Автори – Володимир Матусяк, Іван Поліщук
Понад століття тому у палаці маєтку Фридрихівка, що розташовувався на території сучасного Старого парку та санаторію «Райдуга» у Волочиську, сталася трагедія. Був убитий останній із роду місцевих землевласників – граф Лев (Леон) Янушевич Ледоховський. Через кілька поколінь обставини цього злочину у народній пам’яті обросли усілякими сумнівними чутками, а тому залишалося багато нез’ясованого. Щодо винуватців скоєного побутували різні версії: про власних селян, робітників цукрового заводу, вояків армії УНР. Місцеві оповідки згадують й легендарні підземні ходи, якими графська родина нібито намагалася залишити помістя.
Автори публікації вирішили спробувати розшукати документальні свідчення про загибель графа. Відтворити картину трагедії нам допомогла знайдена у польському перекладі наукова стаття дослідників Інституту історії Східної Європи Віденського університету П.Адельсгрубера, Л.Когена, Б.Кузьмани, Т.Лоренца під назвою «Разом та окремо: малі міста на галицько-волинсько-подільському прикордонні» (Torsten Lorenz, Paulus Adelsgruber, Laurie Cohen, Börries Kuzmany, «Razem i osobno. Małe miasta na pograniczu galicyjsko-wołyńsko-podolskim»; 2010). Стаття представляла вступний результат досліджень, проведених у рамках проєкту, що стосувався історії старого австрійсько-російського пограниччя по р.Збруч, у тому числі містечка Волочиськ.
Наприкінці публікації австрійські історики подають коротку інформацію щодо вбивства Ледоховського. Вони, зокрема, повідомляють, що 13 квітня 1919 року, на Пальмову неділю (католицьке релігійне свято Входу Господнього у Єрусалим, аналог Вербної неділі у православній традиції – авт.), «більшовицькі бандити», що належали до Чигиринського полку увійшли до будинку Леона Ледоховського у Фридрихівці і закатували його та двох двоюрідних братів, що раніше прибули у маєток із візитом. Далі автори роблять припущення, що дружина графа, син та доньки у той день були відсутні. На думку науковців, жоден із Ледоховських більше не повернувся у Фридрихівку, родина остаточно виїхала до Варшави через Львів. Одразу зазначимо, що у цьому повідомленні, як виявилося згодом, є певні неточності.
Ми звернули увагу на те, що джерелом цієї інформації були два документи. Перший із них – стаття під назвою «Як вони помирали», написана Яном Йодко-Наркевичем. Йдеться про недатований й перекладений англійською витяг із періодичного видання «Kurjer Lwowski» (щоденна польськомовна газета, що друкувалася у Львові протягом 1883-1935 років – авт.). Із великою вірогідністю можна припустити, що автор публікації – останній господар маєтку у Великій Бубнівці, що за 36 км від Волочиська. «Письменник, оратор, мандрівник і фантаст» згідно польських джерел, він також був ініціатором будівництва на власній землі залізничної станції, названої на його честь Наркевичами, поблизу якої згодом виникло однойменне селище (нині – центр Наркевицької громади).
Другий документ, на який спиралися австрійські дослідники, – лист «Jeanne» Ледоховської до Едвіна Ворфілда (Edwina Warfielda), написаний у Львові 31 липня 1919 року. Тут можна із впевненістю сказати, що авторка листа – Яніна, одна із доньок убитого волочиського власника (окрім неї у Лева Янушевича та його дружини Марії був син Володимир, доньки Марія та Зофія-Ізабелла). Причому лист написаний «за гарячими слідами», через кілька місяців після загибелі батька. Адресат нам був уже знайомий: Е. Ворфілд, на чиє ім’я надійшов лист, – це відомий на початку XX століття американський політик, член Демократичної партії, губернатор штату Меріленд (1904-1908). Все пояснюється логічно. Донька губернатора Луїза була першою дружиною Володимира Ледоховського – єдиного сина вбитого волочиського поміщика та, відповідно, рідного брата авторки листа. На той момент Володимир проживав у США, його «американський» шлюб загалом тривав із квітня 1913 по листопад 1922 року. Проте, це окрема цікава історія, яка висвітлена нами у статті «Слідами графського сина», до неї ми й відсилаємо любителів історії краю.
