Ми на Facebook

Наш YouTube

Друга світова війнаПочитатиПро історію

Герої без золотих зірок

Перегляди

автор – Олександр Фрадинський, дослідник історії, канд. екон. наук

Державні нагороди – вища форма відзначення громадян за видатні заслуги у розвитку економіки, науки, культури, соціальної сфери, захисті країни, охороні конституційних прав і свобод людини, державному будівництві та громадській діяльності, за інші заслуги перед країною. Державні нагороди поділяються на ордени, медалі, почесні звання, нагородну зброю, державні премії тощо. При цьому, кожна країна має свою відзнаку, яка є найвищою за статусом:

  • у США – це Почесна медаль Конгресу і Президентська медаль Свободи;
  • у Великобританії – це Хрест Вікторії;
  • у Франції – це орден Почесного легіону;
  • у Польщі – орден Білого орла;
  • у Японії – орден Хризантеми;
  • у Єгипті – орден Нілу;

Вищою відзнакою за особисті чи колективні подвиги перед державою в СРСР було почесне звання Героя Радянського Союзу, яке запроваджено 16 квітня 1934 року. Першими Героями стали 7 полярних льотчиків, які врятували пасажирів та екіпаж пароплава «Челюскін», що затонув у Берінговому морі. Всього, за час існування Радянського Союзу, це звання присвоювалося близько 12,7 тисяч разів, а левова частка нагороджень припала на період 1941-45 років (близько 90% від загальної кількості удостоєних геройського звання), коли в державі масово відзначалися військовослужбовці, які брали участь у бойових діях на фронті та у тилу ворога.

Уродженцями Волочиського району, які отримали звання Героя Радянського Союзу під час ІІ Світової війни стали:

  • Атаман Адам Іванович, 1920 року народження, командир стрілецького взводу, родом з села Видава;
  • Малиновський Цезар Казимирович, 1922 року народження, командир танкового взводу, старший лейтенант, родом із села Купіль;
  • Мальон Арсеній Антонович, 1921 року народження, командир авіаційної ескадрильї, гвардії капітан, родом з села Гречана;
  • Скалацький Павло Павлович, 1910 року народження, командир гармати, гвардії сержант, родом з села Криваченці, хоча в ряді публікацій як місце його народження значиться село Дубове Колпянського району Орловської області.

Аналіз нагородних листів дозволив виявити ще, як мінімум, 8 наших земляків, які були представлені командуванням до звання Героя Радянського Союзу, проте в силу різного роду обставин цих нагород не отримали. Як правило, стосовно них відбулося зміна рівня відзнаки у сторону її зниження – до орденів Леніна, Бойового Червоного Прапора або Вітчизняної війни. У межах цього нарису наведемо прізвища військовослужбовців та опис їхніх бойових подвигів у хронологічному порядку.

Архівні документи засвідчують, що першим нашим земляком, якого було представлено до звання Героя Радянського Союзу став Маркевич Олександр Євгенійович, уродженець села Шмирки, 1908 року народження, капітан, начальник штабу 129-ого мотострілецько-кулеметного батальйону 129-ої танкової бригади, подання на якого датується 25 листопадом 1941 року та було заповнене у місті Воронежі.

Про його подвиг можна дізнатись наступне – «Учасник боїв з фашистами з перших днів війни. На Дніпропетровському напрямку у важкий для батальйону момент в районі Краснопілля, за наказом командира бригади встановив зв’язок з 1-им батальйоном, тим самим забезпечивши висунення резервів і ворог був відкинутий, а батальйон вийшов з бою з малими втратами. У боях на Канівському і Дніпропетровському напрямках вів за собою бійців у бій з німецькими фашистами. Сам знищив 11 фашистів. Наступаючий на Куземин з Буди батальйон, який супроводжував взвод танків, був зупинений сильним вогнем мінометів, кулеметів і автоматів. Взвод танків не зміг пройти через вогонь 2 великокаліберних кулеметів та 37-мм гармати, товариш Маркевич вийшовши в район лівофлангової роти, під сильним вогнем очолив роту і керуючи нею атакував та захопив кулемети, знищивши при цьому до 60 солдатів. Тим самим забезпечив подальше просування батальйону вперед і зайняття рубежу згідно наказу командування бригади. Під час наступу на хутір Яхнів товариш Маркевич очолив 1-ий ешелон батальйону. Супротивник, силою до батальйону, залишений для оборони транспорту в районі хутору, зустрів наступаючих сильним артилерійсько-мінометним вогнем та стрільбою з автоматів. Наступаючі сусідні підрозділи залягли. Товариш Маркевич, не дивлячись на ураганний вогонь кинувся вперед, повів за собою наступаючих і до 16-00 зайняв північну околицю хутора Яхнів, чим виконав поставлену перед батальйоном бойову задачу. При захоплені хутора Яхнова було знищено 7 автомашин, 10 возів з боєприпасами, 15 кулеметів, 8 мотоциклів та 35 солдат Гідний присвоєння звання «Герой Радянського Союзу»». Нагородний лист було завізовано командиром батальйону, капітаном Дрогайцевим і комісаром батальйону, старшим політруком Нікішиним. Проте за рішенням командування 129-ої танкової бригади: командира – полковника Копилова і полкового комісара Жукова нагороду було знижено до ордена Леніна, яким нашого земляка і було нагороджено 07 грудня 1941 року.

