Автор – Володимир Матусяк, історик
Багато років тому, ще у ранньому дитинстві, я звернув увагу на одну цікаву деталь. У літній кухні на дідовому подвір’ї стояв старий ящик від посилки, у якому зберігалися яблука. Одного разу випадково прочитав на ньому адресу відправника і дещо здивувався через цікаву географічну назву. На моє запитання дідусь відповів, що дуже давно посилку надіслали його рідні брат і сестра, з якими тепер, мовляв, зв’язок втрачений. Востаннє вони, за словами діда, приїздили у Волочиськ наприкінці 1950-их років. Немає уже ні дідуся, ні цієї кухні, ні старої хати, але адреса із посилки закарбувалася в пам’яті: «КАЗАХСКАЯ ССР, Кокчетавская область, Чкаловский р-н, с. Подольское». Загадкові родичі не давали спокою, і кілька років тому я вирішив спробувати дізнатися більше про їх долю.
Це виявилося досить непросто: протягом десятиліть, особливо після отримання Казахстаном незалежності, відбувалися зміни адміністративного підпорядкування. Село Подольське нині існує, але належить уже до Донецького сільського округу Тайиншинського району Північно-Казахстанської області. У ньому проживає 643 мешканці (за переписом 2008 року).
У мене виникла ідея спробувати знайти своїх родичів через соціальні мережі. В одній із них є можливість «відфільтрувати» у пошуку сторінки людей старшого покоління із цього населеного пункту. Таких виявилося понад 20. Причому я помітив, що більшість мешканців Подольського мають звичні для нашого краю прізвища: Бритвак, Гончар, Дрозд, Щесняк, Яворський, Фурман, Регула, Поліщук, Гайдук, Гурська, Левандовська тощо. Усім знайденим людям поважного віку надіслав повідомлення такого змісту: шукаю інформацію про родичів по лінії діда – Кароля та Анастасію Гончарів, народжених у с.Користова Волочиського району. Затамувавши подих, став очікувати результату…
Як у далеких казахських степах з’явилося село, назва якого нагадує про Поділля? Чому наші земляки опинилися за понад 3,5 тисячі кілометрів від батьківщини?
У 1920-1930-их роках між СРСР та Польщею існувало політичне напруження. Ще не загоїлися рани війни 1920 року, у якій Польща змогла відстояти свою відновлену незалежність від більшовицьких військ. Радянський уряд вважав сусідню державу форпостом ворожого оточення, вдавався до глухої самоізоляції. Тому державний кордон по річці Збруч набував характеру «лінії фронту», отримав статус «частково закритої зони». Стверджувалося, зокрема, що на радянську територію проникають шпигуни та диверсанти, нібито пов’язані із Польською військовою організацією (ПОВ). У середині 1930-их відбувалася спланована та послідовна кампанія «зачистки» кордону та прикордонних територій УСРР від «соціально небезпечних», «неблагонадійних» (з точки зору радянської влади) елементів – переважно німців та поляків. Усе етнічне польське населення прикордонних областей радянської України підозрювалося у співпраці із ворожою розвідкою. Особливої гостроти це набуло через будівництво біля кордону т.зв. укріпрайонів – оборонних споруд «лінії Сталіна».
Слід згадати, що Волочиський район із лютого 1932 по 1937 рік належав до Вінницької області, яка на той час складалася із територій сучасної Вінницької, Хмельницької та частково Житомирської областей. На Вінниччині у 1923 році проживало 71,6 тис. поляків (до таких відносили й українців-католиків, осіб із польським прізвищем, представників змішаних шлюбів). У першій половині 1930-их років почали ліквідовуватися здобутки політики «коренізації», яка давала права та можливості нацменшинам: радянська влада закрила в УСРР 450 польських шкіл, 170 сільрад, припинила видання 17 польськомовних газет (зокрема, «Комунара пограниччя» у Волочиську – із 1 вересня 1935 року), Київський польський педінститут, кілька технікумів, театри, бібліотеки, римо-католицькі парафії. Гайдайківська, Канівська, Куровецька та Тарнорудська польські сільради Волочиського району об’єднані із українськими. Був навіть ліквідований польський національний район із центром у містечку Мархлевське (нині – с.Довбиш Баранівського району на Житомирщині).
