Автор тексту – Володимир Матусяк, історик
Одного дня на сайті Підволочиської центральної бібліотеки я перечитував історію сусіднього селища і помітив таке речення: «Перша письмова згадка про стан на правому березі ріки (західному, галицькому) датується в акті від 9 липня 1463 року про поділ «Отчини своєї» де написано, що ця частина перейшла Василю Збаразькому. Від половини ХVІІ століття це поселення називали Підволочиська (згодом Підволочиськ)». Ця фраза викликала у мене, як історика, щире здивування, оскільки вона не відповідає дійсності. Коли ж заглибився у цю тему, то зробив висновок, що історія Підволочиська (насправді дуже цікава!) «обросла мохом» з недостовірних фактів, домислів, вільних трактувань, а то й відвертих фальсифікацій. Класичний приклад «місництва» – намагання відстоювати місцеві інтереси, навіть всупереч логіці. Отож, тут я спробую відділити зерна від полови.
Значною мірою «канонічна» версія історії Підволочиська була сформована після виходу з друку книги місцевого дослідника Ю.М. Мокрія «Містечко» (Тернопіль, 2011). Відтоді запозичення із цього видання так чи інакше «кочують» просторами Інтернету, заполонили Вікіпедію та інші популярні ресурси. Відразу зазначу, що ставлюся з повагою до роботи Юрія Мар’яновича, вважаю його неординарним краєзнавцем, який однозначно залишить слід у пам’яті людей. Мені імпонує проведена дослідником гігантська робота по збору матеріалів з історії Підволочиська 2-ї половини XIX-XX ст. Однак багато із написаного у книзі та соціальних мережах видається мені спірним, а подекуди й невірним. Тому дозволю собі тут дещо заперечити своєму старшому колезі. Характерним для дописів пана Юрія є метод «доповненої реальності», коли власні гіпотези підкріплюються умовиводами без документального підтвердження. Часто замість цього можна зустріти категоричні фрази типу «всі джерела в один голос писали наступне», «як говорять декотрі джерела», «ми маємо думати», «за переказами відомо», «не треба бути етимологом, щоб здогадатися» і т.п.
Що ж не так із наведеною цитатою на сайті бібліотеки? Традиційно першою письмовою згадкою про Підволочиськ називають 9 липня 1463 р., коли нібито згадується поселення «саме на правому (західному, галицькому) березі річки»; за іншим варіантом – два поселення по обидва береги Збруча. Однак обидва твердження хибні.
В акті поділу спадщини князів Збаразьких, текст якого на основі оригіналу з Архіву князів Сангушків наводить волинський дослідник М.І. Теодорович (1899), згадане поселення Волочища, але не уточнене місце його розташування: ні правий берег, ні лівий (див. текст в ілюстрації). Що стосується «двох поселень», то це непорозуміння могло виникнути з кількох причин: назва «Волочища» там має множинну форму (це досить поширене явище, як, наприклад, в назвах Скорики, Голотки, Баглаї, Янушівці і т.п., хоча все це – окремі села), а також тим, що в акті 1463 р. дійсно згадуються два поселення з однаковою назвою Волочища. Одне з них перейшло по спадщині у власність князя Василя Збаразького (входило до т.зв. Збаразького ключа); інше відтоді належало до Колоденського ключа другого брата – князя Семена Збаразького. Землі Колоденського ключа через складні династичні причини у 1518 р. перейшли до володінь князя Костянтина Івановича Острозького, залишалися у власності його нащадків і не поверталися Збаразьким. Однак ще до цього, 2 квітня 1481 р., сини князя Василя Збаразького у м. Вільно ділили спадщину батька, серед якої у документі зустрічаємо й «Воличищи».
Висновок: «наші» Волочища – це одне поселення, що тоді належало князям Збаразьким, і місце його розташування у документі не вказане. Відповідно й помилковим є твердження Ю.М. Мокрія, що «…ще у травні 1518 року Підволочиськ перейшов до рук уже представника старовинного княжого роду – Костянтина Острозького, за військовий талант якого називали «Mavortis alumnus» (вихованець Марса), «Руським Сципіоном», «Литовським Ганнібалом». По тому він повернувся Збаразьким. Яка причин? Збаразькі мали борг перед Острозьким, який виплатили.». Насправді, «наші» Волочища ніколи не належали князям Острозьким, бо входили до Збаразького ключа.
