автор – Володимир Матусяк, історик
Після усіх побачених звірств орди московської окупантів Україна активно позбавляється культурних апендиксів російського світобачення. Зникають із постаментів пам’ятники Пушкіну та радянські танки. Йде широка дискусія щодо перейменування вулиць. Скажу відверто: настав час повного виходу із культурного полону північного сусіда, який огортав нас невидимою павутиною, а у нових умовах видається повним анахронізмом, чимось неприпустимо токсичним.
Міська рада слушно розпочала дискусію щодо зміни назв волочиських вулиць. Обговорення проходить досить жваво. Команда нашого проекту приєднується до схвалення такої ідеї переважною більшістю земляків і сподівається, що їх голос буде почутий відповідальними особами. Слід відкинути невпевненість у власній історії, нарешті вшанувати українських діячів, борців за нашу незалежність, а примар «русского мира» відправити услід за їх військовим кораблем.
Карта Волочиська, як не дивно, до сьогодні рясніє вулицями, назви яких відсилають нас до російського культурного простору: Пушкіна, Чкалова, Толстого, Космонавтів, Гагаріна, Горбатова, Семибратова, Суворова, Першотравнева, Білокам’яна. Із врахуванням російської агресії здається неприпустимим існування вулиці Уральських танкістів та сумнівної естетичної вартості пам’ятника радянській ІСУ-152 (названій, до речі, на честь Сталіна). Наскільки доцільним є розташування каменю, приуроченого скасуванню кріпосного права із регаліями російського імператора Олександра II, на виході із залізничного перону (і це при тому, що його, як певний артефакт, можна було б безболісно перенести на просторе подвір’я історико-етнографічного музею)?
Є серед старих назв й винятки, над якими слід подумати. Чи доцільно перейменовувати вулицю Григорія Чесака, учасника Другої світової, українця родом із Вінниччини, котрий часто бував у Волочиську, зустрічався зі школярами, а згодом за власним заповітом був допохований у братській могилі волочиського Меморіалу? На тій же Вінниччині народилася й медсестра Галина Гордієвич, яка у свої 24 роки загинула від тортур нацистів у селі Петрівка. Дуже сумнівним видається перейменування вулиці Макара Починка, який, хоч і був партійним чиновником, а все ж, у першу чергу, – господарським керівником району, що фактично збудував наше місто: численні підприємства, школи, комунікації, бібліотеку, профтехучилища, будинок культури?..
Залишу на розсуд народних обранців прижиттєву вулицю Богуслаєва – людини, що має репутацію українофоба, проросійського політика, народного депутата кількох скликань від одіозної Партії Регіонів.
Інша сторона медалі – це вулиці з нейтральними найменуваннями, зразка Степових, Гайових, Польових, Бузкових, Волошкових. Можливо, якщо це периферія міста, то подібні назви ще якось виправдані. Але, з іншого боку, ми ніби соромимося власної історії, постійно вагаємося, чи достатньо гідних кандидатур, чи не повіє політичний вітер у протилежну сторону? Тому така «нейтральність» видається невиправданою.
А тепер перейду до головного. Пропозиції щодо перейменувань лунають різні. Але чому не зробити акцент на вшануванні тих відомих українців, які безпосередньо мають стосунок до нашого краю і Волочиська зокрема? Це було б логічно з точки зору історичної пам’яті, позбавило б аргументів тих «доброзичливців», які бачать наше місто виключно як «радянський заповідник».
Наприклад, у Волочиську досі немає вулиці Симона ПЕТЛЮРИ. Пересічний мешканець, я впевнений, навіть не здогадується, що наше місто грало особливу роль у Визвольних змаганнях початку XX ст. (а, між іншим, це вивчають школярі усієї України у програмі курсу 10 класу). У листопаді 1920 року на волочиському плацдармі відбувалися останні бої війська Української Народної Республіки проти мільйонної армади московсько-більшовицьких окупантів. У Фридрихівці 18 листопада відбулася остання нарада на своїй землі українського уряду під керівництвом Головного отамана Петлюри. Сили були нерівними, а тому близько 25 тисяч кращих українських бійців вимушено переходили прикордонний Збруч, де їх чекали табори та поневіряння на чужині. Українські вояки плакали від безсилля на березі річки, розуміючи поразку. То хто краще підходить для назви вулиці: російський поет Пушкін, чи керівник української держави Петлюра, який до останнього боронив нашу землю, а згодом був убитий у Парижі московським агентом?
