Ми на Facebook

Наш YouTube

Друга світова війнаПочитатиПро історію

17 ВЕРЕСНЯ, РІВНО О 4-ІЙ ГОДИНІ

Перегляди

автор – Олександр Фрадинський, дослідник історії, канд. екон. наук

У березні 2003 року світ побачила комп’ютерна гра-військова стратегія «Бліцкриг», яка дуже швидко стала культовою серед геймерів. Особливість цієї гри у тому, що вона присвячена реальним подіям ІІ-ї світової війни, а усі її місії-етапи ґрунтувалися на історичних фактах.

У ході виконання однієї із цих місій – «Польський похід РСЧА», геймер, який грає на стороні радянських військ, отримує завдання захопити міст через прикордонну річку та вийти на дорогу, що веде на Тернопіль. Знавцям історії не важко впізнати у прикордонній річці – річку Збруч, а у мості – міст, що сполучає Волочиськ і Підволочиськ.

Для людей, які не володіють достатніми історичними знаннями в грі передбачено опис-інструктаж, в якому наводиться офіційна версія цієї події – «О 4-00 група радянських прикордонників та червоноармійців захопила Волочиський прикордонний міст. О 4-30 війська 17-ого стрілецького корпусу нанесли артилерійський удар по вогневих точках та опорних пунктах ворога, а о 5-00 приступили до форсування річки Збруч…».

У цій комп’ютерній грі відображається початковий етап так званого Польського походу Робітничо-селянської Червоної Армії, або ж, як його називали в СРСР – возз’єднання західнобілоруських та західноукраїнських земель у 1939 році. По факту – це була короткотривала військова операція радянських військ, яка тривала з 17 вересня по 5 жовтня 1939 року. Її результат – приєднання до СРСР близько 200 тис. квадратних кілометрів, що знаходилися у східній частині тогочасної Польщі та на яких мешкало близько 13 млн. чоловік.

Фактично це був підлий удар у спину полякам, які вели бойові дії проти Німеччини. Найкраще те, що трапилося між Польщею та СРСР у вересні 1939 року, символізує пам’ятник польським воякам, розстріляним у Катині.

Не слід думати, що напад на Польщу відбувся спонтанно. До нього СРСР ретельно готувався, уклавши пакт про ненапад із нацистською Німеччиною та поділивши Європу на зони свого впливу. Загальна чисельність радянських військ, які брали участь у захоплені Західної Білорусі та Західної України, склала 466516 осіб, які були поділені на 2 фронти – Український (265714 військовослужбовців) та Білоруський (200802 бійців та командирів). Структурне наповнення військ Українського фронту складалося із 25740 командирів, 34980 старшин і сержантів та 204994 рядових бійців. На їх озброєнні перебувало 1792 гармати і 2330 танків, більше 1200 літаків усіх типів. Командував військами Українського фронту командарм 1 рангу С. Тимошенко, а начальником штабу був комбриг М. Ватутін.

Радянським військам на східному кордоні Польщі протистояв польський Корпус охорони прикордоння під командуванням бригадного генерала Орлик-Рюкермана. До складу цього Корпусу входили 3 полки («Сарни», «Дубно», «Поділля»), 10 батальйонів, 3 дивізіони та 1 кавалерійський ескадрон – усього близько 12 тисяч солдат та офіцерів.

Для реалізації планів наступу на Західну Україну, радянським командуванням, із військових підрозділів, які перебазувалися з-під Вінниці в район Волочиська, було сформовано Волочиську армійську групу, якою командував майбутній маршал СРСР та керівник Головного розвідувального управління СРСР (ГРУ), а на той час комкор П.І. Голіков. Членом Військової ради став бригадний комісар Г.Захаричев. До складу Волочиської армійської групи увійшли стрілецькі, кавалерійські та танкові підрозділи Червоної Армії:

  • 17-ий стрілецький корпус (96-а стрілецька дивізія, 97-а стрілецька дивізія, 38-а легкотанкова бригада (143 танки Т-26), 10-а важка танкова бригада (58 танків Т-28 та 20 танків БТ-7));
  • 2-ий кавалерійський корпус (3-я кавалерійська дивізія, 5-а кавалерійська дивізія, 14-а кавалерійська дивізія, 24-а легкотанкова бригада (237 танків БТ)).

