Ми на Facebook

Наш YouTube

Друга світова війнаПочитатиПро історіюПро людей

Чорний день червня 1944-ого

Перегляди

автор – Олександр Фрадинський, дослідник історії, канд. екон. наук

Як в усній, так і у літературній мові використовується стійке словосполучення-фразеологізм «чорний день», яке означає, що саме в цей період трапилися якість негативні події, що назавжди залишаться у пам’яті та будуть мати певний вплив на прийняття рішень у подальшому. Поняття «чорний день» може застосовуватися як для окремої людини, так і для групи людей, як для окремої території, так і для цілої країни. Саме про такий день в історії Волочиського району піде мова на сторінках нашого нарису.

Згідно офіційної історіографії, військові дії на російсько-німецькій ділянці фронту у ІІ світовій війні тривали протягом 1418 днів – із 22 червня 1941 року по 9 травня 1945 року. І кожен із цих днів ніс у собі біль, страждання, руйнування і смерть. Знаковим для мешканців тодішнього Волочиського району стало 26 червня 1944 року, коли в одному бою загинуло 9 військовослужбовців-офіцерів, наших земляків. Їх об’єднує не лише одна дата смерті, але й один підрозділ, де вони воювали, та одне місце поховання.

Наведемо їх поіменний список:

  1. Нижник Василь Феофілович, 1902 року народження, технік-інтендант 1 рангу, завідувач діловодством таємної оперативної частини 315-ого батальйону аеродромного обслуговування Київського особливого військового округу, уродженець містечка Волочиськ;
  2. Мелінчук (Мельничук) Гаврило Сергійович, 1914 року народження, технік-інтендант 2 рангу, завідувач діловодством стройової частини 608-ого стрілецького полку 140-ої стрілецької дивізії 5-ої армії, уродженець села Іванівці;
  3. Бондар Павло Єфремович, 1908 року народження, молодший лейтенант, командир господарського взводу 192-ого стрілецького полку 230 стрілецької дивізії, уродженець села Користова;
  4. Вальков Кирило Якович, 1922 року народження, лейтенант, командир кулеметного взводу 1151-ого стрілецького полку 43-ої стрілецької дивізії Південно-Західного фронту, уродженець села Тарнаруда;
  5. Скорий Тимофій Севастянович, 1903 року народження, технік-інтендант 1 рангу, заступник командира 28-ої окремої роти медичного підсилення при 5-ій армії, уродженець села Курилівка;
  6. Федючок Семен Леонтійович, 1912 року народження, технік-інтендант 2 рангу, завідувач столовою командного складу 97-ої стрілецької дивізії 6-ої армії, уродженець села Маначин;
  7. Зарічний Мефодій Володимирович, 1922 року народження, молодший лейтенант, начальник інженерної служби 175-ого стрілецького полку 222-ої стрілецької дивізії 12-ої армії, уродженець села Щербиново. Села із такою назвою у Волочиському районі не було, можна припустити, що тут ми маємо справу із спотвореним русифікованим варіантом назви села Сербинів, як найбільш схожого із звучанням;
  8. Кошель Василь Севастянович, 1912 року народження, молодший лейтенант, командир взводу зв’язку 10-ого укріпленого району 6-ої армії, уродженець села Федірки (до речі, це село теж зазначено у документі в спотвореному звучанні – Федурки);
  9. Гендирявий (Гіндзірявий) Федір Ілларіонович, 1909 року народження, молодший лейтенант, командир саперного взводу 272-ого стрілецького полку 292-ої стрілецької дивізії, уродженець села Рябіївка.

Згідно розсекречених архівних документів, саме 26 червня 1944 року в бою за село Молодятин Коломийського району Івано-Франківської області загинули 59 бійців 9-ого окремого штрафного батальйону 1-ого Українського фронту, серед яких були і 9 уродженців Волочиського району.

