Автор – Володимир Матусяк, дослідник історії м. Волочиська
Одним із найбільш важливих джерел з історії волочиського краю у XVII ст. є широковідома праця мандрівника та шпигуна Ульріха фон Вердума під назвою «Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672… через королівство Польське». Перш, ніж перейти до найцікавішого, слід розповісти про саму постать автора та авантюрні обставини його перебування в українських землях.
1670-ті роки – це час після Андрусівського перемир’я, за яким наші території були поділені по Дніпру між Річчю Посполитою та Московським царством. Правобережні козацькі землі, включно із Поділлям та Волинню, стали політично залежними від польської корони, якою на той час володів перший в історії країни представник шляхетського роду на престолі – Михайло Корибут Вишневецький (1669-1673). Цікаво, що сам король був уродженцем містечка Білий Камінь (нині – село Золочівського району на Львівщині). Його батько – ненависний козакам у часи Хмельниччини католик-ренегат Ієремія Вишневецький.
У тогочасній Європі відбувалися складні закулісні ігри, головні гравці переслідували свої корисні інтереси. Зокрема, Франція намагалася підступно організувати змову проти чинного польського короля, використавши невдоволення значної частини шляхти. План дій був особливо авантюрним: замість Вишневецького корону мав отримати французький принц де Лонгвіль, на що у Парижі не пошкодували 7 мільйонів злотих. Саме з цією таємною метою на Правобережжя вирушила група шпигунів, очолювана дипломатом Жаном де Куртоном, котрий видавав себе то за абата, то за королівського інженера. Секретарем очільника місії та спостережливим учасником цієї подорожі випадково й став майбутній автор «Щоденника» Ульріх фон Вердум.
Уродженець Східної Фрісляндії (тепер це захід Німеччини) із збіднілого шляхетського роду, фон Вердум успішно закінчив престижний Гейдельберзький університет, проте змінив плинне життя молодого науковця на сповнену пригод роль мандрівника.
Ймовірно, що мета подорожей самому письменнику була не зовсім зрозумілою. Ця місія не досягнула цілі: принц-француз, потенційний претендент на трон, загинув в одній із битв. Через небезпеку викриття групі довелося швидко прориватися назад. Відзначимо також, що у ці роки обставини звели Ульріха із видатним полководцем, майбутнім захисником Європи від османської навали та королем Речі Посполитої Яном Собеським.
Вважається, що усього фон Вердум здійснив чотири окремі подорожі по українських землях. Мандрівник занотував докладні й точні відомості про міста й села, історичні землі, географію, етнографію, народонаселення, топоніміку, а також міжцерковні стосунки, дипломатію, взаємини Яна Собеського із козацьким гетьманом Петром Дорошенком. Дослідники відзначають літературні здібності та скрупульозність автора «Щоденника».
Волочиський край Ульріх фон Вердум відвідав під час своєї четвертої, зворотної подорожі восени 1671 року, маршрут якої пролягав із Бара до Львова. Допитливим читачам радимо ознайомитися із книгою відомих подільських краєзнавців Володимира та Зої Захар’євих «Давні карти та щоденники про Хмельниччину XVI-XVIII ст.» (2017), де автори детально проаналізували описи перебування фон Вердума у багатьох населених пунктах сучасної Хмельниччини: Збрижі, Оринині, Кам’янці, Балині, Солобківцях, Зінькові, Деражні, Масівцях, Копистині, Плоскирові (сучасному Хмельницькому), Грузевиці, Чорному Острові, Підпилип’ї, Кептинцях, Смотричі, Врублівцях, Китайгороді, Студениці, Козодавинцях, Ушиці, Лоївцях, Калюсі. Прикметно, що частина цих поселень нині змінила назву, а кількох уже взагалі не існує на карті (наприклад, через затоплення сіл у долині Дністра).
Текст «Щоденника», який наведений нижче, був надрукований у 1983 році краєзнавцем зі Львова Іваном Сварником, котрий переклав його із польської.
25 листопада 1671 року Ульріх фон Вердум занотовує про своє перебування у Чорному Острові – «досить великому місті, що разом з іншими належить князеві Костянтину Вишневецькому, дядькові короля Михайла». Місто «негусто забудоване дерев’яними спорудами», має два храми – «папський і руський». Далі згадується замок, що височіє на окремому острові разом із частоколами й прилеглим земляним валом. Вказано, що чотири роки тому 6 тисяч татар не змогли оволодіти Чорним Островом. Далі цитуємо: «… Буг витікає за дві милі звідси, неподалік від містечка під назвою Пахутинці, також власності князя Костянтина. Тут ледь не задушило на смерть козацького селянина великим міхом муки, якого пан полковник Боган купив після вінницької експедиції за дуката й подарував мені.»