Штаб групи розміщувався безпосередньо в самому містечку. Також Волочиській армійській групі було підпорядковано особовий склад 13-ого Проскурівського укріпрайону (УР), який складався із управління УРом, 141-ого окремого кулеметного батальйону двохротного складу, посиленого двома відділеннями протитанкових гармат (всього 323 військовослужбовці), автотранспортного взводу (16 осіб) та військовослужбовців тилового забезпечення (27 осіб). Завданням командирів та бійців УРу було зайняти оборону в 26 ДОТах, збудованих поблизу Волочиська. Проте постріляти радянським військовикам довелося дещо раніше запланованої дати вторгнення. 14 вересня 1939 року через кордон поблизу Волочиська перелетів польський військовий літак. Проліт відбувся між лінією залізниці та селом Мислова. Літак-порушник спочатку було обстріляно прикордонниками із особистої зброї, а згодом до ураження було підключено зенітні кулемети. Невеликий літак пішов на вимушене приземлення за 1,5 кілометра на схід від містечка Фридрихівка (більш-менш рівна ділянка землі, придатна для цього – це поле в районі Запутів, там де зараз вулиці Франка і Гагаріна та об’їзною дорогою (БАМом)).

Спочатку польський літак ідентифікували як винищувач, проте у подальшому з’ясували, що це був моноплан типу радянського ПО-2, який міг використовуватися в якості літака-розвідника, літака-зв’язківця, або навчального літака. У радянських документах цей літак названо розвідником типу Lublin R-XIII, але у протоколі допиту пілота літак значиться як Р-8, хоча машин такого типу в польській авіації не було, а був учбово-тренувальний літак типу RWD-8. Скоріш за все, саме RWD-8, яких до початку ІІ-ї світової війни польське авіабудування випустило 270 одиниць, і був порушником кордоном.

Польський льотчик 1-ого авіаційного полку Ян Лапчинський на допиті заявив, що він у складі групи із 3 навчальних літаків здійснював переліт на аеродром Тернополя, проте був атакований німецькими винищувачами, втратив орієнтування та перетнув радянсько-польський кордон. Цього ж дня, 14 вересня 1939 року, Військова рада Київського особливого військового округу отримала секретну директиву особливої важливості №16634 за підписом народного комісара оборони СРСР, маршала К. Ворошилова. Цією директивою наказувалося на кінець дня 16 вересня 1939 року таємно зосередитись та бути готовими до рішучого наступу з метою миттєвого розгрому військ супротивника. Волочиська армійська група отримала наказ зосередитися в районі населених пунктів Волочиськ, Соломна і Чорний Острів. Місця скупчення радянських військ слід було прикрити винищувальною авіацією та зенітною артилерією.

завдання групи полягало у нанесенні потужного і рішучого удару по польським військам та швидкого наступу на міста Теребовля, Тернопіль, Львів. На кінець дня 17 вересня 1939 року, війська Волочиської групи повинні були вийти в район Озерної, а на кінець дня 18 вересня – оволодіти районом міст Буськ, Перемишляни, Бобрка, маючи на меті подальше захоплення міста Львова. Дії групи мали бути рішучими й швидкими, тому вона не повинна була вступати у фронтальні бої на укріплених позиціях ворога, а, виставляючи бойові заслони з переду, обходити вузли опору із флангів, заходити у тил ворога і рухатися вперед, продовжуючи виконувати бойове завдання. Для подолання сильно укріпленої оборони поляків, Волочиській армійській групі передавався у розпорядження 137-ий артилерійський полк великої потужності резерву головного командування, на озброєнні якого перебували 203-мм гаубиці Б-4 зразка 1931 року, які мали неофіційну назву «сталінські кувалди».

