Автор тексту – Володимир Матусяк, історик.
Назви цих поселень ви не знайдете на жодній сучасній карті нашого краю. Так сталося з різних причин, про які ми інколи мало знаємо. Однак у минулому тут також жили люди: народжувалися, працювали, мріяли та помирали. Моя розповідь – про зниклі населені пункти сучасних Волочиської, Війтовецької та Наркевицької громад. Неймовірно, але таких було дуже багато – знищених, занепалих, перейменованих, приєднаних. Ці найменування ніби розчинилися у минулому. Проте їх зберегли легенди, перекази, історичні документи, назви урочищ і вулиць.
До складу сучасного Волочиська входять землі колишнього села Фридрихівка. Воно виникло поблизу палацу і парку, які збудував своїм коштом граф Фрідріх-Йозеф Мошинський. На мою думку, зробив він це у 1814 році з нагоди шлюбу своєї спадкоємиці – двоюрідної онуки Фридеріки. Маєток став шлюбним подарунком всесильного магната, який, вочевидь, ніколи у Волочиську не проживав. На Спеціальній карті Шуберта, укладеній впродовж 1826-1840 р., Фридрихівка вперше позначена як окремий населений пункт. Проіснувала вона до 4 червня 1945 р., коли указом Президії Верховної Ради УРСР була перейменована у с. Волочиськ.
Цим самим документом село Кржачки Волочиського району перейменоване у Кущівку, а село Зайончики, тоді Сатанівського району – у Зайчики. 7 березня 1946 р. вийшов новий указ, згідно з яким у Волочиському районі перейменовувалися: село Янушівці – на Іванівці, село Людвіківка – на Червонокозацьке, село Війтівці – на Подільське. Ці дії фактично були покликані стерти пам’ять про місцеве польське населення краю, яке зазнало кількох хвиль сталінських депортацій у віддалені райони СРСР. Село Червонокозацьке (колишня Людвіківка) у 1982 р. було приєднане до с. Зелена.
Що стосується с. Війтівці (Войтовці), то тут треба зробити деяке уточнення. Йдеться не про сучасне селище Війтівці, що виникло поруч із залізничною станцією, а про сусіднє поселення, яке (вже під назвою Подільське) у 1951 р. було приєднане до с. Писарівка. Власне Писарівка деякий час у XIX ст. носила назву Писарівка-Войтовецька. Перша письмова згадка про «давні» Війтівці датується 1569 р., коли князь Костянтин Вишневецький призначив свого слугу Бартоша Кривецького війтом м. Маначин та подарував йому «с. Войтівці».
Продовжу про перейменування. Отож, були випадки, коли поселення перейменовували, щоб уникнути плутанини з однаковими назвами. Наприклад, оскільки у Волочиському районі було два села під назвою Нова Гребля, то одне із них у 1961 р. перейменували на Збручівку. Це село (Nowe Groble) вперше бачимо на австрійській військовій карті фон Міга (1779-1883).
На карті Польщі 1772 р. позначене село Sloboda. Йдеться про сучасну Кушнирівську Слобідку, котра ще наприкінці позаминулого століття називалася Слобідкою Кушнірівською-Мурованою. «Слободами» чи «слобідками» називали відокремлені частини великих сіл, які тимчасово звільнялися від податків (наприклад, коли влада прагнула залюднити місцевість). Звідси й поширені на Волочищині прізвища Слобода, Слободян, Слободянюк. Від цього ж слова походить назва колишнього села Нуткова Слобідка (інші назви – Слободка Нурчина, Нурчино, Слобідка Купільська), яке вперше згадане 1855 р. Тепер такого поселення не існує, оскільки його мешканці у 1987 р. були переселені у с. Холодець.
У радянські часи деякі назви здавалися владі «непрезентабельними». Так у 1961 р. стародавнє поселення Немиринці (відоме з 1593 р.) у зв’язку з існуванням тут колгоспу «Мир» було перейменовано на Мирівку. Хоча насправді стара назва не стосувалася миру чи війни, а, вірогідно, походила від імені першопоселенця Немирі.
У 1927 р. жителями с. Малі Жеребки (що на Теофіпольщині) на землях сучасної Волочиської громади було утворене с. Пеньки. Назва пішла від того, що ця частина села знаходилася під лісом, де була стара вирубка. У 1933-34 рр. тут утворився колгосп ім. Ворошилова, тоді ж село перейменоване на Ворошилівку. Після Другої світової від сусідніх Великих Жеребок від’єдналася частина села, яка отримала назву Кут. Оскільки в прилеглих лісах під час Другої світової діяли радянські партизани, то згодом село назвали Червоний Кут (нині належить до старостату с. Попівці). У 1947 р. до Червоного Кута приєднали частину с. Ворошилівка. Інша ж частина почала називатися с. Жовтневе – його у 2016 р. перейменували на с. Лісове.
