автор – Олександр Фрадинський, дослідник історії, канд. екон. наук
Автор малюнка художник Юрій Журавель. З проєкту календаря-галереї “Знай Наших” – Юрій Журавель
Не дивлячись на те, що підрозділи морської піхоти з моряків-добровольців українського походження, які служили переважно на Чорноморському флоті були стихійно сформовані відразу після Жовтневого перевороту 1917 року, на рівні Української держави їх утворення припадає на 23 травня 1918 року. Саме в цей день гетьманом Павлом Скоропадським було видано по Морському відомству наказ №70 «Про початок формування бригади морської піхоти у складі трьох полків для несення служби».
Слід відмітити, що тогочасні очільники України добре розуміли важливість військово-морських сил для новоствореної держави, оборони її морських кордонів і портів. Цей факт добре видно із визначених місць базування підрозділів морської піхоти – в містах Одеса, Миколаїв, Очаків, Херсон та Перекоп. Окрім піхотних підрозділів у складі морської піхоти, для її посилення, було заплановано розгорнути артилерійські батареї, кінні ескадрони, кулеметні і мотоциклетні команди, телеграфні та телефонні взводи, саперів. Всього до військової служби в морській піхоті планувалося залучити до 4500 вояків.
Проте цим амбітним планам не судилося реалізуватися – втома від війни, боротьба всіх проти всіх, повалення Гетьманату у грудні 1918 року, обумовили залишення українським урядом Києва та переїзд його у Прикарпаття, де формування підрозділів морської піхоти УНР отримало друге дихання. Саме в Коломиї 23 березня 1919 року Міністр морських справ УНР та контр-адмірал Михайло Білинський (його ім’я носить 36-та бригада морської піхоти ЗСУ) видав наказ про формування 1-ого Гуцульського полку морської піхоти під командуванням сотника Володимира Гемпеля, згодом його змінив полковник Петро Сич. До складу полку планувалося набирати уродженців Західної України військовослужбовців австро-угорського флоту, а також бокорашів – чоловіків-плотогонів, які сплавляли ліс по Черемошу і Пруту та, цілком природньо, не боялися води. Окрім того, як мешканці західноукраїнських земель, вони майже не піддавалися більшовицькій агітації, завдяки чому не були схильні до зради і переходу на сторону Червоної армії.
Полк складався з куренів, кінної та кулеметної сотень. Згодом його посилили і батареєю 76,2 мм гармат-«тридюймовок». У свою чергу, курінь поділявся на 4 піші сотні, кожна з яких складалася із 2 чот, а ті, у свою чергу, із 4 роїв. Планувалося, що штат полку складатиме із 2374 осіб: 63 старшин, 5 лікарів, 9 цивільних службовців та 2297 рядових. Як «транспорт» використовувалися 142 верхових та 273 – обозних коней. В якості старшин (командирів) використовувалися військовослужбовці, які мали досвід бойових дій у складі гетьманських полків.
Михайло Білинський
Своє комплектування 1-ий Гуцульський полк морської піхоти закінчив у травні 1919 року в місті Броди, та був перекинутий на річку Збруч, спочатку в район залізничної станції Богданівка, а згодом в село Чернелівка. Саме тут він і отримав своє бойове хрещення, форсувавши Збруч та взявши штурмом містечко та залізничну станцію Волочиськ.
Про бойові дії полку в межах нашого краю залишилися записи у «Журнал військових подій Гуцульського полку морської піхоти з 25 травня 1919 року», який вів офіцер полку, осавул Заболотний. Записи настільки цікаві, що її доречно зацитувати повністю:
1 червня. За наказом штабу Січі полк похідним маршем пересувається до села Черничувка (село Чернелівка, зараз у складі Підволочиської територіальної громади – автор), яке послужило вихідним бойовим пунктом для наступу на станцію і місто Волочиськ.