9 грудня 1934 р. ЦК ВКП(б) надіслав в Україну телеграму із вимогою організувати масштабну операцію з переселення польських та німецьких громадян із західних областей УСРР. У кожному районі створювалася спеціальна комісія, що зазвичай складалася із першого секретаря райкому КП(б)У, голови райвиконкому, начальника районного відділення НКВС.
Із січня 1936 року керівництво НКВС України та Казахстану обговорювало питання про виселення близько 45 тисяч чоловік із 800-метрової прикордонної смуги у Казахстан. Операцію було заплановано на квітень-травень 1936 року. Юридичною підставою для незаконної депортації мирних жителів була постанова радянського уряду (РНК СРСР) від 28 квітня 1936 року №776-120сс «Про виселення з УСРР і господарського облаштування у Карагандинській області Казахської АСРР 15000 польських і німецьких господарств».
Злочинна акція із переселення відбувалася на прикордонній смузі довжиною 800 км (Вінницька, Київська області). Спеціальні комісії НКВС склали поіменні списки «антирадянських елементів», що підлягали депортації. Про виселення людей попереджали за 7-8 днів. Власне перед початком операції у кожну область прибував оперативно-командний та рядовий склад органів і військ НКВС. Із бійцями попередньо проводилися «профілактичні» бесіди, аби запобігти можливому спротиву громадян, не допустити жодної лояльності та співчуття до «ворогів народу».
У першій «хвилі» (20 травня – 10 червня 1936 року) із Волочиського району депортовано 500 родин. Безпосередньо на збір людям давалося 2 години. Переселенцям дозволяли брати одяг, нижню та постільну білизну, взуття, частину посуду (ложки, виделки, ножі, відра, чайники), харчування на один місяць, господарський побутовий інструмент – усього не більше 500 кг на родину, а також худобу та домашню птицю, яких транспортували в окремому вагоні. Організатори операції дезінформували людей, розповідаючи «казки» про сприятливий теплий клімат та гарні умови для ведення господарства у Казахстані, обіцяли розселити усіх у зручних помешканнях і т.п.
Зазвичай операція проводилася на світанку, щоб уникнути «панічних настроїв». Тих, хто підлягав переселенню, відправляли на збірні пункти. Залізничні станції оточувалися конвойними військами. Ешелони мали до 55 товарних вагонів, призначених для перевезення не людей, а худоби. У кожному вагоні розміщувалося 25-30 чоловік. В останній вагон завантажували сільськогосподарський реманент. «Мандрівка» у казахські степи тривала 2-3 тижні. Це було справжнє випробування, особливо для літніх людей та дітей. Свідки переселення згадували, що у дорозі люди помирали, але їх перевозили далі поруч із живими. Не забезпечувалися елементарні гігієнічні потреби. Зупинки ешелону були короткими. Щоб нагодувати й напоїти людей та худобу, передбачалася окрема цистерна. Переселенці розводили у полі багаття, готували гарячу їжу, але за свистком конвоїрів поверталися до вагонів.
Перші поселенці прибули 10 червня 1936 року на станцію Тайинша Омської залізниці. Їх загальна кількість складала 10 479 чоловік, у т.ч. – 4 663 дитини. Із спогадів переселенців: «Станція Тайинша, побудована у 1922 році, постала перед нами вбогими будівлями. Дерев’яний вокзал, депо для ремонту паровозів, кілька земляних будиночків і ще водокачка, оточена високим парканом. От біля цього паркану розвантажили всіх переселенців. Старики, жінки і діти, знесилені далекою дорогою, опинилися у полоні спекотного сонця. На світанку всіх завантажили у бортові автомобілі і відправили до місць призначення.»