«Дня 26 листопада з Чорного Острова через рівнину, залишаючи по праву руку Буг, далі болотистою долиною, де пливе чималий потік, за яким видно спустошене село Купіль (вочевидь, татарами – В.М.), їдучи весь час згори, аж до Маначина три великі милі. Це невелике містечко на острові серед озера, захищене частоколами. В ньому є папський і руський храми (тобто, католицький і православний – В.М.). Належить також князеві Костянтину (Вишневецькому – В.М.). Неподалік від цього місця лежить місто й замок Вишнівець, столиця того ж князівства, де народився батько теперішнього польського короля Михайла – Ієронім (тобто князь Ієремія Вишневецький – В.М.), а також його брати Костянтин і Дмитро Вишневецькі».
Нагадаємо, що в сучасному Маначині зберігся топонім Замчисько. У цій частині села було виявлено пізньосередньовічне городище. Залишки дерев’яно-земляної фортеці та укріпленого міста розташовані тепер на городах місцевих селян. У 1971 році на подвір’ї Віри Рибчинської було навіть встановлено охоронний знак. Сучасні археологи вважають, що городище у межиріччі Грабарки та Брудної могло існувати тут не лише у XIV-XVII, а й у XI-XII ст. Саме його й згадує у «Щоденнику» У. фон Вердум.
Повернімося до тексту: «З Маначина через калюжі й поля, лишаючи по ліву руку високі чагарники, а справа багнисту долину з великим озером на її початку та малим селом на кінці, і далі через глибоку долину до Волочиська – півтори милі…».
Необхідно вказати, що «велика миля», якою послуговується автор для визначення відстаней – це, враховуючи його походження, вірогідно, німецька географічна миля (7420 м). Півтори милі з Маначина до Волочиська – це приблизно 11 км, що цілком відповідає дійсності. Багниста долина – це, вочевидь, долина річки Грабарки, яку Вердум мав по праву руку (тому шлях був близьким до сучасної дороги). Як вважає дослідник Олександр Фрадинський, чиїми слушними доповненнями користувався автор статті, ймовірним претендентом щодо локалізації згадуваної «глибокої долини» на шляху із Маначина до Волочиська буде долина невеликого струмка, який тече в Користові (коли їдемо на Хмельницький – це спуск дороги відразу за телевишкою та крутий підйом перед автобусною зупинкою). Ця долина починається від залізничної колії, в районі Копачівського залізничного переїзду і тягнеться до місця впадіння струмка в річку Грабарку. Лише тут складка рельєфу і перепад висот, дають право використовувати слово «глибока». Відповідно й «мале село на кінці» – це, можливо, Користова або ж Бальківці.
І ще, до слова, цікава подробиця: знаний дослідник історії підволочиського та волочиського краю Єфрем Гасай у своїй книзі «Пам’ять Токів та їх околиць» (2009) звертав увагу на рукописний документ Кременецького земського суду від 23 липня 1598 року. У тексті зокрема йдеться про те, що «волочиські міщани в Старому місті за Глибокою Долиною викосили сіножаті площею на 60 косарів, чим завдали шкоди на 20 кіп грошей литовських» власникам «вільного села» Скориківці Марині та Яну Яшевським, що проживали у Волочищі. Можна помітити співпадіння топоніму Глибока Долина із словосполученням у наведеному вище уривку фон Вердума. Хоча це може бути й випадковість, а документ говорить про інше місце.
Можливо, Старе місто – це село Старий Волочиськ. Воно фігурує, наприклад, у переліку сіл, з яких князь Стефан Збаразький збирав подимний податок (1583 рік). Причому текст документу чітко відрізняє село від містечка Волочиськ. Мабуть, Старий Волочиськ (Старе місто) – це первісне поселення, яке згодом занепало, а його жителі переселилися в інше місце неподалік. Такий факт відомий: у 1580 році Волочище було спалене польськими жовнірами через несплату оброку зубожілими селянами. Краєзнавці вже давно звернули увагу на назву села Староміщина у Підволочищині, яке й могло бути раніше Старим Волочиськом, Старим містом, селом Волочиськ. Питання залишається відкритим. Додає інтригу у цю історію продовження нотаток фон Вердума, де описується Волочиськ:
«… Це мале містечко із замком, оточене валами із землі й частоколами, але все – фортеця й будинки – спустошене. Належить князю Дмитрові (Вишневецькому – В.М.). З трьох сторін його оточує озеро. З четвертої – з південного сходу – простягається гарна рівнина, тим приємніша для ока, що з інших боків над озером височіють стрімкі, високі скелі.»
Фон Вердум підтверджує існування у Волочиську замку. Щоправда, до кінця незрозуміло, про який саме замок йдеться. Адже майже століттям раніше, ще 17 листопада 1585 року, задокументована «Купча князя Стефана Збаразького князю Петру Збаразькому на половину замку в селі Волочиське». Тобто на той час замок знаходився не у містечку Волочиськ, а у селі – можливо, спаленому жовнірами у 1580 році поселенні, яке окремі дослідники ототожнюють із сучасною Староміщиною. Можна припустити, що на новому місці було закладено інший замок, який фігурує в «Щоденнику» фон Вердума. Це питання залишається відкритим.