Навколо акту 1463 р., де вперше згадане поселення Волочища, виникла ще одна мало обгрунтована гіпотеза. У книзі «Містечко» читаємо думку автора, що Волочища розташовувалося у межах сучасної Староміщини, «бо в документі про неї не згадано». Воно, мовляв, зникло через напад татар, а жителі переселилися. Ця версія грунтується виключно на назві «Староміщина» – від «старе місто». Однак жодних документальних підтверджень такого переселення не наведено, це лише умоглядний висновок. До речі, а чому не має права на існування думка, що Староміщина названа від виразу «старе місце», і ніяк не пов’язана з «містом»? Чи було Волочище містом у 1463 р.? Ні, не було, оскільки князь Владислав Андрійович Збаразький отримав привілей на осадження нового міста в селі «подлε замку Волочищ» лише навесні 1557 р.
Гіпотеза про Староміщину, як первісне місце розташування Волочища, грунтується й на тому, що у документах наступних століть згадується окреме поселення Старі Волочища. Так у відомості про сплату подимного податку у 1583 р. зустрічаємо Stary Wloczyszcza, а в акті поділу спадщини князів Петра і Стефана Збаразьких (1593) – Stare Wołoczyska. Проте, чи йдеться тут про майбутню Староміщину? Єдиної відповіді поки немає, але мені згадалося, що, наприклад, у подимному (податковому) переписі 1629 р. в містечку Ожигівці податок сплачували: у Старому місті – 22 дими (двори); у Новому місті – 394; у передмісті та на фільварках – 87. Отже, там існувало Старе місто (вірогідно, первісне поселення) та Нове місто (утворене після закладення власне містечка). Звідси висновок: Старі Волочища могли бути розташовані поруч із власне Волочиськом. Тому «староміщинська» гіпотеза має альтернативу, і не може категорично вважатися доведеною. До слова, пан Юрій чомусь стверджує, що у Старих Волочищах (Староміщині) 1583 р. платили податки з 23 «домів ринкових», 70 «домів вуличних», 42 «убогих халуп». Хоча насправді цей перелік стосується містечка Волочиськ, а у с. Старі Волочища було лише 3 дими і 8 городів.
Ще одна помилка стосується 1545 року, коли нібито згадується два поселення по обидва береги Збруча, і одне з них зветься Підволочиськом. Однак і це не відповідає дійсності. Мова йде про наведений польським істориком А. Яблоновським в праці «Rewizya zamków ziemi wołyńskiej w połowie XVI wieku» опис Кременецького замку, де, серед іншого, читаємо: «U Zbarazi, u Woloczyszczach, u Wzyhowcach kniaz Michaylo Zbarazki y z matkoiu od woza po dwa hroszy berut». Тобто, йдеться не про Підволочиськ, а про Волочища – єдине поселення з назвою у множинній формі.
А що ж назва Підволочиськ? Багато хто здивується, але така назва, у кращому випадку, вперше фігуруватиме лише наприкінці XVIII ст. Тому, якщо наводиться документ попередніх століть і там згаданий Підволочиськ, то це маніпуляція. Даю 99,9 %, що там йдеться про Волочища-Волочище-Волочиськ. Кілька прикладів. Юрій Мар’янович у книзі писав: «Мало того, з 18, чи навіть 17 ст. до 1816 року громади Підволочиська та Волочиська користувалися спільним міським гербом Св. Агати (фігура жінки на хмарі з німбом, у піднятій правиці оливкова гілка, у лівиці чаша з вогнем…)». Однак при перегляді вказаного герба на овальному відбитку міської печатки 1793 року з фондів Національного музею у Варшаві (див. ілюстрацію) можна прочитати напис латиною SANCTA AGATHA VcEM PATRONA CIVITATIS WOLOCZYSCEN (орієнтовний переклад: «Свята Агата діва катанійська заступниця міста Волочиська»).