Для подальшого розуміння необхідно з’ясувати, чим були по суті штрафні підрозділи радянської армії. Адже завдяки російському кінематографу сформувалося стійке романтизоване уявлення про них, як про місце, де спокутували свою вину переважно кримінальні злочинці, які, врешті-решт, і виграли війну; як про середовище фронтової анархії, де існували свої закони, сформовані на блатних традиціях та поняттях.

Штрафні підрозділи у радянському війську в ході ІІ Світової війни з’явилися влітку 1942 року та існували 2 типів: штрафні батальйони та штрафні роти. До штрафного батальйону направлялися лише військовослужбовці командного, політичного та начальницького складу усіх родів військ (від молодшого лейтенанта до полковника). Штрафні батальйони створювалися в межах окремих фронтів, а кількість таких підрозділів могла варіюватися від 1 до 3. Штрафні роти утворювалися для військовослужбовців рядового та молодшого командного складу (сержантів і старшин) в межах окремих армії, а їх кількість, залежно від ситуації на фронті могла варіюватися від 5 до 10.

Штрафні підрозділи створювалися для того, щоб військовослужбовці, які порушили свою присягу чи певні правові норми, могли спокутувати свою вину в бою на найбільш важкій ділянці фронту. Добровольці із кримінальним минулим, які хотіли своєю участю в бойових діях отримати дострокове звільнення, направлялися лише у штрафні роти.

Особовий склад штрафних підрозділів складався із двох частин – постійної та перемінної. До постійного складу відносилися: командири штрафних батальйонів та рот, комісари, командири взводів, особи начальницького складу, які призначалися на ці посади наказом командування із числа офіцерів, які мали великий бойовий досвід та лідерські якості. При цьому командир і комісар штрафного батальйону отримував права командира і комісара дивізії, а командир і комісар штрафної роти – командира і комісара полку. Перемінна частина штрафного підрозділу – це безпосередньо ті військовослужбовці, яких за рішенням командування чи військових трибуналів було направлено для проходження служби у штрафну частину терміном від 1 до 3 місяців.

При веденні бойових дій, штрафні підрозділи передавалися у підпорядкування стрілецьким дивізіям або окремим стрілецьким бригадам для того, щоб їх використовувати на найбільш важких ділянках фронту, переважно для прориву багатоешелонованої лінії ворожої оборони. Абсолютно не відповідає історичній правді твердження, що штрафники повинні були воювати до своєї загибелі чи поранення. Згідно положень про штрафний батальйон і роту, вони могли бути достроково звільнені за поданням командування штрафного підрозділу у разі виявленої мужності і героїзму під час бою. Також, за особливо визначні бойові подвиги, штрафники могли бути представлені (і досить часто представлялися) до урядових нагород. На цих епізодах ми детальніше зупинимось пізніше.

Як бачимо, штрафні підрозділи – це був різновид формувань радянської армії, яким, в силу специфічності особового складу, доручали виконувати бойові завдання підвищеної складності. До речі, якщо штрафних рот чи батальйонів у смузі наступу чи оборони дивізії (бригади) не було, то ці бойові завдання виконували звичайні стрілецькі підрозділи, тому говорити, що лише штрафників кидали «на убой», не варто.

В мережі Інтернет можна знайти відомості про історію 9-ого окремого штрафного батальйону 1-ого Українського фронту, його командування, кадровий склад і бойові дії. Цей підрозділ діяв протягом трьох воєнних років від 12 серпня 1942 року по 17 серпня 1945 року. Його командиром був гвардії підполковник Лисенко Єпіфан Якович, 1909 року народження, уродженець Кіровоградщини, учасник боїв на річці Халхін-Гол, який зустрів початок війни із німцями на посаді командира роти у 5-ій повітряно-десантній бригаді та брав участь в обороні міст Києва і Сталінграда.