Але повернемося до з’ясування обставин загибелі Л.Я.Ледоховського у Фридрихівці. Як виявилося, вищезгадані статтю Я.Йодка-Наркевича та лист Я.Ледоховської австрійські автори знайшли у спеціальній колекції бібліотеки університету штату Меріленд (University of Maryland Libraries, Special Collections). Мова йде про Warfield Family Papers – фонд листів родини Ворфілдів. Суспільний дослідницький університет Меріленду розташовується у місті Колледж-Парк, що на сході межує із американською столицею Вашінгтоном.
Оскільки оригінали документів нам були невідомі, у грудні 2021 року у Івана Поліщука, співавтора цієї публікації, виникла ідея: зробити запит на електронну адресу університетської бібліотеки. Практично одразу надійшла автоматична відповідь, що задане питання може бути з’ясоване лише після завершення різдвяних свят. Однак вже через шість годин несподівано для нас надійшов зворотній лист від директора бібліотечного архіву University of Maryland. Посадовець був вкрай здивований таким незвичним запитом із далекого Волочиська в Україні, цікавився обставинами нашого пошуку. Але найбільше вразило те, що керівник бібліотеки передав скановані копії кількох документів, у т.ч. вже згаданої статті Я.Йодко-Наркевича із «Кур’єра Львовського». За словами архіваріуса, лист Яніни Ледоховської знайти не вдалося, оскільки нумерація фондів архіву зазнала певних змін. Документ, переданий американським колегою, містить нові важливі подробиці у справі вбивства графа. Нижче наводимо перекладений українською повний текст із власними коментарями та його англійський оригінал.
Але перед цим коротко окреслимо історичні обставини, які передували загибелі графа від рук більшовиків.
Протягом Визвольних змагань українського народу за незалежність УНР 1917-1921 років Волочиськ, як і інші містечка Правобережжя, сповна відчув увесь тягар бойових дій, безперервної зміни влади, стихійного нищення культурних пам’яток.
Початок 1919 року був знаменний проголошенням Акту Злуки двох новостворених українських держав – УНР та ЗУНР. Ця відома подія відбулася 22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві. Однак реалізувати на практиці ідею об’єднання наших земель не вдавалося, оскільки ще у грудні 1918-го організований у Москві т.зв. Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України та підпорядковані йому частини Червоної Армії розпочали наступ на Україну зі сторони Курська. За класичною схемою, на ноти протесту уряду Директорії УНР щодо припинення окупації з ленінського Раднаркому приходили відповіді, що, мовляв, «військ РСФРР в Україні немає, а проти Директорії воює армія українського радянського уряду, який є цілком незалежний». 6 лютого більшовики зайняли Київ, а далі військові дії відбувалися на Правобережній Україні.
У квітні 1919 року, коли, власне, й сталося вбивство Л.Ледоховського, більшовикам вдалося розколоти лінію фронту в районі залізничної станції Жмеринка. На півночі під контролем української влади залишилася вузька смуга території на Волині (район Дубно-Броди). Землі південніше, у т.ч. й наше місто, були окуповані Червоною армією у результаті боїв із південною групою українських військ. Ознакою часу стали більшовицькі погроми поміщицьких маєтків, реквізиції, розстріли заможних громадян без суду і слідства.
За таких обставин Армія УНР наприкінці травня 1919 року уклала перемир’я із поляками та на початку червня вдалим наступом витиснула більшовиків із південно-західного Поділля, звільнивши Кам’янець-Подільський, який став тимчасовою столицею українського уряду. У кінці червня – на початку липня більшовики знову здобули втрачену територію, захопивши Проскурів (5.7.1919) і підійшовши до Кам’янця. Отже бої проходили із перемінним успіхом. Ось на такому тлі відбувалися описані у статті Йодка-Наркевича події у Фридрихівці. Наводимо її текст у перекладі з англійської:
« ЯК ВОНИ ПОМИРАЛИ »
«Письменник Ян Йодко-Наркевич опублікував у «Kurjer Lwowski» зворушливий опис загибелі трьох польських мучеників, убитих більшовиками. Він пише так:
Граф Леон Ледоховський, убитий більшовицькими бандитами, загинув на своєму посту, ставши справжнім лицарем, вірним Богу на своїй Батьківщині. У Вербну неділю в маєток у Фридрихівці раптово увірвався гурт солдатів, що належав до Чигиринського полку і складався переважно із засуджених і злочинців, нещодавно звільнених революційною владою.