Інша цитата з Вікіпедії: «1775 Підволочиськ отримав привілей на св. Трійцю влаштовувати ярмарок тривалістю 6 днів». Але й тут усе навпаки. Мій колега, дослідник історії містечка Скала-Подільська п. Андрій Боровський нещодавно передав посилання на сканований оригінал цього документу з фондів Archiwum Główne Akt Dawnych (AGAD) у Варшаві, де він має такий заголовок: «Король Станіcлав Авґуст на прохання Фридерика Мошинського, референдаря Великого Князівства Литовського, запроваджує в його містечку Волочиську, що лежить у Волинському воєводстві та Кременецькому повіті, один шеститижневий ярмарок, який має починатися після Святої Трійці, згідно римського календаря. Варшава, 15 січня 1775 року». Як бачимо, про Підволочиськ не йдеться, тим більше що на 1775 р. його сучасна територія перебувала вже у складі імперії Габсбургів, і король Речі Посполитої не міг там видавати жодні нормативні документи. Слід врахувати, що храмове свято у Волочиську було саме на Св.Трійцю, так називався костел, збережений до сьогодні у Волочиську-1, що його побудували коштом згаданого графа у 1813 р.
То на якому ж березі Збруча знаходився Волочиськ: правому, лівому чи обох? Я виходжу з об’єктивних даних. Мій колега і товариш О.А. Фрадинський у статті «ІСТОРІЯ ВОЛОЧИСЬКА: ПРО ЩО РОЗПОВІДАЮТЬ СТАРІ ГЕОГРАФІЧНІ КАРТИ» (газета «Зоря», 2020 р.) проаналізував низку відомих карт, починаючи від т.зв. «карти Радзивілла» картографів Гесселя Геріттса та Вільгельма Блау, виданої в Амстердамі у 1613 році. Дослідник прийшов до висновку: на усіх відомих географічних картах, де позначені Волочище-Волочиська-Волочиськ, це поселення чітко локалізується саме на ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ЗБРУЧА (сучасне м. Волочиськ; див. іл.). До останньої третини XVIII ст. на жодній карті поселення з назвою Підволочиськ не фігурує. Мабуть, вперше його ми бачимо на австро-угорських картах нашого краю, виконаних наприкінці 1780-их Йозефом Лісганігом та Франсуа Жозефом Мейре. Обидві були видані у Відні в 1790 р. А от що це був за Підволочиськ – окреме цікаве питання, на якому я спинюся згодом.
Ю.М. Мокрій активно розвиває версію про замок на правому березі Збруча. Це, на думку краєзнавця, повинно стати вирішальним аргументом у твердженні про давність Підволочиська. Автор пише: «Про саме місце нам конче відомо – це ж, звичайно, гора Замчисько». Замчиськом, за інформацією п. Мокрія, називають пагорб на місці сучасної АЗС «Люкс» (колишнє кафе «Вітерець»), на роздоріжжі за мостом Єднання у Підволочиську. Як пише п. Юрій, старожили у Волочиську-1 називають цю гору «Панською». Особисто я такого ніколи не чув, натомість Графською горою ще у 1 пол. XX ст. називали пагорб у Старому парку, де був маєток Фридрихівка (про це, зокрема, згадувала у мемуарах «В серці та пам’яті – навічно» наша землячка із Німеччини Є.А. Шільман, 2005 р.). Але не буду заперечувати про Замчисько, а подивлюся на цю проблему з іншого боку.
Які ж аргументи наводить автор «Містечка»? Цитую: «Попереднє поселення Волочище було зруйноване – можливо ще за часів короля Данила. Нове поселення виникло вже на лівому боці – це сучасний Волочиськ, але «перший». На старому, в сенсі колишньому, місці люди знову поселяються і там виникає село – Староміщина, а поселення коло г. Замчисько має значення присілка і отримує свою нову назву – Підволочиська – під волочищами, не на болоті, як низинний Волочиськ, що постійно терпів від паводків, а поруч. А може малося на увазі Волочище на старому місці, чи коло старого міста.».
Твердження автора про зруйнування Волочища «за короля Данила» не має літописного підтвердження, це лише припущення. Як, власне, й «староміщинська» версія, про яку я вже писав вище. У пізньому Середньовіччі Підволочиськ у документах не фігурує. Але окремим дослідникам не дає спокою думка, що Підволочиськ може бути «вторинним» від Волочиська, а тому виникає нова (знову не підтверджена документами) версія про назву «під волочищами». А Волочиськ, в такому разі, тут ніби ні при чому.