Воронюк Василь Маркович, уродженець села Авратин, 1919 року народження, гвардії лейтенант, старший льотчик 112-ого гвардійського авіаційного винищувального полку, був представлений командуванням полку до звання Героя Радянського Союзу у грудні 1943 року. Нагородження не відбулося через вчинення Воронюком важкого злочину – у березні 1944 року за вбивство дівчини-військовослужбовця, льотчик був засуджений Військовим Трибуналом 2-ої Повітряної армії на 10 років позбавлення волі, з позбавленням звання лейтенанта, із клопотанням про позбавлення усіх нагород та направленням у діючу армію рядовим льотчиком. Літаючи льотчиком-рядовим на бойові завдання він здійснив ще 40 бойових вильотів та провів 5 повітряних боїв. Природньо, що за таких обставин, ні про яке відзначення найвищою державною нагородою мова не могла йти. Як такий, що кров’ю спокутував свою вину, В. Воронюк був звільнений 6 вересня 1944 року від виконання покарання рішенням Військовим Трибуналом 8-ої Повітряної армії. Із нагородних листів на В. Воронюка, які були заповненні після відновлення його у правах можна довідатися, що на момент представлення його до звання Героя Радянського Союзу, протягом жовтня 1942 – грудня 1943 років він здійснив 113 успішних бойових вильотів на прикриття наземних військ, розвідку та супровід штурмовиків і бомбардувальників, в повітряних боях збив 13 німецьких літаків особисто та 3 – у групі.

Прозоровський Микола Миколайович, уродженець села Червона Гірка (зараз – у складі Маначина), 1923 року народження, молодший лейтенант, командир взводу пішої розвідки 912-ого стрілецького  полку, 243-ої Нікопольської стрілецької дивізії, був представлений до найвищого звання за те, що «У боях за соціалістичну Батьківщину з німецько-фашистськими загарбниками, молодший лейтенант Прозоровський бере участь з липня місяця 1941 року. за цей час виявив виключні зразки героїзму і мужності. У період жорстоких кровопролитних боїв із 25 березня по 10 квітня 1944 року при наступі на місто Одеса, молодший лейтенант Прозоровський увесь час безпосередньо знаходився на передовій лінії, під ураганним вогнем ворога вміло організовував безперервну розвідку за відступаючим ворогом, не даючи йому закріпитись, сіючи в його рядах паніку, знищуючи його живу силу і техніку. У бою 10 квітня 1944 року ворог здійснював сильний супротив, застосовуючи потужну систему вогню як із землі, так і з повітря, не даючи нашим наступаючим підрозділам просуватися вперед. Оцінивши ситуацію, молодший лейтенант Прозоровський, з групою 10 чоловік обійшов вогневі точки ворога з тилу і ручними гранатами та автоматним вогнем знищив 4 кулеметні точки і 32 ворожих солдати, захопив в полон 19 солдат супротивника. Наступаючі підрозділи, побачивши героїчні дії молодшого лейтенанта Прозоровського, пішли в атаку і оволоділи містом Одеса. Молодший лейтенант Прозоровський за час служби в 912-ому стрілецькому полку, зі своїм взводом за період наступальних боїв з 10 березня по 10 квітня 1944 року захопив в полон до 100 ворожих солдат і офіцерів, знищив до 80 солдат супротивника. За виявлений героїзм і мужність представляється до вищої Урядової нагороди – Героя Радянського Союзу».

Подання на присвоєння звання Героя Прозоровському М. було підготовлене командиром 912-ого стрілецького полку, гвардії майором Цацуріним 11 квітня 1944 року. Цього ж дня воно було завізовано командиром 243-ої стрілецької дивізії, гвардії полковнику Тополєвим. 13 квітня подання було підтримано командиром 34-ого гвардійського стрілецького корпусу генерал-майором Маковчуком, але за рішенням члена Військової ради 6-ої армії генерал-майора Клокова 8 травня 1944 року був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапору.