Документи радянських військових частин засвідчують, що військові дії в ході Польського походу Червоної армії розпочалися саме у Волочиську о 4-00 годин 17 вересня 1939 року. Їх початок поклали дії штурмової групи із радянських прикордонників та військових, які захопили міст через Збруч.

Радянський військовий кореспондент М. Петров у своїй публікації «З честю і славою» про події ранку 17 вересня 1939 року написав – «Зранку 17 вересня наші славні прикордонники миттєвим ударом знищили польські стражниці та усьому протязі колишнього західного кордону. Відразу за ними на територію колишньої польської «держави» вступила героїчна Червона Армія…». Наскільки лицемірною виглядають ці слова у порівнянні з тим, що було написано у радянській пресі, прозі та віршах про напад нацистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року – «віроломний», «підступний», «підлий», «ниций» і т.д. і т.п!!! Тут присутня типова політика подвійних стандартів: напад радянських «славних прикордонників» о 4 годині 17 вересня 1939 року на своїх польських колег – повне схвалення та захоплення, ці ж самі дії о 4 годині 22 червня 1941 року німецьких прикордонників та військових Вермахту стосовно прикордонників і військових СРСР – викликає лише волання про підступність та віроломство Гітлера. При цьому, ніхто не згадує про «закон бумерангу», а ми тут бачимо типовий його прояв на практиці.

Після захоплення мосту, по правому берегу Збруча було здійснено артилерійський наліт силами артилерії 17-ого стрілецького корпусу, яка нараховувала 306 гармат та мінометів. Потреби в такій демонстрації сили не було абсолютно, адже з польської сторони були лише прикордонники, без важкого озброєння. Аналіз використання снарядів гарматами 17-ого стрілецького корпусу дозволяє зробити висновок, що артилерійський наліт був нетривалим, оскільки всього за час Польського походу було використано близько 600 снарядів (85% яких були калібру 45-мм і 76-мм). Причому під час наступу на Підволочиськ та Тернопіль було випущено близько 400 гарматних набоїв. В 5-00 годин частини цього корпусу почали переправу через Збруч, використовуючи захоплений міст та  кілька наведених переправ через річку. Супротиву польські війська не здійснювали. О 6-00 годині радянські війська захопили Підволочиськ та просунулися на 4 кілометри у глиб польської території, розвиваючи наступ на Тернопіль. О 06-15 годин, радянськими прикордонниками із застави Волочиського прикордонного загону «Щаснівка» було зайнято польську прикордонну заставу «Білозірка», яку поляки залишили без бою.

Приблизно у цей самий час польські військовослужбовці інформували свій Генеральний Штаб про те, що з 5 години в районах Підволочиська, Гусятина і Залуччя якісь невстановлені через темряву військові частини намагаються перейти кордон. Із ними ведуть бій підрозділи прикордонної сторожі (Нічого вам не нагадує?! Як на мене – ситуація один в один із подіями весни 2014 року в Криму). Близько 7-00 години капітан Е. Фрізендорф з розвідки Корпусу охорони прикордоння повідомив: «О 6.20 опізнано, що це більшовицькі регулярні частини. За ними чути шум моторів. У районі Підволочиськ, Точиськ і Сокиринці частини КОП відступають під натиском противника».

О 8-00 годині радянські частини 17-ого стрілецького корпусу переправилися через Збруч, сформували похідні колони та вирушили у західному напрямі – брати Тернопіль.