Взагалі, у текстах п. Юрія є історичні невідповідності щодо князів Збаразьких. Він чомусь у своїй книзі помилково назвав засновником роду Збаразьких Дениска Мокосієвича (насправді, Мукосієвичі – окремий шляхетський рід на Волині), у багатьох дописах згадує братів Юрія і Христофора Збаразьких, які насправді ніколи не були власниками Волочиська (останні власники – Петро Владиславович Збаразький, його дружина Єва Вишневецька і сестра Анна Владиславівна, а також ще один персонаж, ім’я якого я назву у наступних публікаціях).
Повернуся до т.зв. Замчиська. Підволочиський історик намагається підібрати аргументи на користь цієї гіпотези. Зокрема, він постійно пише, що «біля підошви Замчиська» сходилися два шляхи нападу татар – Чорний і Кучманський. Однак це не відповідає дійсності, оскільки, наприклад, на обох найвідоміших картах Г. Л. де Боплана (середина XVII ст.) перетин Кучманського та Чорного шляхів вказаний значно північніше – в районі між Ожигівцями і Базалією. Автори книги «Замки і фортеці з-понад Кучманського шляху» (2015) В.Захар’єв та С.Шпаковський зазначають, що шляхи зливалися на Авратинській височині. В «Енциклопедії історії України» на сайті Інституту історії НАНУ канд. іст. наук В. Пришляк твердить, що вказані шляхи перетиналися біля Чорного Острова. Однак Ю.М. Мокрій «сконструював» власну реальність. Він чомусь пише, що «високий правий берег краще пристосований для оборони», «на той час гора у Волочиську-1 була необжита», хоча саме високий лівий берег краще підходить для захисту від ворогів. Ось як про це пише Олександр Фрадинський у вже згадуваній статті:
«Гійом Боплан чітко показує на своїй карті, що ці шляхи зливалися в один у верхів’ях Збруча, приблизно там, де зараз знаходиться село Щаснівка (на карті зображено шляхи, що сходяться між Базалією та Ожигівцями). Після чого одна гілка йшла на північ – у Волинь, а друга на захід – на теперішню Галичину. Не дивно, що перебуваючи під загрозою постійних нападів, в якості розміщення давнього Волочиська було обрано високий лівий берег Збруча, який надійно прикривав північний, північно-східний та західний напрямки від ворожої агресії. Створення мережі ставків на Збручі перетворювало його на нездоланну перешкоду для татарської кінноти.».
На доказ «підволочиської» гіпотези існування замку п. Юрій Мокрій наводить цитату з туристичного путівника «Збруч – ріка єднання» (1969), де відомий спелеолог В.Радзієвський твердив: «Між Староміщиною та Підволочиськом було виявлено цікавий пам’ятник минулого, який, на жаль, не встигли дослідити вчені. На високій горі над долиною Збруча при добуванні глини розкрилися рештки древньої споруди із земельними насипами, кілька печей, складених з великих невипалених цеглин незвичної форми і кольору, уламками глиняного посуду. Споруда, напевно, мала оборонне призначення. Про це переконливо свідчила як її розбудова, так і домінуюче положення на місцевості». Проте, на військовій австрійській карті Фрідріха фон Міга (1779-1783 р.; див. іл.) на цьому самому місці позначена велика капітальна кам’яна будівля, підписана як Salz Magazin – соляний склад. До речі, п. Мокрій сам робить застереження: «Однак, все не так просто. На старих картах гора вказана, як покрита лісом, принаймні до І Світової війни. Цегельні там не було до тих самих 50-х років ХХ ст. Частину ж Замчиська у ХІХ, початку та першій половині ХХ століття займав фільварок Баворовських. Думається, що наше Замчисько, або було не дуже капітальною фортечною спорудою, або його дуже капітально зруйнували, або недобудували. Словом, воно до нас не дійшло навіть фрагментарно, лише назва…».
Ю.М. Мокрій проводить аналогію з Ожиговецьким замком, який розташовувався на правому березі Збруча, а містечко Ожигівці – на лівому. При цьому краєзнавець чомусь називає твердиню «замком у Токах», хоча село Токи виникло лише в останній третині XVIII ст., а історична назва замку – Ожиговецький чи Новозбаразький. Це ж саме стосується Збруча, який, на думку дослідника, ще у 1463 р. називався «Цебровцем», нібито від слова «цебро». Я звернув увагу на те, що Г. де Боплан позначив Збруч на картах, які умовно називаються «Генеральна карта України» (1648) та «Спеціальна карта України» (1650). Він подає нашу річку двома формами – Sebrouczc R. та Sebrowcze R. Мені здалося, що друга форма була похідною від першої. А перша (якщо згадати про часте чергування звуків S і Z на початку назв) – це той самий Збруч, але трохи видозмінений. Тобто, на мою думку, не було ніякого Себровця (Цебровця): це неточна передача латинницею тієї ж, усім тоді відомої назви Збруч. Отже, Себровець – це лише результат необізнаності укладачів карт наступних періодів.