Протягом війни через перемінний склад цього штрафного батальйону пройшло 6607 офіцерів – це дві третини від складу повнокровної стрілецької дивізії згідно штатів 1942 року. Із цих бійців: 1577 – особи, які потрапили в оточення та перебували на окупованій території; 728 чоловік – направлені за наказами командирів військових частин; 4302 офіцери – згідно винесених вироків військового трибуналу. Із контингенту було реабілітовані: через поранення при виконанні бойового завдання – 2676 осіб; достроково, у зв’язку із виконанням бойового завдання – 1988 офіцерів; в зв’язку із закінченням терміну перебування у штрафному батальйоні – 934 людини; загибель на полі бою – 828 бійців; потрапили під амністію – 116 осіб; відновлені у своїх правах, через перегляд справи військовим трибуналом – 24 офіцери.

Зазначена статистика (за умови, що вона є достовірною) цілком руйнує популярний міф про те, що відновити своє чесне ім’я у штрафному підрозділі військовослужбовцю можна було лише через поранення, або ж смерть в бою, адже у відсотковому складі загиблі у батальйоні становили 12,5%, а поранені – 40,4%. При цьому, реабілітованими в результаті успішних бойових дій батальйону (коли підрозділ повністю виконував поставлену бойову задачу) було 30,1% від загальної величини його перемінного складу, а 14,1% штрафників відбули весь призначений термін покарання у батальйоні та повернулися у свої військові частини.

Причини потрапляння у штрафники могли бути самі різноманітні – від запізнення військовослужбовця із звільнення чи пияцтва по місцю служби до втечі з поля бою чи злочину кримінального характеру. Наведемо кілька випадків із історії штрафників 9-ого окремого штурмового батальйону.

  • за втрату пакету із секретними документами;
  • за допущення аварії літака під час його приземлення;
  • за самоусунення від командування підрозділом, який потрапив в оточення;
  • за присвоєння частини продуктів військової частини її інтендантом;
  • за самовільне залишення військової частини;
  • за крадіжку продовольства;
  • за аварію танка при його проходженні через міст;
  • за дезертирство бійців взводу;
  • за самовільне залишення залізничного ешелону його машиністом під час нальоту ворожої авіації;
  • за підробку документів та подальше дезертирство;
  • за рукоприкладство до молодших за званням;
  • за халатну організації пересилання речей червоноармійців;
  • за порушення соціалістичної законності при затриманні порушника державного кордону;
  • за виявлене боягузтво при виконанні бойового завдання;
  • за пияцтво на квартирі з послідуючим дебошем та вчинення супротиву наряду міліції;
  • за перевищення службових повноважень при здійсненні своєї службової діяльності;
  • за перехід частини бійців підрозділу на сторону ворога;
  • за мародерство у місцевого населення.

У штрафні частини потрапляли льотчики, танкісти, артилеристи, оперуповноважені особливих відділів, прикордонники, міліціонери, сапери, кавалеристи, військові будівельники, коменданти тилових гарнізонів, керівництво таборів і колоній. Так, разом із нашими земляками, у цей же період, в 9-ому окремому штрафному батальйоні загинув Лобзін Сергій Олексійович, 1899 року народження, полковник, начальник оперативного відділу штабу авіації повітряно-десантних військ Червоної Армії. У цьому списку серед загиблих бачимо і Нуждіна Олександра Семеновича, 1923 року народження, молодшого лейтенанта, який до потрапляння у штрафники служив командиром взводу у 16-му окремому штрафному батальйоні Західного фронту – такий собі виверт долі.

А яка ж причина або ж причини стали передумовою потрапляння до лав штрафного батальйону наших загиблих земляків? На перший погляд, можна вважати що цього ми дізнатися не зможемо. Але вивчення тих коротких біографічних та службових даних, які зазначені у зведеній відомості про їх загибель, дозволяє із 100% ймовірністю назвати причину цього.

Перше, що впадає в око, – це використання поняття Київський особливий військовий округ, яке застосовувалося до 1941 року.