Окопнюк Іван Андрійович, уродженець села Щаснівка, 1918 року народження, гвардії капітан, помічник командира 246-ого інженерно-саперного батальйону по технічній частині, був представлений командуванням полку до звання Героя Радянського Союзу у січні 1945 року за те, що «Товариш Окопнюк, працюючи на посаді помічника командира батальйону по технічній частині в період підготовки і прориву ворожої оборони в районі Сандомира показав себе виключно відданим сином нашої Батьківщини, забезпечивши керівництво батальйоном в прориві ворожої оборони і подальший супровід стрілецьких підрозділів. Будучи пораненим товариш Окопнюк не пішов з поля бою, продовжуючи керувати батальйоном. При виході наших військ на річку Одер, товариш Окопнюк особистим прикладом, рішучою організацією, зумів надихнути особовий склад на виконання відповідального та складного завдання командування по переправі наших військ та техніки через річку Одер. Операція по переправі стрілецьких частин та техніки була організованою виключно чітко, відповідно до намічених планів командування. За зразкове виконання завдання командування та проявлений героїзм гідний вищої урядової нагороди Героя Радянського Союзу». Нагородний лист було підготовлено командиром батальйону майором Астаф’євим. 27 січня 1945 року він представлення було підтримано командиром 18-ої інженерно-саперної Ясської бригади гвардії полковником Пензином, проте вже наступного дня командуючий інженерних військ 52-ої армії полковник Глезер зменшив рівень відзнаки до ордену Бойового Червоного Прапору. Цю нагороду капітан Окопнюк і отримав 01 лютого 1945 року.

Гонтар Михайло Дмитрович, уродженець села Соломна, 1910 року народження, гвардії сержант, командир відділення кулеметної роти 3-ого мотострілецького батальйону 29-ої гвардійської Унечської мотострілецької бригади 10-ого гвардійського Уральського добровольчого танкового корпусу був представлений до найвищого звання за те, що «При переході роти на західний берег річки Одер, гвардії сержант Гонтар, командуючи кулеметним відділенням і особисто ведучи вогонь із кулемета, заблокував ДОТ ворога. При штурмі сильно укріпленої оборонної смуги ворога на західному березі Одеру знищив до 48 німців, три вогневі точки ворога, підбив 2 вантажівки, із яких одна була з боєприпасами. При штурмі опорного пункту німців в селі Дібан знищив розрахунок протитанкової гармати ворога, відбив 4 контратаки німців на західній околиці села Дібан. За виявлені мужність і геройство гвардії сержант Гонтар гідний вищої урядової нагороди – присвоєння звання Герой Радянського Союзу».

Як бачимо, М. Гонтар воював у складі Уральського добровольчого танкового корпусу, який звільняв наше місто у березні 1944 року. Подання на присвоєння йому звання Героя було підготовлене командиром 3-ого мотострілецького батальйону, гвардії капітаном Дозорцевим, який за цей же бій, по захопленню плацдарму на західному березі Одеру, був теж представлений до звання Героя та отримав його 10 квітня 1945 року, а після війни гвардії полковник Ф.І. Дозорцев став почесним громадянином міста Волочиська. 01 лютого 1945 року нагородний лист на М. Гонтаря був завізований командиром 29-ої гвардійської мотострілецької дивізії, гвардії полковником Єфімовим. А вже наступного дня, 02 лютого 1945 року – подання було підтримано командиром 10-ого гвардійського Уральського танкового корпусу гвардії полковником Чупровим. Проте, за рішенням членів Військової ради 4-ої танкової армії генерал-полковника Лелюшенка і генерал-майора танкових військ Гуляєва 5 березня 1945 року М. Гонтар був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Мартинчук Мойсей Сергійович, уродженець села Гарнишівка, 1903 року народження, гвардії рядовий, стрілець 2-ого мотострілецького батальйону 17-ої гвардійської механізованої Червонопрапорної ордена Суворова бригади, 6-ого гвардійського механізованого корпусу, 4-ої танкової армії був представлений до геройського звання за те, що «При форсуванні річки Одер 25 січня 1945 року показав себе безстрашним та ініціативним бійцем. Переправившись у числі перших на підручних засобах на лівий берег річки товариш Мартинчук виявив кулемет ворога, який заважав переправі. Підповзши до кулемета на дистанцію 25 метрів товариш Мартинчук закидав його гранатами, знищивши весь кулеметний розрахунок, чим дав можливість переправитись решті товаришам з меншими втратами. У наступних боях був увесь час попереду решти бійців і особисто знищив 11 німецьких солдат. За мужність, героїзм і відвагу виявлені в боях при захоплені плацдарму на західному березі річки Одер гідний присвоєння звання «Герой Радянського Союзу»».