Місце волочиського замку не знайдене, переконливих аргументів жодна з версій краєзнавців поки не отримала. Згадаємо й про те, що у 1969 році в туристичному путівнику «Збруч – ріка єднання» дослідник зі Львова Володимир Радзієвський писав: «Між Староміщиною та Підволочиськом було виявлено цікавий пам’ятник минулого, який, на жаль, не встигли дослідити вчені. На високій горі над долиною Збруча при добуванні глини розкрилися рештки древньої споруди із земельними насипами, кілька печей, складених з великих невипалених цеглин незвичної форми і кольору, уламками глиняного посуду. Споруда напевно мала оборонне призначення. Про це переконливо свідчила як її розбудова, так і домінуюче положення на місцевості». Щоправда, автор цього цікавого повідомлення не уточнює час виявлення об’єкту і не ототожнює його із замком. О. Фрадинський вважає, що на цьому місці могла бути якась невелика оборонна споруда типу сторожової вежі чи блокгаузу, гарнізон якої складався з кількох солдат. У їх обов’язки могла входити подача сигналу Волочиську про татарський напад (татарські шляхи сходилися за Ожигівцями, тому північний напрямок стеження був у пріоритеті), чи збір мита при переїзді через греблю ставу.
Тут теж все не так однозначно. На військово-топографічній австрійській карті Galicia and Bucovina (1861–1864) – Second military survey of the Habsburg Empire ми можемо побачити село Староміщину, а поруч, при старому шляху на село Супранівку, картографами вказано орієнтир «Старе Місто», вище якого позначено т.зв. Підзамче. Це ще один аргумент на користь «староміщинської» версії розташування замку.
Але згадка сумлінного фон Вердума дає нам зрозуміти, що волочиська твердиня була оточена підковоподібним обрисом берегів озера, позаду цього озера був високий берег Збруча («стрімкі високі скелі» – таким переважно є лівий берег), а на південний схід простягалася рівнина. Звичайно, із плином століть рельєф місцевості змінювався, як і обриси водних об’єктів. Праця Ульріха фон Вердума ніби пропонує нам розгадати цю історичну загадку.
Єдине, що хотілося додати відносно гіпотетичного місцезнаходження замку, – це те, що воно мало би бути максимально укріпленим самою природою (аби були меншими затрати людської праці і ресурсів на спорудження). Якщо дотримуватися «волочиської» версії, то нижня частина міста і його схили здаються географічно незручними. Залишається верх мікрорайону Волочиськ-1, де найбільш вдалим місцем може бути край північно-західної частини Волочиського плато (наприклад, район сучасної вулиці Глібова). Тоді на південний-схід, в сторону залізничного шляху, буде знаходитись «гарна рівнина» Вердума. До речі, саме цей напрямок міг бути найбільш небезпечним для оборони Волочиська, адже рівнина ідеально підходить для дій татарської кінноти.
Ще як варіант розміщення Волочиського замку можна розглядати район теперішньої Покровської церкви (церкви часто будували на укріпленій і захищеній території) і сучасного кладовища – там теж дотримуватимуться вимоги опису Вердума.
Власне замок був невеликим, адже Вердум характеризує Волочиськ як «мале містечко», а для нього великих оборонних споруд не потрібно – банально не вистачить захисників на стіни. «Високі скелі» ж за три століття «затягнуло» землею, або земля була використана для будівництва житлових споруд.
Далі у «Щоденнику» читаємо: «Збараж – це місто з титулом князівства, належить князю Дмитрові Вишневецькому. Новий Збараж лежить на рівнині коло великого лісу; Старий Збараж – на горі, за неповні півмилі від Нового. Це гарний замок із білого каменю, високо вибудуваний…». У цьому уривку автор називає Новий Збараж. На перший погляд здається, що він має на увазі сучасне село Ожигівці із частково збереженим сьогодні Ожиговецьким замком, який помилково називають Токівським. Хоча територія замку (т.зв. Пригородок) адміністративно належить до с. Токи на Підволочищині, але перша документальна згадка про це село датується лише 1764 роком. Тому історична назва згадуваного замку – Ожиговецький (Новозбаразький). Проте вказана відстань у півмилі наштовхує нас на думку, що йдеться про власне сучасний Збараж (його Вердум називає Новим) та замок у Старому Збаражі – селі, розташованому у 3 км (а це дійсно «неповних півмилі»).
«Щоденник» У. фон Вердума містить важливі деталі з історії нашого краю, згадує Пахутинці, Купіль, Маначин та Волочиськ. Його відомості – безцінні для краєзнавства. А загадка розташування волочиського замку ще довго буде тривожити уяву дослідників.
Залиште Ваш коментар