Друге – це використання військових звань, від яких Червона Армія відмовилася у березні 1942 року – технік-інтендант 1 рангу (старший лейтенант) і технік-інтендант 2 рангу (лейтенант).

Третє – використання назв 5-ої, 6-ої та 12-ої армій Червоної Армії у посадах загиблих. Але справа у тому що 5-та армія потрапила в оточення під час оборони Києва та була розформована у вересні 1941 року, а 6-та армія (1 формування) загинула в оточенні під Уманню літом 1941 року; 12-ту армію розформували у листопаді 1943 року. Окрім того, 10 укріплений район – це військовий підрозділ, який був призначений для оборони ДОТів Кам’янець-Подільського укріпленого району, він був розформований наприкінці літа 1941 року.

Четверте – така аномально велика одночасна кількість військовослужбовців-земляків в одній штрафній частині суперечить теорії ймовірності. Цей факт може мати місце лише в одному випадку – коли офіцерів-земляків потрапили до штрафбату, будучи мобілізованими польовим військкоматом по місцю свого проживання.

Таким чином, у відомостях про наших земляків наводяться дані, які були актуальними станом на початок війни. Усе це дає вагомі підстави вважати, що вони на початку війни, влітку-восени 1941 року, потрапивши у полон чи оточення, зуміли добратися до своїх рідних домівок та пережити німецьку окупацію. З приходом радянських військ були повторно призвані на військову службу польовими військкоматами та після проведених перевірок були направлені у 9-ий окремий штрафний батальйон 1-ого Українського фронту – довести свою відданість Батьківщині і Сталіну. Згідно джерел до складу цього підрозділу у квітні, травні та червні 1944 року було направлено відповідно 446, 503 та 488 військовослужбовців. Усе перераховане переконливо свідчить, що основною причиною направлення наших земляків у штрафбат стало їх перебування на окупованих німцями територіях. Адже серед офіцерів-штрафників, які пройшли через це горнило 9-ого окремого штрафбату, було 1577 осіб (приблизно 25% від загальної кількості), що проживали під німецькою окупацією.

Ще одним військовослужбовцем, який перебував у цей же час у складі 9-ого окремого штрафного батальйону і який залишився живим, був наш земляк із села Купіль Яремчук Стах Данилович, якого було поранено 16 червня 1944 року у бою за село Лісова Слобідка Коломийського району. За цей бій, у ході якого загинуло 16 офіцерів-штрафників, він був відзначений командуванням бойовою медаллю.

Яремчук Стах Данилович, 1905 року народження, рядовий окремого штрафного батальйону 1-ого Українського фронту, нагороджений медаллю «За бойові заслуги» за те, що «У боротьбі з німецькими окупантами товариш Яремчук показав відвагу і мужність. Із протитанкової рушниці під час атаки заставив замовкнути вогневу німецьку точку. При другій атаці вбив гранатою 2 німецьких солдат. При третій атаці товариш Яремчук був поранений».

Військова служба для Стаха Яремчука розпочалася у вересні 1929 року. В одному із архівних документів засвідчено, що мав він освіту 3 класи, а офіцером став після проходження 6-ти місячних курсів молодших лейтенантів при Одеському військовому училищі. Брав участь у радянському, так званому, «Визвольному поході» у Західну Україну та Західну Білорусь осінню 1939 року, радянсько-фінській війні 1939-40 років, учасник бойових дій в радянсько-німецькій війні із липня 1941 року. У званні лейтенанта 194-ого стрілецького полку 60-ої стрілецької дивізії значиться таким, що пропав безвісти у вересні 1941 року. Скоріш за все, потрапивши в оточення, він вирішив не прориватися через лінію фронту, а повернутися у рідні краї, де і мешкав протягом німецької окупації. Прикметно, що цей задокументований факт його біографії, може свідчити про те, що причиною його потрапляння у штрафний батальйон могло стати перебування на окупованій території. У червні 1945 року був нагороджений орденом Червоної Зірки. Із нагородного листа можна дізнатися, що на той момент він був у званні старшого лейтенанта та займав посаду начальника інтендантської служби 1497-ого винищувального-протитанкового артилерійського Новоград-Волинського Червонопрапорного полку. У цьому ж підрозділі, який дислокувався у Бакинському військовому окрузі, він закінчив свою військову службу 21 червня 1948 року.