Додатковим аргументом на користь «злиття татарських шляхів» біля Замчиська пан Юрій вважає цікаву назву сусіднього села Кошляки, яка нібито похідна від слова «кишлак», бо там зупинялися кримські татари при набігах. А от дослідниця Н.С. Нечипорук у книзі «Нарис про село Кошляки» пише, що «попри шлях, що проходив через місцевість майбутнього села, не було лісів, лише густі зарослі глоду, терену, шипшини, в долинах біля річки Нетеки, яка зараз дуже обміліла, ріс очерет та рогіз. В цих зарослях селилися кріпаки, які втікали від сваволі польської шляхти – втікали “къ шляху”, тобто “до дороги”, “до шляху”. Оскільки в слов’янській мові твердий знак “ъ” – це, фактично, редуковане “о”, то словосполучення з часом перетворилося в назву поселення: “къ шляху” – “ко шляху” – “Кошляки”. Звідси й наголос саме на “я”». Цю ж точку зору захищав історик Є.О. Гасай у книзі «Пам’ять села Токів та їх околиць».
Ну й дещо фантастичною видається історія про існування підземного ходу від Замчиська до Збаража, по якому, за переказами жителів, пробігли хорт і заєць (а це – 30 км на глибині 8 м!). Але нині, як виявилося, ніхто хід показати не може, бо він нібито завалений, а тому цей факт не можна ні підтвердити, ні заперечити.
У книзі «Містечко» є також малюнок замку, який має суто гіпотетичний характер. Дослідник з Підволочиська у своїх дописах чомусь створює уявні подробиці про цю твердиню: «У замку височіли вежі – між них порохова, темниця, харчівниця, соляниця та склади. Був якби «адмінбудинок» з начальником і митарями, невелика залога. Також у замку приймали vip person.». Створюється враження доконаності: тут тобі й дві корчми поруч, фільварок, ремісники торгують і т.д. Однак все це не коригується з документами, а є лише домислами автора (що прийнятно радше для художньої літератури).
Ось приклад подібної невідповідності. Пан Юрій пише: «Підволочиська корчма стояла на роздоріжжі, відтак вона була однією з найбільших на шляху, крім того, прикрита замком. Про неї в романі «Вогнем і мечем» пише Генрик Сєнкєвіч – саме тут гуляють головні герої – Іван Богун, Ян Скшетуський, Ян Заглоба, сильний, але наївний та добрий литовець, целібат Лонгинус Підбийп’ятка зі своїм архаїчним мечем.». Проте, насправді у романі «Вогнем і мечем» (який я уважно читав ще у дитинстві) взагалі не згадується Підволочиськ. Натомість є чотири згадки Волочиська, де головні герої дійсно зупинялися на нічліг. Щоправда, ніхто із них вночі не «гуляв». Цитую Сенкевича:
«Назавтра й вирушили. За князівським наказом вони мали повернутися до Збаража й там чекати подальших розпоряджень. Тому вони пішли на Кузьмин, щоб, залишивши збоку Фельштин, звернути на Волочиськ, звідкіля через Хлебанівку вів старий битий шлях до Збаража. Іти було важко, бо не вщухали дощі, але спокійно, і тільки пан Лонгінус, котрий рухався на сто коней попереду, розгромив кілька зграй, що сваволили у тилу рейментарських військ. На нічліг зупинилися аж у Волочиську.».
