Волынской губернии в статистическом, этнографическом, сельскохозяйственном и других отношениях», у 1860 році населення Волочиська нараховувало християн різних віросповідань 883 особи та євреїв – 860 осіб. Таким чином, можна вважати, що Волочиськ на той час був напівєврейським населеним пунктом. Вже у 1866 році у містечку мешкало 833 чоловіків та 799 жінок. Таке переважання сильної статті над прекрасною половиною людства пояснюється прикордонним становищем Волочиська, де діяли різні урядові служби і структури, наприклад митна чи прикордонна, де, природньо, службові обов’язки виконували чоловіки, левова частка яких складалася з немісцевих. За віросповіданням жителі поділялися наступним чином: православні – 241 чоловік та 245 жінок; римо-католики – 71 чоловік та 87 жінок; іудеї – 521 чоловік та 467 жінок. Як бачимо, впродовж 6 років відбувся значний демографічний перекіс у сторону єврейських мешканців, що лише однією народжуваністю не поясниш. Тут в першу чергу мова йде про привабливість нашого прикордонного містечка для різного роду гешефтів, в тому числі й не зовсім законних.
Приватних домоволодінь у Волочиську в 1860 році нараховувалося 366. У 1864 році оціночна вартість цих домоволодінь, яка проводилася з метою оподаткування податком на нерухоме майно, становила 35979 рублів.
Волочиськ – прикордонний населений пункт, розташований на торговому шляху із Російської імперії в Австро-Угорську, – був надзвичайно важливим центром зовнішньої торгівлі, обслуговував як імпортні, так і експортні товаропотоки. Найважливішим експортним товаром було зерно, яке вивозили у на той час австро-угорське місто Тарнопіль. З метою укладання зернових угод у нашому містечку постійно жили комісіонери – торговельні агенти торговців з Галичини. Кількість таких комісіонерів у період 1858-1863 років доходила до 60 осіб.
Про значні обсяги зовнішньоторговельного обороту у містечку свідчить те, що впродовж 12 років, із 1846-го по 1858-ий, було вивезено товарів, золотої та срібної монети на суму 3267280 рублів і 95 копійок, що в середньому на рік становить 272,3 тис. рублів. Найбільша величина експорту була зафіксована у 1847 році – 396,7 тис. рублів, а найменша – 132,7 тис. рублів у 1855 році. За цей же період часу через Волочиськ було завезено товарів на 3993848 рублів 89 копійок, що в середньому склало 332,8тис. рублів на рік. Найбільша величина імпорту була у 1851 році – 326,7 тис. рублів, а найменша – 116,7 тис. рублів у 1855 році. Така ситуація для 1855 року пояснюється тим фактом, що це був самий розпал Кримської війни, яку вела Російська імперія з коаліцією європейських країн, а відтак було не до торгівлі.
Основними експортними товарами цього періоду, які вивозилися через Волочиськ, були зерно, мука, крупа, віск, мед, солона риба, смола, хміль, шерсть, щетина, сало, масло, риб’ячий жир, цибуля, сливи, коні, велика рогата худоба, вівці. Основним імпортним товаром стали плити і точила (добувалися і виготовлялися в австро-угорських Товтрах та йшли для продажу у Києві і Москві), необроблена шкіра (завозилася для потреб мешканців Красилова, який був центром їх обробки та виготовлення юхту, що йшов на виробництво взуття), коси, різаки, цвяхи, кінська упряж, скляний посуд, меблі, музичні інструменти, екзотичні фрукти (лимони, апельсини), родзинки, мінеральна вода. Впродовж зазначених 12 років Волочиською митницею було утримано митних платежів на 111689 рублів 02 копійки.
Експортну спрямованість торгівлі через наше місто можна чітко простежити у 1862 році: вивезено товарів на суму 705459 рублів, паперових грошей на 14000 рублів та золотих напівімперіалів на 1699,5 рублів. Основним експортним товаром були зерно, насіння льону й коноплі, сало, льон, пакля, шкіра, овеча шерсть, поташ. Головними імпортними товарами стали харчова сіль, тканина, необроблене залізо, вироби з льону, сільськогосподарська та промислова техніка. Основним експортним товаром було зерно, якого вивозилося, в середньому, близько 25000 четвертин на рік (четвертина – міра об’єму, яка становила 210 літрів). Хочеться нагадати читачу, що єдиним транспортом у цей час було гужовий, тобто підводи, запряжені кіньми та волами.
Промисловість Волочиська у 1860 році була представлена свічним та пивоварним заводами, які обслуговували потреби місцевих мешканців, а сумарний оборот становив близько 1500 рублів. Згодом до них додалося і виробництво поташу, річний оборот якого складав близько 750 рублів.
Після відкриття у вересні 1871 року залізничної станції Волочиськ та організації залізничного сполучення із Австро-Угорщиною, розпочався новий висхідний етап у розвитку нашого міста, яке з часом стало чи не найвідомішим маленьким містечком Російської імперії, її південно-західною брамою, місцем служби для військових і державних чиновників, маяком для подорожуючих і різного роду авантюристів.
Залиште Ваш коментар