В архівних документах вдалося віднайти нагородні листи на ще, як мінімум, двох наших земляків, які перебуваючи у лавах штрафних батальйонів, теж отримали урядові відзнаки – ордени. Такими військовослужбовцями були Шимко Сергій Павлович, уродженець села Глядки та Довбуш Іван Якович, уродженець села Голохвасти (зараз – у складі Полян).

Шимко Сергій Павлович, 1915 року народження, батальйонний комісар, офіцер-рядовий штурмового (слово «штурмовий» часто використовувалося у нагородних документах замість «штрафний», це полегшувало проходження нагородних документів по інстанціях) батальйону при 1055-му стрілецькому полку 297-ої стрілецької Слов’янсько-Кіровоградської дивізії, нагороджений орденом Вітчизняна війна ІІ ступеня за те, що «Товариш Шимко у вуличних боях в місті Будапешт по знищенні оточеного німецько-угорського угрупування, із 15 по 18 січня 1945 року, діяв сміливо і рішуче».

Неодноразово під вогнем ворога він здійснював розвідку по виявленню вогневих точок та доставляв цінну інформацію про ворога. 16 січня 1945 року, виконуючи завдання по розвідці, був важко поранений, але перемагаючи біль повернувся у свій взвод, доставивши важливе донесення. Своїм прикладом сміливості та відваги надихав інших бійців на активні бойові дії». З доступних історичних документів можна дізнатися, що він був призваний на військову службу у вересні 1936 року. Учасник радянсько-німецької війни із 26 червня 1941 року. Одужавши після важкого поранення, продовжив свою військову службу до травня 1957 року, вийшовши у відставку у чині старшого лейтенанта адміністративної служби 6-ої танкової дивізії Закавказького військового округу. Цікаво, що протягом війни він був нагороджений лише однією бойовою нагородою – орденом Вітчизняної війни, за свій героїзм у лавах штрафного батальйону.

У жовтні 1944 року відзначився Довбуш Іван Якович, 1918 року народження, рядовий/лейтенант, розвідник 18-ого окремого штурмового батальйону 43-ої армії 1-ого Прибалтійського фронту, якого було нагороджено орденом Червоної Зірки за те, що «Товариш Довбуш І.Я. показав себе сміливим і відважним у боях. При прориві оборони ворога на річці Шмельц, на підступах до міста Мемель (зараз – місто Клайпеда у Литві), першим увірвався у траншеї ворога і, утримуючи захоплені позиції, кілька годин відбивав атакуючого ворога, даючи можливість своєму підрозділу просуватися вперед та займати ворожі траншеї. Під час відбиття контратак ворога він знищив 15 німців».

Про основні віхи життя Івана Яковича Довбуша люб’язно надав інформацію пан Аркадій Петрович Довбуш (за що йому просто величезна подяка!!!). Навіть побіжне ознайомлення із нею дозволяє зробити висновок якою цікавою та неординарною людиною був Іван Якович, а його життя може стати основою для сценарію голлівудського блокбастеру.

Іван Довбуш народився 20 грудня 1918 року. Закінчив 4 класи Полянської школи, після чого навчався у Хмельницькому правовому технікумі. У віці 18 років почав працювати секретарем слідчого прокуратури Волочиського району. В 1938 році був призваний на військову службу. Потрапив у гірськокавалерійську дивізію, яка дислокувалася у Середній Азії. Війна для нього розпочалася у серпні 1941 року, коли його дивізію було залучено для вторгнення в Іран.