Нагородний лист на Мартинчука М.С., який воював у 6-ого гвардійському механізованому корпусі, що звільняв на початку березня 1944 року Користову, Бальківці, Гарнишівку, Маначин, Війтівці, було заповнено 29 січня 1945 року. Протягом цього дня подання на нагородження було підтримано командиром бригади гвардії підполковником Чуриловим і командиром корпусу гвардії полковником Орловим. 7 лютого 1945 року Військова рада 4-ої танкової армії теж погодила присвоєння звання, а 11 лютого – це ж саме зробив і командуючий бронетанковими і механізованими військами 1-ого Українського фронту генерал-полковник Новіков. Проте, по факту, 10 квітня 1945 року наш земляк був нагороджений орденом Леніна. Скоріш за все, рівень нагороди було понижено у Москві, на найвищому рівні.

Будний Олексій Іларіонович, уродженець села Поляни, 1926 року народження, гвардії червоноармієць, розвідник-спостерігач батареї протитанкових гармат 357-ого гвардійського стрілецького полку, 114-ої гвардійської стрілецької дивізії, був представлений командуванням до звання Героя за те, що «Гвардії червоноармієць Будний Олексій Іларіонович 22 березня 1945 року під сильним артилерійсько-мінометним вогнем ворога по пластунськи дістався в тил ворога і розвідав вогневі точки супротивника. На зворотному шляху зустрівся з ворогом і вогнем свого автомата  та гранатами знищив 20 гітлерівців, один станковий кулемет з його обслугою. 28 березня 1945 року, при форсуванні річки Раби, першим переправився на протилежний берег, вогнем протитанкової гармати знищив 2 станкових кулемети ворога, тим самим забезпечивши переправу батареї, котра переправившись відбила танка і бронетранспортери ворога чим полегшила переправу стрілецьких підрозділів. У цьому бою сам особисто червоноармієць Будний Олексій Іларіонович знищив 30 гітлерівців і протитанковою гранатою подавив вогонь станкового кулемета. Гвардії червоноармієць Будний Олексій Іларіонович гідний нагороди – присвоєння звання «Героя Радянського Союзу»».

Нагородний лист командиром 357-ого гвардійського стрілецького полку гвардії підполковником Євдаховим був підписаний 15 квітня 1945 року. Через два дні – 17 квітня 1945 року його погодив командир 114-ої гвардійської стрілецької дивізії гвардії-майор Іванов. 18 квітня клопотання підтримав командир 39-ого гвардійського стрілецького корпусу генерал-лейтенант Тихонов. 27 квітня позитивну візу на нагородний лист наклав командуючий артилерією 9-ої гвардійської армії генерал-майор Брєжнєв (не слід плутати із Л.І. Брєжнєвим, який теж був генерал-майором, але політпрацівником на 4-ому Українському фронті). У травні 1945 року командуючий військами 9-ої гвардійської армії генерал-полковник Глаголєв погодив документ із не зовсім зрозумілою вказівкою «Достоин награждения». 22 серпня 1945 року Олексій Будний був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.

Шимков Михайло Васильович, уродженець села Користова, 1926 року народження, гвардії сержант, командир стрілецького відділення 17-ого гвардійського стрілецького ордена Суворова полку, 5-ої гвардійської стрілецької дивізії, був представлений до найвищого звання за те, що «Відділення товариша Шимкова у ніч на 26 квітня 1945 року в числі перших форсувало протоку , яка з’єднувала Балтійське море із затокою Фріш-Гаф і висадилось на косу Фріш-Нерунг де зайняло плацдарм. Ворог розпочав контратаку, маючи на меті скинути десантників в море. Відбивши 4 контратаки, відділення товариша Шимкова вирвалося вперед, забезпечивши розширення плацдарму і переправу інших підрозділів полку. В бою товариш Шимков був поранений, з поля бою не пішов до приходу підкріплення. За виявлений героїзм і відвагу в бою тов. Шимков гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу».

Нагородний лист було заповнено командиром полку, гвардії підполковником Банкузовим 28 квітня 1945 року, подання було підтримано командиром дивізії генерал-майором Петерсом, проте командувач 11-ою гвардійською армією генерал-полковник Галицький зменшив рівень відзнаки до ордена Бойового Червоного Прапора.

На закінчення цього нарису хотілося б звернутися до небайдужих читачів, щоби вони допомогли з’ясувати подальшу післявоєнну долю наших земляків, про бойові подвиги яких йдеться у цьому дописі.

Будь-ласка, залишайте свою інформацію в коментарях до цієї статті!

Залишити відповідь