Є випадки, коли населеному пункту повертали історичну назву. Так під 1899 р. вперше згадується церковний хутір Бутівці, заселений мешканцями Ожиговець. У радянський період його перейменували на с. Петрівське (вірогідно, від прізвища партійного діяча Г.Петровського). Через декомунізацію у 2016 р. поселенню повернули історичну назву Бутівці. Подібна історія сталася із Наркевичами. Спочатку це була лише залізнична станція, створена 1912 р. у межах володінь графа І.Ю. Йодко-Наркевича (за цим прізвищем й утворилася назва). Окремий населений пункт виник тут у 1950-55 р. під час будівництва місцевого цукрового заводу. Впродовж 1966-1994 р. Наркевичі називалися смт Ясне, однак згодом йому було повернуте первісне найменування.
Вживання різних назв поселень зустрічаємо й в історичних джерелах. У переліку поселень Поділля 1569 р. назване «oppidum Tharnoruda» (місто Тарноруда), хоча вже у 1578 р. у поборовому реєстрі воно фігурує вже під назвою Роматинці (Rozmietynce). Доказом того, що ці найменування вживалися паралельно, є запис у Кам’янецьких земських книгах 1613 р., де місто назване Tarnoruda alias Rozmietynce («Тарноруда або Роматинці»). Вже у наприкінці XVIII ст. назва Роматинці зникає. Востаннє, мабуть, ми її зустрічаємо на карті Польщі, виконаної італійцем Д.А. Річчі Занноні (1772).
Старовинне село Копачівка Друга у Наркевицькій громаді також довгий час мало дві назви. Так у 1578 р. в земських книгах Кам’янецького воєводства воно назване Kopaczowka, а у податковому реєстрі того ж року – Maszczycha (Мащиха). У книзі земського суду під 1599 р. бачимо запис «Kopaczowka alias Maszczycha» – назви використовувалися одночасно. Однак у наступні століття залишилася тільки Копачівка. А Другою вона стала, аби не плутати з іншою Копачівкою, що розташована біля Волочиська.
Село Ожигівці, яке у давнину було досить великим містом, довгий час називалося Новим Збаражем, оскільки було власністю князів Збаразьких. Перша відома мені згадка про Новий Збараж стосується податкового перепису 1583 р. Таку назву носив замок (тепер – у с. Токи) та прилегла волость. Після згасання роду Збаразьких у 1630-их нові власники, князі Вишневецькі, повернули місту його попередню назву Ожигівці. Як передмістя Ожиговець в історичних документах були згадані с. Застав’я (Zastawia; 1583 – володіння князя Стефана Збаразького) і с. Товарки (у листі князя М.-С. Вишневецького магістрату Збаража 1741 р. згадане як передмістя, де була церква давнього часу, зруйнована татарами). Дослідник історії Ожиговець Є.Гасай вважав, що ці села могли бути попередниками сучасних Токів, до яких нині належить т.зв. Пригородок з руїнами Ожиговецького замку.
Існували села, які у XX ст. були приєднані до інших населених пунктів. Так до складу Полян нині входять колишнє значне с. Голохвасти та хутір Морозівка (на правому березі р. Бовванець, тепер – урочище Морозівка). У податковому переписі 1583 р. зустрічаємо їх як три окремі поселення – Morozowiecz, Polana, Holosatawlecz. За народними переказами, Голохвасти виникли на місці спаленого татарами с. Родник, а першопоселенцем був Качуровський, родичі якого нібито утворили с. Поляни. У 1971 р. до складу Полян увійшли Голохвасти і с. Дзержинське – колишній прикордонний пост, згодом – хутір Посвистайло (згаданий 1926), або хутір Тарнорудський (1946). Село Дзержинське, назване на честь радянського діяча Ф.Дзержинського, проіснувало у складі Тарнорудської сільської ради з 1960 по 2009 р., коли було виключене з переліку населених пунктів України. До речі, наступним таким поселенням може стати повністю знелюднене сьогодні с. Пальчинці поблизу Авратина. До Полян нині належать й землі колишнього висілку Полянська Закутина.
Є кілька стародавніх сіл, котрі сьогодні входять до складу інших поселень. Так у 1950-их до Юхимовець було приєднане с. Бачулинці (перша згадка про нього під назвою Baczylowcze датується 1493 р.). У 1986 р. до складу с. Завалійок увійщли сусідні Курники. Обидва села мають давню історію: серед володінь князя Стефана Збаразького у 1583 та 1593 р. зустрічаємо Kurniki та Zawaloki. У склад Тарноруди тепер входить колишнє село Тарнорудська Юридика, котре відоме у документах під назвами Юридика Вигнанка (1862), Вигнанка (1884). Село існувало у 1 пол. XX ст. Саме слово «юридика» (від лат. juridicus — судовий) могло означати частину території міста, що не підпорядкувалася міській владі та не виконувала на користь міста ніяких повинностей. Ці землі могли належати шляхтичу або церкві. Сам факт існування цього села є додатковим доказом, що місто Тарноруда у попередні століття користувалася Магдебурзьким правом на самоуправління. У XVIII – XIX ст. як окремі поселення зафіксовані передмістя Тарноруди – Завалля та Піскарьовка.