Транспортували людей до територій майбутнього проживання у Карагандинській та Північно-Казахстанській областях. Обласні земельні комітети організували 13 прийомних пунктів (т.зв. «точок») біля місцевих ферм. Прибулі розмістилися у палатках і бараках серед голого степу та вимушені були одразу приступити до будівництва помешкань. Радянський уряд зобов’язав НКВС (зокрема, структури ГУЛАГу) «приділити увагу» спорудженню житла та господарських будівель самими ж поселенцями, виділити їм із цією метою будматеріали за готівковий розрахунок або довгостроковою позичкою на 8 років.
Отримані землі були малозаселеними. Потрібно згадати, що у попередні роки у Казахстані лютував Голодомор, а тому місцеві жителі насильно заганялися владою у колгоспи і вимушено займалися нехарактерним для себе землеробством. Незважаючи на гуманне ставлення та допомогу казахів, українські поляки могли розраховувати лише на власну працьовитість. Потрібно пам’ятати й про суворий клімат на півночі Казахстану: зимою температура повітря могла сягати – 45 градусів, частими були люті бурани. За об’ємом снігу, що буває нанесений під час буранів, Північний Казахстан нині займає друге місце у світі після Арктики.
Будівництво почали із підручного матеріалу – глини, піску, каміння. Із наметів люди переселилися у землянки, а лише згодом – у двоквартирні будинки типу бараків із саману (суміші глини і трави), котрі іронічно називалися «сталінками». Розмір житлової площі складав усього 2,5 кв. метри на людину.
Переселенці згадували: «Всі споруди були по суті землянками, побудованими із нарізаних пластів дерну, дахи утеплювали ковильним сіном, а зверху – пласт глини. До осені були побудовані двокімнатні будинки. Кожна сім’я отримала по одній кімнаті на 18 кв. метрів незалежно від кількості членів сім’ї (5-8 чоловік). Кожна родина самостійно будувала піч, закривала отвори і будувала сарай для зимівлі корови, а у ямі зимували кури. Топили кізяком і зібраним у степу очеретом. Не усі будинки встигали просохнути і взимку покривалися памороззю, а весною просідали».
«… Навантажили на підводи. Привезли у голий степ… З усіх побутових умов був лише один невпорядкований колодязь. На початках люди спали під відкритим небом, оскільки не було навіть наметів. Харчувалися одним хлібом (200 грамів на людину в день) і водою. Довелося терміново копати землянки. Кожна землянка не повинна була перевищувати квадрати – рівно три на чотири метри, між квадратами – загальна стіна. На кожній половинці повинні були розміститися по три-чотири родини. Спали на земляній підлозі, на підстилці із соломи. Кожна сім’я – у своєму кутку, а посередині була піч із саморобної цегли. Для захисту від бліх земляну підлогу мастили коров’яком, який збирали у степу неподалік від старих сіл. Ним також мастили солом’яні дахи землянок для захисту від дощів. Такі землянки більше були схожими на лігво звіра, ніж на житло людини. Люди не могли звикнути до реальної й жорстокої дійсності, адже колись вони жили у хороших будинках, мали підсобне господарство, а нових умов життя не витримували навіть чоловіки».
У вересні 1936 року облвиконкоми за клопотанням мешканців визначили для кожної переселенської точки назви, які нагадували про далеку Україну: 1 – село Калинівка, 2 – Донецьке, 3 – Білоярка, 5 – Ясна Поляна, 6 – Вишнівка, 7 – Костянтинівка, 8 – Красно-Київка, 9 – Ново-Березівка, 10 – Ново-Гречанівка, 11 – Зелений Гай, 12 – Чкалово (майбутній районний центр), 13 – Петрівка. Четвертою «точкою» у цьому переліку стало село Подольське (Подільське), де й опинилися родичі автора – брат і сестра Гончарі із с. Користова на Волочищині.
Друга частина переселенців, у т.ч. 200 родин із Волочищини, прибула у Казахстан у вересні-жовтні 1936 року. Їх розселили у створених «точках» та сусідніх колгоспах, оскільки план по депортації був «перевиконаний». Для переселенців з УСРР загалом створено 37 нових поселень та 3 машинно-тракторні станції (135 тракторів). За даними НКВС, на 1 грудня 1936 року виселення поляків з України завершилося: загалом переселено 69 283 особи, що на 23 тисячі більше від попередньо запланованої кількості.