Просуванню радянських військ на Захід польська авіація запобігти не могла, адже усі більш-менш боєздатні авіаційні частини стримували натиск німецької армії на Заході. Проте, ще один авіаційний інцидент відбувся на східній околиці містечка Фридрихівка (район теперішнього автовокзалу). За донесеннями радянських військ внаслідок бомбування «польськими літаками з радянськими розпізнавальними знаками» було знищено дві автомашини з пальним, вбито 6 та поранено 5 військовослужбовців. Немає сумніву що цими «польськими» літаками була радянська авіація, яка втратила орієнтування та нанесла бомбово-штурмовий удар по своїх військах. Тоді таке часто траплялося на війні, через відсутність надійних засобів зв’язку та корегувальників. У військовому сленгу з’явився навіть термін «дружній вогонь», який означав ведення вогню по своїх військових підрозділах. Згадка про одного із загиблих під час бомбування є у довіднику «Загиблі на чужині: Книга Пам’яті України про громадян, які загинули у воєнних конфліктах», що вийшла 2003 року в Києві – «Нижник Леонтій Родіонович, Вінницька область, Жмеринський р-н. Призваний Жмеринським РВК. Червоноармієць. Загинув 17 вересня 1939 р. Похований: м. Волочиськ, Хмельницька обл». Саме дата загибелі та місце поховання дозволяє зробити висновок, що він може бути одним із 6-ти загиблих бійців.

Фактично, активна фаза військових дій в районі Волочиська закінчилися в першій половині 17 вересня. Про ті події, які тут відбувалися, розповіли 22 вересня 1939 року в центральному друкованому органі народного комісаріату оборони СРСР (аналог сучасного Міністерства оборони) – газеті «Красная звезда», де було опубліковано невелику замітку «Неудержимый марш» авторства Л. Шмоніна, у якій було описано радянське бачення подій в районі Волочиська, які трапилися зранку 17 вересня 1939 року.

«Український фронт. 21 вересня (По телеграфу від наш. спец. кор.). Невеликий загін радянських прикордонників. Славні бійці, які зірко охороняють кордони Радянської України. Виловлюючи шпигунів і диверсантів, які засилаються ворожими розвідками, вони не раз показували справжній героїзм. Один із них – прикордонник Шаріхін, нагороджений орденом за заслуги при охороні кордонів. Тепер їм першими випала честь розпочати просування на Західну Україну – захопити переправу через Збруч, зняти польську прикордонну сторожу. Розпочалася гаряча перестрілка. Поляки чисельно переважали наш загін. В боях був двічі поранений молодший командир Завілов, поранений технік-інтендант 2-ого рангу Пустовіт. Але вони залишилися на бойових постах. Через 15 хвилин переправа була захоплена. Підійшли частини Червоної армії. Вони повели рішучий наступ на польські війська, що чинили опір. Заговорила артилерія. Повітря стрясалося від вибухів. Прямою наводкою влучно б’є навідник комсомолець Поздняков. Він посилає 6 снарядів, 5 із яких потрапляють в ціль. Поляки, не витримавши натиску, біжать… Наступ, розпочатий прикордонниками, розвивається миттєво. Братські зустрічі у Підволочиську, Тернополі… Супроводжуючі вітальними вигуками звільненого народу, бійці йдуть і йдуть вперед і ніщо не може їх зупинити».

Не знаю, як вам, шановні читачі, але мені важко віриться у братські зустрічі у містечку, яке було піддане безглуздому артилерійському обстрілу, від якого, в першу чергу, постраждали цивільні. Тай сама газетна замітка – це агітаційний лубок, основне призначення якого – показати преваги радянської зброї («Красная Армия всех сильней!») та як радо вітають своїх «визволителів» жителі «звільнених» територій.

В цілому ж, якщо говорити про втрати, то у ході Польського походу Червона Армія безповоротно втратила 1475 військовослужбовців (148 командирів, 191 сержанта і старшин, 1136 рядових). Із загальних втрат, в ході боїв загинули 973 людини, померло від ран – 102 особи, загинуло в катастрофах та надзвичайних пригодах – 76 військовослужбовців, пропало безвісти – 302 бійця і командира, померло від хвороб – 22 людини. Санітарні втрати склали 2383 бійця і командира, із яких поранено, контужено, обпечено – 2002; захворіло із подальшою госпіталізацією – 344 особи.