Сьогодні мало хто про це згадує, але в 1941 році СРСР вів важкі бої не лише на заході країни, але й на півдні, в Ірані. Із початком німецького нападу на СРСР, урядами Великобританії та Радянського Союзу було прийнято рішення про введення військових контингентів на територію Ірану для того, щоб забезпечити організацію поставок за системою ленд-лізу. Зі сторони радянської Середньої Азії 27 серпня 1941 року в Іран увійшла 53-я окрема Середньоазіатська армія (командуючий – генерал-майор Трофименко С.Г., начальник штабу – генерал-майор Казаков М.І.) у складі якої був 4-ий кавалерійський корпус до якого входили 39-та, 44-та кавалерійська та 18-та гірськокавалерійська дивізії. Із великою ймовірністю можна припустити, що лейтенант Довбуш перебував у складі 18-ої Туркменської Червонопрапорної дивізії, штаб якої розміщувався у місті Мари (Туркменія). Осінню 1941 року дивізію було переформовано у звичайну кавалерійську та відправлено на фронт. У липні 1942 року вона потрапила в оточення та була знищена ворогом, а наш важкопоранений герой опинився в полоні. Під час перевезення радянських військовополонених в Німеччину, Івану Яковичу вдалося втекти з ешелону, який на той час знаходився на залізничній станції Полонне. Виснажений, він майже місяць пішки добирався додому. З приходом радянських військ – був призваний в армію та направлений в окремий штрафний батальйон 1-ого Прибалтійського фронту спокутувати свій полон та перебування на окупованій території.

Після важкого поранення та контузії був демобілізований з армії і повернувся у рідні краї, де протягом 1945-48 років вчителював у школах містечка Волочиськ і села Лозова. У лютому 1948 року, за зв’язок із Українською повстанською армією, отримав 25 років сталінських таборів. Відбував цей термін до 1966 року на шахтах Норильська і Певеку (місто на Чукотці, розташоване на узбережжі Північного Льодовитого океану, найбільш північний населений пункт в колишньому СРСР) та Далекому Сході. Повернувся в Україну та ще 5 років працював на шахтах Донбасу. У 1968 році вийшов на пенсію, згодом переїхав у рідне село, де й продовжив працювати. Був реабілітований та відновлений у правах у 1994 році. З нагоди його ювілею, 20 грудня 2018 року, в районній газеті «Зоря» було опубліковано статтю «Вже сота зима в гості завітала».

Не дивлячись на усі перипетії та негаразди, Іван Якович прожив 101 рік дуже важкого та цікавого життя, закінчивши свій життєвий шлях 26 грудня 2019 року. Ознайомлюючись із біографією колишнього бійця штрафного батальйону, в’язня сталінських таборів лейтенанта Івана Яковича Довбуша, мимоволі думаєш: як мало ми знаємо про людей, поряд із якими живемо.  Спадають на думку слова поета Михайла Лєрмонтова:

«– Да, были люди в наше время,
 Не то, что нынешнее племя»

На закінчення цього допису хочеться навести сухі офіційні цифри – за час існування штрафних частин Червоної Армії (із вересня 1942 по травень 1945 років), у ці підрозділи було направлено 427910 військовослужбовців (24993 – у 1942 році; 177694 – у 1943 році; 143457 – у 1944 році та 81766 – у 1945 році). Протягом цього ж часу було сформовано 65 окремих штрафних батальйонів та 1048 окремих штрафних рот, левова частка із яких існували протягом кількох місяців та були розформовані в силу різних причин…

P.S. Автор висловлює слова щирої подяки усім небайдужим землякам, які долучилися до пошуку фотоматеріалів для цього нарису, особливо вдячний координатору процесу – завідувачці Мирівського сільського клубу Курейко Наталії Юріївні та пану Аркадію Петровичу Довбушу.