Від авторів: Мова йде про Чигиринський курінь Червоного козацтва (майбутній 414-ий Чигиринський більшовицький полк) під командуванням Свирида Коцура. Був сформований у Чигиринському повіті (нині – Черкаська область). У лютому 1919-го курінь налічував 1095 бійців. 24 лютого підрозділ було включено до складу «другої дивізії Українських Радянських військ товариша Жупана». Чигиринці у братовбивчих боях проти Дієвої армії УНР пройшли шлях від Фундукліївки до Волочиська. За деякими даними, штаб «полку» розташовувався у будинку волочиського волосного правління (будівля збереглася по вулиці Богуслаєва).
У вітальні сиділи пан і господиня дому зі своїми гостями паном Вітольдом і Генріхом Собанськими, двоюрідними братами пана Ледоховського, і директором Волочиських цукрових заводів. Бандити, порозумівшись із двома євреями з Плоскирова (сучасний Хмельницький – авт.), запитали кожного з панів по черзі: «Скільки у вас землі?». Коли директор цукрового заводу відповів, що землі у нього немає, його відштовхнули і сказали: «Тоді ти нам не потрібен». Але вони спіймали графа Ледоховського та панів Собанських, які кричали «Ви – вампіри!». Негідники завивали від люті, що польські пани не впали на коліна, не благали пощади. Через мить почулися постріли і троє джентльменів впали мертвими. Граф Ледоховський, який нещодавно був на сповіді, готуючись до Великодня, тихо пробирався до хреста, коли побачив наставлену на нього рушницю, а коли він лежав мертвий, на його обличчі був вираз божественного спокою і щастя.
Від авторів: Вітольд та Генріх Собанські були, вірогідно, двоюрідними братами (кузенами) не самого графа Ледоховського, а його дружини Марії, оскільки дівоче прізвище її матері – саме Собанська. Ці поважного віку люди приїхали у Волочиськ із родового маєтку у с. Верхівка (тепер – Гайсинського району на Вінниччині).
Через кілька хвилин один із чоловіків увірвався до кімнати, де графиня Ледоховська стояла на колінах біля ліжка, молячись, і зняв її з колін. Потім забрав з її пальців каблучки, грубо відштовхнувши її, вигукнув: «Не моліться… Бога немає».
Незабаром усе місце кишіло більшовицькими солдатами. Прибульці проклинали вбивць за те, що вони не катували жертв, щоб ті розкрили свої нібито приховані скарби. Потім вони раптом згадали, що графиня і три її дочки ще живі, і почали їх люті пошуки. Дамам загрожувала смертельна небезпека, але робітники заводу врятували їх і сховали у власних будинках. Вночі двоє робітників, переодягнених у більшовиків, відвезли дам на дерев’яному возі до Плоскирова, що за 30 верст від Фридрихівки. Крім графині Ледоховської та трьох її дочок, у возі були також стара графиня Тарновська (Tarnonwska) та її онука. Легко уявити, наскільки жахливою була ця подорож. І прибуття до Плоскирова було не менш страшним. Місто було повне більшовиків, якими керував Гриць Лепікаш (Hryc Lepikassa), відомий бандит, який тричі був засуджений до каторжних робіт у Сибіру та тричі втікав. Ця людина була жахом на все місто та околиці. Якби він почув про приїзд графині Ледоховської та її дочок, ніщо не врятувало б цих дам від загибелі; але Провидіння оберігало їх. Опікувався ними й отець Носалевський – священник, відомий у країні як патріот і робітник, який за допомогою доктора Славінського та його дружини так добре сховав дам, що вони провели місяць у Плоскирові відносно мирно. Проте отця Носалевського засудили до страти, а вирок, який мав бути виконаний, скоротили, коли жителі парафії повідомили більшовицьку владу, що якщо їхнього священника вб’ють, вони, зі свого боку, не залишать у Плоскирові жодного єврея в живих. . Ця загроза мала бажаний ефект, а отцю Носалевському дозволили втекти. Він пішов у напрямку Львова, але чому він ще не приїхав і де він зараз, я не маю жодних уявлень, і я дуже переживаю за нього.