Мені здається, що було б правильним перейменувати «нейтральні» площу Центральну та вулицю Слави на, відповідно, площу Захисників України та вулицю Героїв Майдану. У такому випадку вони разом із центральною артерією Волочиська – вулицею Незалежності – створювали б у містян та гостей позитивну думку про наш патріотизм, висвітлювало б наші історичні пріоритети.
Нижче надаю перелік українських діячів, котрі, на моє глибоке переконання, заслужили свою вулицю у Волочиську:
– Катерина Миронівна ЗАРИЦЬКА (1914-1986) – донька професора математики Львівського університету, член ОУН, зв’язкова командувача УПА Романа Шухевича, організатор і керівник Українського Червоного Хреста, багаторічний в’язень сталінських таборів. Після звільнення останні роки життя (із 1972 по 1986) проживала у Волочиську, де й померла.
– Володимир Васильович ЛУПІЙЧУК (1929-2006) – уродженець Волочиська, видатний український скульптор, різьбяр, громадсько-політичний діяч. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Заслужений майстер народної творчості України, лауреат Міжнародної премії ім. В.Винниченка. Колекція робіт В.Лупійчука на тему історії українського козацтва та за мотивами творчості Т.Шевченка нині є окрасою експозиції Збаразького замку та інших музеїв України. Похований на кладовищі у мікрорайоні Волочиськ-1.
– Володимир Антонович МАНЯК (1934-1992) – уродженець с. Криштопівка Волочиського району, український письменник, поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч, дослідник Голодомору в Україні, автор чорної книги-меморіалу «33-й: голод», член Спілки письменників України. Один із організаторів, співголова культурно-просвітницького товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. Очолював організаційний комітет зі створення «Асоціації дослідників голодоморiв 1932–1933 років в Україні». Лауреат Національної Шевченківської премії 1993 року (посмертно; разом із дружиною Лідією Коваленко). Неодноразово брав участь у зустрічах із волочиськими читачами.
– Микола Петрович МОЗГОВИЙ (1947-2010) – уродженець с. Сарнів Волочиського району, визначний український естрадний співак, композитор-пісняр, народний артист України, професор, працював генеральним директором-художнім керівником Національного палацу мистецтв «Україна».
– Євген Филимонович МАЛАНЮК (1897-1968) – геніальний український поет, письменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик. У часи Визвольних змагань українського народу 1917-1921 років – сотник Дієвої армії УНР, учасник боїв за волочиський плацдарм із московсько-більшовицькими окупантами. Описав ці події, згадував Волочиськ у своїх мемуарах та низці поетичних творів. Помер і похований у Нью-Йорку.
– Юхим БОЖКО (1885-1919) – український повстанець-отаман, командир збройного формування «Запорозька Січ», пізніше — офіцер армії УНР, командир 2-ї піхотної дивізії. Влітку 1919 року разом із підлеглими козаками виявив особливі стійкість та героїзм під час прориву московсько-більшовицької оборони на схід від Збруча, за що отримав від сучасників та істориків епітет «героя Волочиська».
– Харитина Антонівна ПЕКАРЧУК (1894-1973) – українська громадська та військова діячка, хорунжа Армії УНР. Перша жінка, яка отримала українську державну нагороду у ХХ ст. (жетон ордена Залізного хреста № 1, Хрест Симона Петлюри). Бойова медсестра, учасниця Першого Зимового походу армії УНР, мала численні поранення і контузії. Разом з українськими військами брала участь в обороні волочиського плацдарму у листопаді 1920 року, останніх боях проти московсько-більшовицьких окупантів. Похована у німецькому місті Дорнштадт.
– Дарія Юріївна ГУСЯК (1924) – зв’язкова Головнокомандувача УПА, генерала-хорунжого Романа Шухевича, активістка Організації українських націоналістів, кавалер ордена княгині Ольги III ступеня. Багаторічний в’язень сталінських таборів. Після звільнення із 1975 по 1995 рік проживала у Волочиську разом із подругою по визвольній боротьбі Катериною Зарицькою. Була організатором та головою Всеукраїнської Ліги Українських Жінок.
Як історик, підписуюся під кожним із цих прізвищ і сподіваюся, що при перейменуванні вулиць нашого рідного міста члени виконкому та депутати міської ради візьмуть ці пропозиції до уваги. Не забуваємо й сучасних героїв – наших земляків, які поклали життя за мир і незалежність. Кожен із них повинен бути вшанований щонайменше меморіальною дошкою.
Разом переможемо! Все буде Україна!
Залиште Ваш коментар