Франциск Скорина, Біблія руська та «неславний град Маначин»

^{автор – Олександр Фрадинський, дослідник історії, канд. екон. наук}

Серед найбільш помітних постатей мислителів-гуманістів пізнього Середньовіччя, які були родом із Східної Європи, чи не найяскравішою особистістю виокремлюється постать Франциска Скорини – білоруського філософа, гуманіста, просвітителя, першодрукаря, гравера та медика. Скорина став видавцем першого на теренах східних і південних слов’ян Святого Письма, друкованого церковнослов’янською мовою із коментарями та поясненнями тодішньою білоруською розмовною мовою (руською мовою) яке відоме під назвою «Біблія руська».

Не зважаючи на всі його здобутки, достеменно не відомий ні рік його народження (дослідники зійшлися на думці що це відбулося до 1490 року), ні точна дана смерті (орієнтовно 1551 рік). Через невірне трактування тексту грамот польського короля, де згадувався Скорина, понад сто років помилково вважалося, що друге його ім’я було Георгій. Ба більше, немає одностайності серед науковців навіть щодо його релігійних переконань – чи був він католиком, чи відносив себе до православних, чи поділяв погляди протестантських течій, які набирали свою силу у ХVI столітті. Дехто з його сучасників взагалі відносив Скорину до єретиків-гуситів (послідовників ідеолога чеської Реформації ХV століття Яна Гуса). Проте точно відомо, що майбутнє світило східноєвропейської науки народилося в білоруському місті Полоцьку в родині заможного купця Луки Скорини, прізвище якого показує, що він мав відношення до кушнірів-скорняків (від давньоруського слова «скорьйо» – шкура), можливо торгував шкурами та виробами із них чи займався їх виправою. Для білорусів Франциск Скорина – одна з найбільш видатних історичних постатей, яку можна порівняти із Петром Могилою в Україні.

Скорина навчався у Краківському та Падуанському університетах, в 1517 році переїхав до Праги, де видав свою першу друковану книгу – Псалтир. Впродовж двох наступних років світ побачили низка біблійних книг руською мовою: в 1517 році ним були видані книги Іова, Притчі Соломона, Премудрості Ісуса, сина Сіраха; у 1518 році – книги Проповідника, Пісня Пісень, Премудрість Соломона, Ісуса Навіна та чотири Книги Царств. А у 1519 році Скорина опублікував книги Юдит, П’ятикнижжя Мойсея, Рут, Пророка Даниїла, Естер, Плач Єремії, Суддів. Усі ці видання були об’єднанні під спільною назвою «Біблія руська, виложена доктором Франциском Скориною із славного града Полоцька, Богу ко чти і людем посполитим к доброму наученію» загальним обсягом 2389 сторінок із 45 гравюрами, виконаними чеськими майстрами.

У передмові до цієї книги Франциск Скорина писав: «…Тут достатнє пізнання семи вільних наук. Хочеш вивчити фонетику, чи, руською мовою кажучи, грамоту, що вчить добре читати і говорити, вчи її за Псалтирем. Якщо хочеш розуміти логіку, яка вчить аргументовано розрізняти правду і кривду, то читай книгу святого Йова або послання святого апостола Павла. А якщо хочеш пізнати риторику, тобто красномовство, читай книги Соломонові. А то суть три науки словесні. Захочеш навчитися музиці, тобто співу, багато віршів і пісень святих у всій книзі сій знайдеш. Захочеш зрозуміти арифметику, правильно рахувати, читай часто чотири книги Мойсеєві. Для пізнання науки геометрії, що по-руськи називається землеміряння, читай книгу Ісуса Навина. Про астрономію чи астрологію, про створення Сонця і Місяця, і зірок знайдеш на початку книги сеї; знайдеш у книзі Ісуса Навина, як стояло Сонце на одному місці цілий день; знайдеш у книгах Царств, як сонце назад відійшло; знайдеш у святому Євангелії про новостворену зірку на час народження нашого спасителя Ісуса Христа. Більш воістину дивуватися мусиш Божій силі, аніж учитися. А то суть сім вільних наук».

Потреба в духовній літературі, до того ж викладеній простою посполитою мовою, була настільки велика на теренах сучасної Білорусі та України, що книги Франциска Скорини після розпродажу їх тиражу почали активно переписуватися від руки. Такі переписані видання стали називатися «списками», а сам процес створення списків тривав впродовж усього ХVI століття та захопив ще частину ХVІI століття. І нічого дивного в цьому не було, адже цей процес добре відомий для громадян віком 50+ сучасної України, які добре пам’ятають, як до настання ери ксероксів та його величності Інтернету, вручну, вечорами-ночами, переписувалися, наприклад, книги Самвидаву, кулінарних рецептів, збірки віршів і пісень та й, навіть, прийомів японського карате.