2 червня. Полк переправився під ворожим вогнем через Збруч вбрід на 200 метрів північніше Оржехівця (село Оріховець, зараз у складі Підволочиської територіальної громади – автор) і закріпив за собою переправу.
3 червня. Розвідка веде перестрілку з ворогом і просувається до станції Волочиськ (судячи з топографічних карт, вояки УНР вийшли на теперішній шлях Поляни – Волочиськ та, розділившись у Фридрихівці, вдарили на захід – в сторону містечка та на схід – в бік залізничної станції– автор). Полк захопив станцію і місто Волочиськ. Відбив у ворога кулемет, набої для рушниць і гарматні. В полку втрат немає, ворог залишив 7 чоловік убитими. (Невеликі трофеї та втрати червоноармійців свідчать про те, що бій не був запеклим, а більшовикам вдалося організовано відступити у східному напрямку, до Проскурова – автор).
4 червня. Полк вирушив о 7 годині ранку з Волочиська бойовим порядком до станції Войтівці Проскурівського повіту і після недовгої перестрілки з ворогом захопив село Войтівці.
5 червня. Полк пішов о 5 годині ранку наступом на місто Фельштин (тепер – Гвардійськ, автор). О шостій годині вечора, після впертого бою Фельштин було зайнято.
6 червня. На ранок полк був оточений ворогом у Фельштині. Сотня Січі, яка перебувала з полком у цьому місті, втекла, не сповістивши своїх сусідів. Після двох упертих атак полк прорвався з оточеного міста і за допомогою Січі почав наступати на Фельштин. Вибивши з нього ворога, знову опанував містом. У цьому бою загинув полковий лікар Яковенко, котрий кинувся перев’язувати тяжко пораненого козака під час атаки. Важко пораненим в атакових сутичках був і сотник Могильницький. До полону потрапило 16 козаків і 15 було вбито. У цьому бою велику хоробрість виявили: сотник Ярмоленко, який був оточений ворогом і з чотою пробився через бойові порядки противника, що втроє її переважав; козаки кінної сотні Івана Горецького, який разом з чотирма товаришами затримав ворога і дав полкові можливості вишикуватися в бойові лави; козак Ксьонзенко, потрапивши до полону, зумів вирватися, вбивши при цьому кількох ворогів.»
Морські піхотинці настільки добре показали себе в боях за Ярмолинці, Жмеринку та Вапнярку, що було прийнято рішення про створення 2-го полку морської піхоти, місцем формування якого було обрано Кам’янець-Подільський, а згодом і 3-ого полку – у Бродах. Військовослужбовці цих полків гинули в боях із більшовиками та Білою армією, ставали жертвами епідемії тифу. Проте, не дивлячись ні на що, морська піхота УНР, яка в окремі періоди нараховувала до 200 багнетів та 50 кіннотників (в силу понесених втрат) з честю виконувала свій бойовий обов’язок, взявши участь у 1-му та 2-му Зимових походах, зупинивши у складі польського війська більшовицьку 1-шу Кінну армії поблизу Замостя.
А лебедина пісня морської піхоти УНР прозвучала 21 листопада 1920 року в містечку Волочиськ, коли морські піхотинці, зведені у морський курінь (батальйон), разом з бронепоїздом «Чорноморець», екіпаж якого було сформовано, переважно, із військових моряків, до останнього стримував наступ більшовицького війська, даючи змогу переправитись через Збруч українському війську. Як стверджує чи не найвідоміший історик та дослідник цього періоду української державності, Павло Гай-Нижник (до речі, наш земляк із Дунаївців), саме морські піхотинці та екіпаж бронепоїзду «Чорноморець» були останніми українськими вояками, які полишили землю Великої України.
Саме в польському місті Каліш, на основі інтернованих моряків підрозділів морської піхоти, бронепоїзду «Чорноморець», військової флотилії було створено Збірний морський курінь, який проіснував до 1922 року.
Залиште Ваш коментар