автор – Олександр Фрадинський, дослідник історії, канд. екон. наук
Серед військових частин, які визволяли наше місто у березні 1944 року від німецької окупації був і 7-ий окремий гвардійський мотоциклетний Празький орденів Богдана Хмельницького, Олександра Невського, Червоної Зірки батальйон (7-ий гв. омцб).
Бойовим завданням мотоциклістів-розвідників було: форсування річки Збруч, захоплення плацдарму вздовж її лівого берега, очищення від ворогу парку на північ від Фрідріхівки та блокування ворожих дзотів, які знаходилися в цьому районі (тепер – це територія Старого парку, санаторію «Райдуга», Волочиського промислово-аграрного професійного ліцею). Загальне командування нічним наступом було покладено на командира 7-ого гв. омцб гвардії майора Н. Беклемішева.
Увечері 10.03.1944 року ворог силами 4 танків типу «Тигр», 2 самохідок та піхотою до двох рот пішов в наступ. Під час боїв за утримання позицій було поранено 13 бійців, всім їм надала необхідну медичну допомогу санітарний інструктор батальйону гвардії сержант Антоніна Прожеріна, яка теж була важко поранена. Зрозумівши, що втримати позиції не вдасться, гвардії майор Беклемішев наказав відступити. Під час відступу та евакуації поранених виявилося, що поранену санінструктора Прожеріну забули на позиціях, які вже були зайняті ворогом. Назад було відправлено розвідника Г. Ксєнофонтова, із наказом знайти живою або мертвою санінструктора. Ксєнофонтов пересуваючись по-пластунськи, в одному із окопів виявив поранену, яка на той час була без свідомості. Замаскувавши Прожеріну, він повернувся на наш берег Збруча та доповів командуванню ситуацію. Було прийнято рішення направити відбивати парк розвідгрупу, посилену протитанковими засобами. Під ранок 11.03.1944 року розвідники раптовим ударом вибили ворога та врятували життя санінструктора А. Прожеріної.
«Тося Прожерина – медсестра Свердловской больницы, добровольно пошла в корпус. Некрасивая, веснушчатая. Гладкие прямые, зачёсанные назад волосы. Казалось бы, ничего примечательного. Глаза у неё особенные – большие, лучистые, откровенные и доверчивые. Сама того не примечая, она держится с достоинством и, видимо, чувствуя откровенность своего взгляда, она почти всё время смотрит вниз» – ось як її описує однополчанин Теодор Вульфович.
За свій подвиг Прожеріна Антоніна Василівна, 1924 року народження, гвардії сержант, санінструктор 7-го гв. омцб була нагороджена орденом Вітчизняної війни 1 ступеня: «Брала участь в боях 09-10.03.1944 року при захопленні штурмом укріпленого району в ліску на північно-західній околиці Фрідріхівки. Бій носив жорстокий характер. Тов. Прожєріна, зневажаючи небезпеку, самовіддано надавала допомогу пораненим. Протягом дня надала першу медичну допомогу та винесла з поля бою 13 поранених бійців із зброєю. У момент сильної контратаки піхоти з 7 танками вона сама була важко поранена з переломами лівої руки та ноги. Залишившись на полі бою після відходу штурмової групи, вона, перемагаючи біль, із останніх сил відповзла в руїни кам’яного будинку, підібравши по дорозі автомат для самозахисту та пролежала там до наступного ранку (близько10 годин), коли була евакуйована нашими бійцями, які знову захопили лісок…».
Але це, так би мовити, офіційний опис подвигу санінструктора Антоніни Прожеріної. Насправді ж, ця історія була набагато героїчнішою та водночас трагічнішою. Про реальні обставини цих подій залишив свої спогади радянський кінорежисер та сценарист Мосфільму Теодор Вульфович, який у якості командира взводу управління 7-ого гв. омцб був очевидцем цих подій, брав участь в цьому пам’ятному бою, про що написав автобіографічне оповідання «Как мы взяли Подволочийск» (нехай читача не лякає назва Підволочиськ, із самого тексту оповідання можна із 100% ймовірністю стверджувати що мова тут йде саме про Волочиськ. Скоріш за все ветеран сплутав Волочиськ і Підволочиськ, що дуже легко зробити враховуючи місцерозташування цих населених пунктів та той факт, що автор не був місцевим жителем), в якому описав свою версію історію з А. Прожеріною.
Групі в 39 осіб під командуванням лейтенанта Гамбурцева було поставлено завдання переправитися через Збруч та захопити теперішній Старий парк. Під час бою, потрапивши під сильний вогонь з ворожих танків та кулеметів, штурмова група спочатку залягла, а згодом відступила. Під час відходу, коли стало зрозуміло, що евакуювати поранену санінструктора, шлях до якої вже перерізали німці, не вдасться, командир групи Павло Гамбурцев із відстані декількох десятків метрів, з особистої зброї, вистрілив в А. Прожеріну, щоб не залишати її живою ворогу. Діставшись до місця розташування батальйону, в село Вочківці, відразу доповів про свій вчинок командуванню. Подія була настільки екстраординарною, що відразу стала відомою командиру 10-го гвардійського Уральського танкового корпусу, який наказав лейтенанту Гамбурцеву: «На рассвете, – говорит, – вы переправитесь через речку. В том же самом месте… Снова атакуете врага. Зацепитесь за окраину посёлка. Санинструктора Прожерину принести живую или мёртвую. Лучше бы живую. Идите».
Випросивши в борг у саперів чотири протитанкові гранати (адже з протитанкових засобів в батальйоні нічого не було), група на ранок вирушила знову штурмувати Старий парк, відбила його у ворога та знайшла тричі поранену санінструктора (дві рани – німецькі, ще одна – від лейтенанта Гамбурцева), яку відразу на підводі відправили в госпіталь. Ногу вдалося врятувати, але жінка на все життя залишилася інвалідом. Як написав Теодор Вульфович – «Вынесли ее оттуда на рассвете следующего дня. А для этого все оставшиеся в батальоне, сорок семь бойцов и офицеров, пошли на штурм небольшой возвышенности в направлении Сахарного завода… Она спасла многих, ее спасали все оставшиеся – редчайший случай».
Теодор Вульфович в оповіданні «Антонина» описав подальші життєві перипетії санінструктора Прожеріної – «Больную, вдрабадан изуродованную, еле‑еле живую ее отправили на родной Урал. Там ее отходили, подлечили, выписали из госпиталя. И тут уж от всего благодарно‑мстительного народа приняла она свою долю неизбывной муки. Единственная, лучшая из лучших, войной проверенная Антонина Прожерина выслушала: «Ишь, какие хитрованные, и там ей кормежка, и одежа, и всех мужиков… И тут ей дай жилье! Хрен ей! На‑ко‑ся вот выкуси!» – И справки у нее оказались не те, и нога была лишняя, не ампутированная, и жилья‑то у нее нет, и, в конце концов, ее обвинили в «дезертирстве с трудового фронта», так как обнаружилось, что на фронт она пошла добровольно, но без письменного разрешения начальства…На этих подступах к мирной жизни полегло столько фронтовиков, что и вспомнить нельзя… Все ее ордена‑медали не помогли ничуть».
А в пам’ять про відважного санінструктора та її подвиг було названо захоплений у німців важкий танк Т-6 «Тигр», який із написом «Тося Прожерина» довгий час перебував у бойовому строю 7-ого гвардійського окремого мотоциклетного батальйону.
Залиште Ваш коментар