Кожен депортований отримав статус «трудпоселенця». Це означало, що за ним встановлювався спецнагляд, щомісячно було необхідно посвідчувати своє перебування у створених комендатурах. Листування із рідними та виїзд за межі місць поселень заборонялися. Переміщення було дозволене лише у межах адміністративних районів.
Новостворені села належали до Красноармійського району, але згодом із його земель були утворені нові Келлеровський (1936) та Чкаловський (1939) райони. До останнього відійшло село Подольське, у якому діяв колгосп «Серп і молот».
Умови життя були важкими, переселенці скаржилися на порушення елементарних громадських прав. Мали місце понад 300 втеч, особливо до м. Омська, звідки, на думку людей, можна було спробувати повернутися додому. До січня 1937 року побудовані школи-семирічки у 6 із 13 «точок», у т.ч. Подольському. Перед посівною 1937 року виник голод, від якого частина переселенців загинула. Але українські поляки відзначалися вродженою працелюбністю, і вже до 1940 року їх господарства та колгоспи зарекомендували себе як передові. Поступово села ставали на ноги, будувалися заклади соціальної сфери. Колишні депортовані та їх господарства стали невід’ємною складовою економічного життя Казахстану.
Насильницьке переселення етнічних поляків з України 1936 року стало лише прологом 2-го етапу антипольської політики радянської влади. У 1937-1938 роках усе польське населення СРСР піддано жорстоким репресіям: людей за надуманими приводами засуджували до тривалих термінів ув’язнення та розстрілів. Переслідувань зазнали й члени їх родин – жінки та діти. Нова хвиля депортацій поляків-«осадників» із приєднаної до СРСР Західної України у Середню Азію проходила вже у післявоєнний час.
Режим спецпоселень для поляків Казахстану був скасований лише 17 січня 1956 року, за місяць до засудження культу особи Сталіна на XX з’їзді КПРС. Хоча спецнагляд (комендатури) було ліквідовано, але реабілітація на депортовані народи не поширювалася, «трудпоселенці» й далі перебували під наглядом адміністративних органів. Паспорти людям видали лише у 1959 році, а багатьом – аж на початку 1970-их. Невелика частина поляків повернулася в Україну, але більшість залишилася на обжитих місцях.
Нині у Казахстані проживає, за різними оцінками, від 35 до 50 тисяч поляків. Дослідники вважають, що частина із них у графі «національність» переписалася на росіян чи українців, а тому їх справжня кількість може сягати й 100 тисяч чоловік.
… Через кілька днів після мого запиту у соцмережах прийшло три відповіді від мешканців с. Подольського – пані Фелікси Бовсуновської (Щесняк), 1955 р.н.; пані Анни Щесняк (Щавінської), 1958 р.н., пані Марії Бритвак, 1959 р.н. Мені повідомили, що у Подольському проживає переважно вже третє покоління депортованих. Люди й сьогодні розмовляють українською, «як їх батьки». З України їм раніше також надходили посилки – «яблука та горіхи». Мешканці Подольського – нащадки вихідців із Шепетівки, Славути, Коростеня, а також Користови, Яхновець, інших сіл і міст. Виявилося, що мої родичі дійсно проживали у цьому селі, зберігся навіть їх будиночок. Кароль Гончар був одружений на Павлині (прізвище не вказали), а Анастасія вийшла заміж за Івана Яворського. Мешкали вони разом, чоловіки пішли із життя раніше, а жінки доглядали одна одну. Однак нащадків у них не було.
Пам’яті цих і десятків тисяч інших наших земляків, що за волею кривавого сталінського режиму опинилися у далеких степах Казахстану, за тисячі кілометрів від своєї батьківщини, присвячується ця публікація.
21.01.2022 року
Залиште Ваш коментар