На згаданій вище карті Польщі 1772 р. бачимо Sopkowce. Йдеться про с. Собківці, яке на початку 1970-их було приєднане до с. Попівці. У середині XX ст. с. Чернявка було приєднане до с. Новоленськ, у 1971 р. до Личівки було приєднане сусіднє с. Пеньківці, у 1967 р. до Бубнівки – с. Нова Бубнівка (на 1914 р. називалося Бубново-Новая), у склад Зеленої увійшло с. Нова Зелена. Відомий з XIX ст. висілок Червона Гірка (раніше – Маначинський) нині приєднаний до Маначина.
Під 1899 р. у документах вперше згадана Гайдайська Слобідка, котра в матеріалах перепису населення радянської України 1926 р. позначена як окреме с. Червоне. Щоправда, згідно народних переказів, назва цього села не стосувалася «червоної» влади. Просто поселення розташовувалося на пд.-сх. околиці сучасних Гайдайок, де був маєток графа Йодка, побудований з червоної цегли. До речі, в добу «раннього застою» населення колишнього Червоного навіть переважало населення власне Гайдайок, до яких воно було приєднане у 1968 р.
Поруч із Чухелями (Старими Чухелями) з кінця XVI ст. існувало окреме село Нові Чухелі, або Чухелики. Згідно досліджень краєзнавця П.Марущака у 1780-90-их місцевий землевласник Антон Гізицький викупив своє колишнє помістя Чухелики, віддане у заставу за борги, а згодом переніс його на нове місце. Так почалася історія сучасного с. Богданівка.
Частина сіл нашого краю просто припинила існування. Наприклад, поруч із Дзеленцями є урочище Кисилівка, де раніше розташовувалося однойменне село (у переписі 1926 р. позначене як хутір). Відомий дослідник Поділля Є.Сіцінський на початку XX ст. писав, що у складі парафії с. Пахутинці існувало окреме поселення Лапаївка. Між сучасними селами Соболівка і Просівці (друге – у Скориківській громаді) існувало давнє село Почапинці, що входило до володінь князів Збаразьких. Тепер Почапинцями називають лише незаселене урочище.
Нез’ясованою залишається історія поселень в урочищі Селисько біля с. Трительники, в урочищі Осіянова гора біля с. Видава (про нього, зокрема, писав на початку минулого століття історик Є.Сіцінський).
Народна пам’ять зберігає відомості про щезлі поселення. Багато із них були спалені під час набігів татар і турків. Серед таких могло бути с. Соснівка поруч із сучасними Яхнівцями, котре, за переказами, «було спалене турками, які у XV ст. йшли на Почаїв». Донині біля с. Клинини існує урочище Йопівська гребля, назва якого пов’язана із спаленим татарами с. Йопівка. На думку місцевих жителів, воно було розташоване на пагорбі та у долині вздовж порослого верболозом та очеретом болотистого берега, на північ від теперішнього урочища «Глиняник». У Клининах була записана героїчна легенда про жінку Марію Климівну, котра втопила ненависного татарина у діжці з капустою. Від її імені нібито й походить назва села Клинини.
За повідомленнями Є.Сіцінського, М.Сімашкевича, В.Антоновича та інших дослідників Поділля у полі Голощиха між сучасними селами Бронівка та Сарнів існувало стародавнє місто Брулов.
У 1901 р. Є. Сіцінський писав:
«Местность между этими селами – Бруневкою и Сарновомъ, называемая Волощиною, а также помещичья усадьба последняго села покрыты буграми. Здесь, какъ говоритъ народъ, былъ городъ Бруловъ, и тамъ, где теперь усадьба помещика с. Сарнова, была крепость города. Къ версте отъ с. Бруневки есть плотина, называемая Гетманщиною; плотина эта, какъ говорятъ, высыпана для военныхъ целей гетманомъ Синявскимъ. Въ 3 верст. отъ Бруневки находится лощина, называемая Зеленою. Здесь, по преданію, было село Зеленая.».
Дивовижно, але в окремих випадках народні перекази вдається довести документально. Так поблизу с. Копачівка Друга існує урочище Говорівське. В подільських історичних джерелах ми зустрічаємо с. Овори (1596), Говори (1617), яке було спалене татарами.
