ІСТОРІЯ ВОЛОЧИСЬКА: ПРО ЩО ОПОВІДАЄ ГЕОГРАФІЧНА КАРТА ГІЙОМА БОПЛАНА

_{автор – Олександр Фрадинський, дослідник історії, канд. екон. наук}

Першою, найбільш досконалою географічною картою території теперішньої України, стала карта французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана «Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina. Cum adjacentibus Provinciis» («Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна, з прилеглими провінціями»), яка дійшла до нас у вигляді гравюри, виконаної протягом 1648-1660 років голландським картографом Вільгельмом Гондіусом у кількох варіантах.

Карта вирізняється чудовою деталізацією, на ній зображено всі більш-менш значні населені пункти, річки, озера, лісові масиви, торговельні шляхи. Особливістю цієї мапи є те, що, на відміну від сучасних карт, у її верхній частині зображується Південь, відповідно, внизу – Північ, зліва – Схід, а справа – Захід. Карта виконана у масштабі 1 : 1800000, тобто у її 1 сантиметрі зображено 18 кілометрів реальної території.

Пояснення такої деталізації полягає у тому, що автор карти, французький військовий інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан, більше 15 років перебував на військовій службі у польського короля Сигізмунда ІІІ Вази, а місцем його служби були терени сучасної України. Йому приписують побудову оборонних замків у Барі, Бродах і Кременчуку, відбудову фортеці Кодак на Дніпрі. Окрім географічної карти, Боплан написав і краєзнавчо-етнографічну працю «Опис України кількох провінцій королівства польського, що тягнуться від кордонів Московії до Трансільванії разом з їх звичаями, способом життя і ведення воєн, сіра де Боплана в Руані, у Жана Кайуе, при королівському дворі», яка стала відомою в Україні під скороченою назвою ««Опис України» Боплана».

На карті Боплана Волочиськ показано як населений пункт Woloczicze із церквою, який знаходиться на місці злиття двох річок: однієї – безіменної (це теперішня Грабарка, у верхів’ї якої позначено населений пункт без назви, скоріш за все – теперішнє село Маначин), а друга – добре нам відомий Збруч, який на карті Боплана називається Себровець.

В основу назви Себровець покладено корінь «себр», який легко трансформується у добре знане та легко впізнаване білоруське слово «сябр» – друг, товариш. Але справа у тому, що у роки Великого князівства Литовського значення цього слова суттєво відрізнялося від теперішнього. Сябрами називалася певна категорія особисто вільних людей, які здійснювали свою господарсько-економічну діяльність на основі спільного володіння та використання засобів виробництва – землі, пасовиськ, лісів, інструментів. Сябри могли здійснювати спільну торгову діяльність, бути такими собі пайовиками, до їх складу могли входити представники усіх класів, окрім шляхти. Залишки традицій сябрів живуть і зараз на теренах нашого краю та всієї України, наприклад у спільному використанні пасовищ у селах для відгодівлі великої рогатої худоби. Таким чином стара назва Збруча – Себровець – свідчить про те, що на її берегах поселялися вільні люди, які віддавали перевагу общинному володінню.

Аналізуючи умовні картографічні позначення, приходиш до думки, що Волочиськ середини ХVII століття – невеликий населений пункт, приблизно такий же, як його тогочасні найближчі поселення – Ожигівці, Скалат, Гримайлів. Більшим за Волочиськ були теперішні села та села міського типу – Тарноруда (на карті позначено під своєю давньою назвою Роматинці), Базалія, Фельштин (тепер – Гвардійське), Сатанів.

Вивчення карти дозволяє зробити три цікаві висновки, які стосуються історії як Волочиська, так і всього нашого краю. Перший із них стосується адміністративно-територіальних кордонів Волині та Поділля. Боплан чітко показує, що кордон між волинськими та подільськими землями (пунктирна лінія) проходив від витоку річки Бог (яка на початку ХХ століття з легкої руки російського професора Ласкарьова, що досліджував геологічну будову Волині та Поділля, перетворилася на Буг, а, щоб відрізнятися від свого західного тезки, отримала епітет Південний), далі – північніше Ожиговець, Збаража, Тернополя, йшов до нижньої течії річки Золотої, по якій впиралася у Дністер. Таким чином, карта Боплана, як і інші давні географічні карти, неоднозначно свідчить про те, що Волочиськ був північно-західним населеним пунктом історичного Поділля.

Другий висновок стосується, як це не дивно, кримських татар, а саме шляхів їх набігів на українські землі. Вважається що свої походи кримці здійснювали давніми торговими шляхами, які були відомі ще з часів Київської Русі. Один із них, північний, отримав назву Чорного, а другий, який йшов із південного сходу – Кучманського шляху. Цілком можна припустити, що Кучманський шлях використовувався для ворожих набігів і у більш віддалені часи, адже забравши із його назви букву «ч» ми отримаємо назву Куманського шляху, який чітко ув’язується із самоназвою половців – «кумани». У фаховій історичній літературі можна знайти згадки про те, що ці два шляхи об’єднувалися в один «у районі Тернополя», «біля Збаража», «поблизу Чорного Острова». Проте, Гійом Боплан чітко показує на своїй карті, що ці шляхи зливалися в один у верхів’ях Збруча, приблизно там, де зараз знаходиться село Щаснівка (на карті зображено доріжки, що сходяться між Базалією та Ожигівцями). Після чого одна гілка йшла на північ – на Волинь, а друга – на захід, у сучасну Галичину. Не дивно, що враховуючи загрози постійних нападів, для розміщення давнього Волочиська було обрано високий лівий берег Збруча, який надійно прикривав північний, північно-східний та західний напрямки від ворожої агресії. Створення мережі ставків на Збручі перетворювало його на нездоланну перешкоду для татарської кінноти з цих напрямів.

Третій висновок, який ми можемо зробити, вивчаючи карту, це те, що  Волочиськ чітко локалізується у межах лівого берегу Збруча, ніяких поселень на правому березі немає. А це, в свою чергу, дозволяє зробити висновок, що на момент картографування сучасного смт Підволочиська, як населеного пункту-супутника, або ж частини давнього Волочища, не було. Щодо надзвичайно цікавого та дуже провокативного питання виникнення Підволочиська як містечка-сусіда Волочиська, автор ще повернеться в одній із наступних своїх публікацій. А зараз, резюмуючи вищевикладене, можна стверджувати, що давні географічні карти – це надважливе джерело історичної інформації, яке, поки що, недостатньо оцінене краєзнавцями та етнографами. Їх уважне вивчення дослідниками досить часто може привести до важливих, а подекуди і сенсаційних висновків, які стосуються історії як окремих населених пунктів, так і цілих історичних регіонів.