На основі 17-ого стрілецького корпусу, що входив до складу Волочиської армійської групи, 28 вересня 1939 року було створено 6-ту загальновійськову армію, яка прийняла участь в прикордонних боях літа 1941 року, на початку серпня 1941 року потрапила в німецьке оточення під Уманню, де її основні сили були частково знищені та частково захоплені в полон. Загинув і командуючий 6-ою армією генерал-лейтенант І.М. Музиченко. Рештки 6-ої армії, які зуміли прорватися з ворожого оточення, були розформовані 10 серпня 1941 року.

Набагато вдалішим був бойовий шлях 2-ого кавалерійського корпусу імені Ради народних комісарів Української РСР. У 1940 році він взяв участь в анексії Північної Буковини, початок війни з Німеччиною зустрів у Молдавії, відступав до Москви, наносячи дошкульні удари ворогу. У листопаді 1941 року, першим серед кавалерійських частин Червоної Армії отримав гвардійське звання, ставши 1-им гвардійським кавалерійським корпусом. Під командуванням генерал-лейтенанта П. Бєлова взяв участь у Ржевсько-Вяземській операції радянських військ 1942 року, в ході якої був відрізаний ворогом та 5 місяців (унікальний випадок!!!) воював у ворожому тилу. Про результативність бойової роботи цього корпусу (та полководницький талант його командира генерала П. Бєлова) свідчить той факт, що він неодноразово згадується у щоденнику начальника Генерального штабу Вермахту Франца Гальдера, як дуже небезпечний супротивник. Від Москви у 1941 році 1-ий гвардійський кавалерійський корпус дійшов до Берліна у 1945 році. У його складі воювали наші земляки:

  • Лисак Сергій Іванович, гвардії старший лейтенант, 1920 року народження, уродженець села Юхимівці, нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, загинув 19.11.1943 року, похований в м. Житомир;
  • Лозінський Микола Феофілович, гвардії червоноармієць, 1915 року народження, уродженець села Голохвасти (зараз – у складі Полян), нагороджений орденом Червоної Зірки;
  • Мостинець Іван Федорович, гвардії єфрейтор, 1921 року народження, уродженець села Курилівка, нагороджений орденами Червоної Зірки та Слави ІІІ ступеня, медаллю «За бойові заслуги»;
  • Калик Шмуль Гершкович, гвардії червоноармієць, 1905 року народження, уродженець Волочиська, нагороджений медалями «За оборону Москви» і «За бойові заслуги»;
  • Віннічук Григорій Терентійович, гвардії червоноармієць, 1896 року народження, уродженець села Вочківці, нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня;
  • Стецюк Іван Олексійович, гвардії червоноармієць, 1905 року народження, уродженець села Богданівка, нагороджений медаллю «За бойові заслуги»;
  • Ящук Андрій Антонович, гвардії червоноармієць, 1907 року народження, уродженець села Нова Гребля, нагороджений медаллю «За бойові заслуги»;
  • Тичинський Адольф Улянович, гвардії єфрейтор, 1901 року народження, уродженець села Великі Жеребки, нагороджений медаллю «За бойові заслуги»;
  • Романюк Микола Іванович, гвардії єфрейтор, 1911 року народження, уродженець Війтівців, нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу».

А що ж було далі восени 1939 року? А була тепла зустріч німецьких та радянських частин, налагодження чудових партнерських стосунків між німецькими і радянськими генералами, що тривали до 22 червня 1941 року, апофеозом всього цього стало проведення спільного параду німецьких та радянських військ у Бресті 22 вересня 1939 року…

Залиште Ваш коментар

Залишити відповідь