Не стали винятком і духовні книги Скорини-друкаря: 1568 роком датуються кілька списків його книг зроблених Василем Жугаєвичем з міста Ярослава-над-Сяном; на 1569 рік припадає список переписувача Луки з Тернополя – «повеленієм же і пильностію худаго человіка на ім’я Луки в неславном же граді Тернополі».

Ще один рукописний список із книг Скорини, який має прямий стосунок до історії нашого краю, був виявлений в Онуфріївському монастирі міста Львова. Зараз список відомий серед дослідників під назвою Маначинського або Зінківсько-Маначинського списка. Крім Псалтиря і кінця Маккавейських книг, він містить всі старозавітні книги, в тому числі й ті, які відсутні у друках Скорини (дві книги Параліпоменон, книга Ездри, книга Товії, неповна перша книга Маккавеїв). У кінці П’ятикнижжя є запис про його копіювання в 1575 році «писарчуком» Дмитром із Зінькова; при початку і наприкінці книги Ісуса Сірахового (писаної іншим почерком) сказано про написання її в 1573-1576 рр.; у кінці книги Єзекиїла є запис про її закінчення: «скончашася книги Езехіа пророка Божіа Божією помощією повеленієм же и пилностію богобойного ієрея Іоанна пастіря Христових овец в неславнім же граді Маначині по воплощеніи Слова Божія… літа тисящнаго пятсотого седмьдесят семого». Як і копії Василя Жугаєвича, маначинський список Дмитра з Зінькова має більше церковнослов’янізмів, ніж у самого Скорини. Водночас ті книги, яких нема в Скорининих друках, мають багато спільного з празькою першодрукованою Біблією. Припускають, що вони скопійовані з втрачених частин повного скорининського перекладу Біблії.

Вивчення наукової та публіцистичної літератури, присвяченій Маначинському списку Біблії руської дозволяє зробити наступні висновки:

• він складається з двох частин: частини писарчука Дмитра із Зінькова, та частини, що містить подальше доповнення, виконане іншим почерком, до якої мав відношення священник Іоанн з містечка Маначина;
• про пряму участь у переписуванні священника Іоанн мова не йде, наголошується лише, на «повеленієм же и пилностію» маначинського душпастиря, тобто скоріш за все він був ініціатором та фінансистом або всієї роботи в цілому, або, як мінімум, другої частини підготовки списку;
• довгий час вважалося, що під назвою Зінькова приховується всім відомий населений пункт славний своєю відомою ковбасою (смт Зіньків, колишнього Віньковецького району), проте, на сьогодні, більш аргументованою видається позиція тих дослідників, які в якості Зінькова бачать село Зіньки колишнього Білогірського району, яке належало до власності князів Острозьких та знаходилося на півдорозі між Кременцем та Острогом;
• словосполучення «Дмитро із Зінькова» із високою ймовірністю означає не місце написання першої частини Маначинського списку (як чомусь думають дослідники), а місце народження людини, яка його виконувала. В часи створення Маначинського списку для ідентифікації простих людей («худих», як у випадку згадуваного переписувача Луки з Тернополя) використовувалися не прізвища, а місце їх народження та професія. В такому разі, можна припустити, що список повністю міг бути виконаний в Маначині, під наглядом місцевого священника Іоанна;
• до появи Острозької Біблії (1580 рік) – це був найбільш повний рукописний варіант Старого Завіту на теренах Східної Європи. Враховуючи той факт, що Острозька Біблія з’явилася через кілька років після створення Маначинського списку, можна сміливо припустити, що у своїй основі вона базувалася на використанні зазначеного списку;
• згадка про «неславний град Маначин», як, до речі, й про «неславний град Тернопіль», не несе негативного чи принизливого значення. Вона зроблена на противагу згадці «славного граду Полоцьку» у повній назві Руської Біблії Скорини. Адже білоруське місто Полоцьк – це літописне місто, відоме з 862 року, центр окремого давньоруського князівства, княжий град, великий торговий та ремісничий центр, розташований на берегах Західної Двіни, який мав вихід до Балтійського моря. Таким чином переписувачі лише означували соціально-економічний та адміністративний статус населеного пункту, де виконувалися роботи з копіювання текстів;
• словосполучення «неславний град» використано для позначення як Маначина,  так і Тернополя. А це у свою чергу свідчить, що у 60-70-их роках XVI століття ці населені пункти були приблизно однаковими та носили статус, як мінімум, містечка-града. Проте, хід історичних подій вніс свої корективи: Маначин чекав занепад до рівня села з багатовіковою історією, а Тернопіль – розквіту та злету до статусу обласного центру та «файного міста»…