А що ж говорять про розташування і вигляд Волочиського замку джерела? Цікавим є фрагмент звіту («попису») 1546 р., який склала комісія, покликана визначити межі земель Литви та Польщі у нашому краї. Комісари проходили через володіння князів Збаразьких, їх супроводжували князь Степан «з братією». Дійшла комісія до «села Орехова» (сучасне с. Оріховець), а далі – «ажъ до реки Збручи»: «Што князь Щепанъ Збаражскій зъ братьею своею привели границу замку своего и селъ Збаражскихъ до реки Збручи, и оповедили, ижъ тутъ ся граница ихъ Збаражская въ долины Глубокое въ реки Збручи кончи, а починеть ся граница замочку ихъ другого Волочищского.». Отже, із цитати стає зрозумілим, що у Волочищах був «замочок», тобто замок невеликого розміру.
Наступна цитата зі звіту 1546 р.: «Въ замочку князей Збаражскихъ у Волощычахъ намовили есмо съ тыми товарышы нашими корунными, ижъ мели есмо зъ ними знятися на границахъ назавтрее.». Тут стає зрозумілим, що «замочок» був у Волочищах, тобто складається враження, що у межах населеного пункту. У книзі дослідника з Кременця В.Д. Собчука «Від коріння до корони» (2014; ст. 85) акцентується, що навесні (29 квітня) 1557 р. князь Владислав Андрійович Збаразький отримав привілей на осадження у селі «подлε замку Волочищ» нового міста. Стає зрозумілим: замок був біля с. Волочища, і містечко утворилося там саме. Чи не є це додатковим доказом, що саме у межах Волочищ існували Старе та Нове місто, і «староміщинська» гіпотеза тут ні до чого?
Єдиний відомий мені короткий опис замку можна прочитати у «Щоденнику» німецького мандрівника і дипломата Ульріха фон Вердума (листопад 1671 р.). Шлях подорожнього пролягав через Чорний Острів-Маначин-Волочиськ-Збараж. Ось що писав про наш замок фон Вердум:
«… Це мале містечко із замком, оточене валами із землі й частоколами, але все – фортеця й будинки – спустошене. Належить князю Дмитрові. З трьох сторін його оточує озеро. З четвертої – з південного сходу – простягається гарна рівнина, тим приємніша для ока, що з інших боків над озером височіють стрімкі, високі скелі.».
Ви помітили, що мова йде про одне містечко, у межах якого був замок. Якщо слідувати версії, що замок був на т.зв. горі Замчисько у Підволочиську, то чи підходить опис під таке розташування. Щось я особисто не знаю, де там з південного сходу «простягається гарна рівнина», бо натомість сьогодні бачимо у цьому напрямку лише болото і річку Збруч. Не витримує критики й «староміщинська» версія, побудована на тому, що на австрійській військово-топографічній карті Galicia and Bucovina (1861–1864) – Second military survey of the Habsburg Empire біля Староміщини позначене «Підзамче». Однак характер місцевості абсолютно не відповідає опису фон Вердума.
Через цю невідповідність виникає логічна думка, що волочиський замок розташовувався в іншому місці. Мій колега О.А.Фрадинський відзначив, що місцезнаходження замку мало би бути максимально укріпленим самою природою (аби були меншими затрати людської праці і ресурсів на спорудження). Якщо дотримуватися «волочиської» версії, то нижня частина міста і його схили здаються географічно незручними. Залишається верх мікрорайону Волочиськ-1, де найбільш вдалим місцем може бути край північно-західної частини Волочиського плато (наприклад, район сучасної вулиці Глібова). Тоді на південний схід, в сторону залізничного шляху, буде знаходитись «гарна рівнина» Вердума. До речі, саме цей напрямок міг бути найбільш небезпечним для оборони Волочиська, адже рівнина ідеально підходить для дій татарської кінноти.
Які можна зробити проміжні висновки?
- Версія про розташування первісного Волочища на місці сучасного села Староміщина не підтверджується джерелами.
- Волочище – це було єдине поселення, а не два окремих по обидва боки Збруча. Наявні географічні карти чітко локалізують його на лівому березі річки.
- До останньої третини XVIII ст. у джерелах немає жодних згадок про поселення під назвою Підволочиськ.
- Волочиський замок за документальними згадками був розташований поруч із населеним пунктом Волочиськ (Волочища), ймовірно, на лівому (волочиському) березі річки. Гіпотеза про його знаходження на т.зв. горі Замчисько у сучасному Підволочиську, на мою думку, не має обгрунтованого підтвердження.
То коли ж ми вперше дізнаємося про Підволочиськ? Тут теж є багато цікавого. Але про це, мабуть, розповім уже у другій частині публікації.
Залиште Ваш коментар