Від 1493 р. у нашому краї було відоме село Васильківці (Vassylkowcze). Його, а також розташоване неподалік с. Лазовики (Лозники; у 1578 р. назване в документах Lozownik), спалили татари. За переказами, поруч з Васильківцями зберігся хутір Лічмани , з якого у XVII ст. розпочалася історія сучасного с. Бубнівка (перша відома мені згадка власне про Бубнівку датується 1661 р.). Спалені Васильківці розташовувалися на шляху до Чорного Острова, а Лазовики – до Пахутинець. У 1923 р. селяни Пахутинець добровільно переселилися в урочище Лозовики, де виникло сучасне с. Новоленськ. До речі, дуже колоритна назва вищезгаданого хутора Лічмани: «личманами» на подільському діалекті називали пастухів овець.
Окрема цікава історія – про поселення, які існували, але їх складно чи неможливо ідентифікувати. Наприклад, в межах наших громад протікає річка Бовванець – ліва притока Збруча. На ній розташовані поселення Видава, Бронівка, Сарнів, Куровечка, Завалійки, Федірки, Мирівка та Поляни. Та от: у грамоті короля Польщі Ягайла пану Бедриху на володіння у Смотрицькій волості (документ часто датують 1414 р.) згадано два села – Сволочигачі та Верх Болванца. Перше з них дослідник О.Фрадинський ототожнює з Волочищами – попередниками сучасного Волочиська. Що стосується другого, то воно далі згадувалося як Болванец (1420–1440), Вєрх Болваnца (1429), Болвановцы (1431), Balvanyecz superius (1493), Balwaniecz pana Skothiczkiego (1565). Професор М.Крикун вважає, що йдеться про сучасне с. Мочулинці, а дослідник Д.Собчук називає його попередником с. Сарнів. Існувало й с. Нижній Болванець, згадане під 1493 р. під латинською назвою Balvanyecz Inferius.
Невідомі сьогодні поселення краю бачимо у податковому переписі 1583 р. Так до володінь князя Стефана Збаразького належали села Чистовці (у родовому відмінку – Czynstowiesz) та Марковці (род. Markowiecz), а також с. Старе Волочиська (Stare Wołoczyska). Щодо останнього, то, на мою думку, мова йде про с. Староміщина на Тернопільщині, де могло розташовуватися первісне поселення Волочища. Тобто, на землі сучасного Волочиська жителі Волочищ, ймовірно, переселилися із сучасної Староміщини.
До Маначинської волості князя Костянтина Вишневецького у тому ж 1583 р. належали невідомі сьогодні Феповці (род. Fepowczow), Мишинка (род. Myshynki), Островець (род. Ostrowcza).
У матеріалах податкового перепису 1629 р., надрукованих у праці дослідника історії Волині О.Барановича, також бачимо невідомі сьогодні назви сіл: Озеряни, Промна, Polovka. Оскільки с. Промна платило податок разом із Завалійками, Кривачинцями та Курниками, можна припустити, що це – неточно записана назва с. Порохня (хоча це питання дискусійне).
Інколи таємничі поселення краю щастить побачити на старих географічних картах. Наприклад на Спеціальній карті України француза Г.Л. де Боплана (1650) поруч з Волочиськом, Роматинцями (Тарнорудою), Федірками та Ожигівцями позначене с.Трохиївці (Trohiufce). Воно ж як Trohiowce фігурує на карті Польщі італійця Річчі Занноні (1772). На цій досить докладній карті серед відомих населених пунктів краю бачимо також села Чудви (Cudwy), Горич (Horycz), Нарайовка (Narajowka), Поповець (Popowiec), Рудня (Rudnia).
Окремі з цих поселень мені вдалося помітити на карті Галичини німця Карла Вейланда (1832) Я вирішив провести експеримент. У спеціальній програмі карта Вейланда була накладена на сучасну карту наших громад. І, хоча масштабування старої карти давало деяку похибку, та все ж вдалося визначити орієнтовне розташування трьох сьогодні невідомих сіл: село Horycz існувало десь між сучасними селами Вигнанка Сатанівської і Дахнівка Городоцької громад, близько до с. Соломна на Волочищині; Narajowka – на пн.-сх. від Соломни в сторону с. Раціборівка; Rudnia – у чотирикутнику між Федірками і Завалійками на півдні, Порохнею і Лозовою – на півночі.
Формат цієї публікації не дозволяє розповісти про малі поселення нашого краю: хутори, фільварки, поселки, комуни, лісові сторожі, пункти ліній залізниць тощо. Їх десятки, якщо не сотні. Це, мабуть, тема для окремої розмови.
Друзі! Якщо у вас є додаткова інформація, виправлення чи уточнення про зниклі поселення – пишіть у коментарях, буду вам вдячний.
Залиште Ваш коментар