Коли солдати Петлюри взяли Плоскиров, вони дозволили графині Ледоховській та її дочкам повернутися до їхнього маєтку, пообіцявши їм безпеку та захист. Тож вони поїхали назад у кареті до Волочиська, але коли дами наближалися до свого дому, їм повідомили, що більшовицьке військо знову підступає і що воно вже дійшло до Купеля. Не втрачаючи ні хвилини, вони поїхали в бік Тернополя. Не буду розповідати, як ці бідолахи наздоганяли польські та українські дивізії, що відступали, ні як гранати й снаряди падали навкруги, майже під ноги їхнім коням, ні про те, як їм довелося довго, тижнями, ховатися в Тернополі під час навали росіян, ані про те, як їх нарешті врятував другий польський наступ. Моя мета полягає лише в тому, щоб висловити свою честь і шану людині, яку я знав більше 30 років і яку я глибоко шанував, і чиїм бездоганним характером, незламною волею та надзвичайною працею я найбільше захоплююсь.
Померлий граф Ледоховський був чудовим поміщиком і адміністратором. Він майже не покидав маєтку, за винятком ділових експедицій до Києва. Відданий родині та своїй справі, він намагався за допомогою дружини та дочок зміцнити польський і католицький елемент у власному маєтку та в сусідніх землях утриманням шкіл, ясел і лікарень, на які витрачав величезні суми грошей, що було великим ризиком і переслідувалося у часи царського режиму.
Минулого року я поїхав розлучатися зі своїм розореним і зруйнованим домом, а потім відвідав покійного у його прекрасному маєтку у Фридрихівці. Я знайшов графа дуже втомленим, його гарне обличчя стало дуже худим і блідим. Цілий день він пив міцний чай, щоб зміцнити розбиті нерви — це було після першого замаху більшовиків на його життя. Я намагався переконати його виїхати за кордон на дуже потрібний відпочинок, але невдовзі зрозумів, що моє прохання його лише турбує, але ніколи не похитне його незламної рішучості залишатися на своєму посту usque ad mortem (до смерті).
Від авторів: Можна зробити логічний висновок, що стаття написана у 1919 або 1920 році, на що вказує автор у цьому абзаці, оскільки він відвідував графа «минулого року».
Майже в той же час графиня Ходкевич – сестра графа Ледоховського, вважаючи, що її обов’язок до кінця берегти скарби минулого Польщі, які були заховані в палаці Млинова, відмовилася від можливості втекти. Цю можливість їй пропонували французькі патрулі, що відступали. Графиня залишилася і померла страшною смертю разом з коханою дочкою.
Від авторів: 28 травня 1919 року, через місяць після подій у Фридрихівці, графиня Юлія Ходкевич (Ледоховська) разом з молодшою дочкою Софією були закатовані більшовицькими солдатами у підвалах власного будинку у містечку Млинів (нині – на Рівненщині). Жителі таємно перепоховали Ходкевичів у місцевому костелі. В 1933 р. там саме знайшов свій останній спочинок молодший син Юлії Ледоховської Мечислав Ходкевич. Нині місце поховання втрачене: у 1960-х роках за наказом місцевої влади костел зруйнували, а на місці крипти із похованнями побудували кінотеатр.
Знаю, зараз не в моді говорити на славу шляхтичів, особливо великих землевласників, але треба визнати, що наше прикордонне шляхетство, яке дорікають у тому, що воно не вміє жити, принаймні вірне традиції їхніх предків вміти гідно померти.»
Підведемо підсумки. Згідно наведеного листа стають зрозумілими подробиці загибелі графа Л.Ледоховського у своєму фридрихівському помешканні. Залишається нез’ясованим, із чиїх слів писав свою статтю Я. Йодко-Наркевич (скоріше за все – зі слів дружини чи когось із доньок поміщика). Однозначно, йдеться про очевидця, оскільки події описані досить докладно. Графиня та троє її доньок вимушені були через ці трагічні обставини емігрувати за Збруч, у відновлену Польщу. У наших наступних публікаціях читайте про нові неймовірні пошуки прямих нащадків волочиського землевласника, які принесли дуже несподівані результати.
03 січня 2022 року
Історія родини Ледоховських у Волочиську – тема 4-ї серії фільму «Про що мовчить графський парк?» (2020) від команди проекту «ProВолочиськ».
Залиште Ваш коментар