Сучасні технології, нові та значно ширші можливості пошуку інформації, велика кількість відцифрованих різноманітних архівів доступних у всесвітній мережі – усе це дає все більше можливостей для дослідження історії та виявлення нових цікавих фактів (так, виявляєвляється інтернет працює не тільки для перегляду смішних відео з котиками). Часто цікаві знахідки трапляються зовсім в неочікуваних місцях. Ось, наприклад, публікація в Бостонському журналі The Youths Companion від 4 січня 1900 року про подорож Марі Ауспренжер до Російської імперії. В ній Марі в деталях розповідає про історію, яка трапилась з нею при перетині кордону імперій у Волочиську.
Ольга Дячук, дякуємо за переклад.
Кожен, хто перетнув російський кордон, погодиться зі мною в тому, що порівняння між стіною стародавнього Китаю і кордоном царської імперії доречно з точки зору перешкод, які необхідно подолати.
Недавні закони лише ускладнили проблеми, оскільки тепер потрібні два паспорти там, де раніше було достатньо одного.
Перед від’їздом до Московської імперії – в той час я жила у Відні як піддана Німеччини – із паспортом в руці я відправилась в російське посольство, щоб отримати спеціальний дозвіл на відвідування зазначеної імперії. Черговий – молодий юнак – задавав мені різні питання щодо місця або місць, до яких я збиралася їхати, а також про бізнес або причини, які спонукали мене до цього. Мені здалося досить кумедним, що зі мною поводяться, як зі шпигуном або іншою небезпечною особою, коли мої наміри були абсолютно мирними.
За податок у сорок центів молодий аташе покрив близько двох сторінок моєї паспортної книжки російською мовою і простягнув мені ще один аркуш паперу з тим самим «таємничим письмом». Останнє, за його словами, буде забрано у мене і збережене на кордоні.
Прямуючи на південь Росії, я повинна була перетнути кордон у Волочиську. Розкішно одягнена француженка, з якою я займала ціле купе, подарувала мені трагікомічне інтермецо. Це була занадто вражаюча пригода, щоб її забути.
Виїжджаючи з Підволочиська, останньої австрійської зупинки, я сказала пані: «Нам доведеться пред’явити паспорти».
«Паспорт! У вас є паспорт?» – запитала вона мене французькою.
«Звичайно, – відповіла я. – Боюсь, вам не дозволять продовжувати свою подорож без нього».
Бідна жінка розхвилювалась.
«Чому?, – сказала вона. – Я маю свідоцтво про народження! Ви думаєте, що вони не дозволять мені його пред’явити? Крім того, я можу показати їм листи мого чоловіка, які свідчать про те, що він чекає на мене в Одесі!»
Я була впевнена, що це не буде мати ніякого значення для російських чиновників на кордоні, які є справжнім типом так званих російських ведмедів. Тим не менш, в моїй відповіді був виражений невеликий сумнів, який був призначений для підтримки моєї попутниці.
Незважаючи на це, вона дедалі більше ставала неспокійною. За мить провідник пройшов повз наше купе. «Будь ласка, зупиніть його!» – вигукнула вона у своїй жвавій манері. І після того, як я це зробила, – «Скажіть йому, щоб він запитав одного з панів у сусідньому купе, де я була раніше, чи хтось із них був би ласкавим сказати на наступній станції, що я його дружина?». Я була збентежена і не бажала бути перекладачем у такому делікатному питанні. Я попросила провідника зачекати. Нарешті поступившись благанням жінки, я переклала повідомлення, проте кондуктор повідомив їй з прихованою веселістю, що це неможливо, тому що факт їхньої подорожі з дружинами не вказаний в їхніх паспортах.
На той час моя візаві зрозуміла, що я була добродушною, і використовуючи цю слабкість благально сказала: «Ось олівець. Запишіть у паспорті, що ви подорожуєте з покоївкою!»
Потопаючі люди будуть чіплятися за будь-яку соломинку. Але окрім абсурдності прохання і серйозних наслідків, які спричинить його виконання, думка про мою подорож з покоївкою, одягнену в такий яскравий образ, здавалася настільки безглуздою, що я не могла втриматися від посмішки. У цей момент моя підозра, що ця дама належала до трупи французьких акторів, які тоді грали в Одесі, стала очевидною. Я намагалася пояснити їй неможливість виконати її прохання, коли поїзд зупинився у Волочиську.
Будь-хто, хто мав найменші сумніви щодо нашого перебування на російській землі, швидко переконувався в цій істині, дивлячись на двох козаків, які перекривали вхід до будівлі вокзалу і кричали:
«Паспор-р-р-т! Паспор-р-р-т!». Здається щасливим збігом обставин для Росії, що це настільки важливе слово звучить схоже на різних мовах.
Француженка йшла слідом за мною, але козаки не пустили її всередину без дорогоцінного документа. Через кілька хвилин я побачила її в камері схову. «Будь ласка, скажіть їм, – сказала вона, нетерпляче звертаючись до мене, – що я приїхала з Парижа без паспорта, що я покажу їм своє свідоцтво про народження і всі листи мого чоловіка».
«Нас не цікавлять ані свідоцтва, ані листи. Нам потрібні паспорти. Ви повинні будете покинути це місце через п’ять хвилин, на поїзді, який повертається до Австрії, адже Ви не можете залишатися тут без паспорта.», – прозвучала сувора відповідь.
Бідна жінка! Вона ридала, як дитина з розбитим серцем. Якийсь послужливий джентльмен порадив їй телеграфувати своєму чоловікові в Одесу. Це був найбільш зручний засіб для отримання необхідного документу від міністра Франції, який там проживає. «Тим часом, – продовжив він, звертаючись до мене, – їй доведеться залишитися в готелі в Підволочиську. Якщо їй пощастить, вона зможе продовжити свою подорож через три дні».
Цей готель, як я дізналася пізніше, був збудований в основному для прихистку таких нещасних мандрівників і діє за принципами грабежу.
Через кілька місяців я випадково дізналася, що злощасна героїня цієї маленької драми провела п’ять днів в покинутому місці, сплачуючи по п’ять флоринів в день тільки за кімнату, перш ніж прийшов довгоочікуваний документ.
Поки наші паспорти оформляли, ми пройшли цікаву процедуру огляду багажу. Я називаю це цікавим фактом, тому що всі пасажири, окрім мене, поклали від одного до п’яти рублів банкнотами поверх своїх скринь, і ці гроші потрапляли у кишені офіцерів, перш ніж відкривались валізи. Ще одна чудова особливість полягає в тому, що внесена сума, схоже, відповідає старанності огляду багажу. Перевіряючи мій, вони витратили значно більше часу і уваги, ніж на огляд багажу решти пасажирів, а їх було близько дванадцяти загалом.
На жаль, моя валіза була упакована дуже щільно. Чоловік перевернув усе майже донизу, прагнучи знайти якусь річ, яка має оподатковуватись митом або принаймні кілька книг, за які він би міг «зачепитись», щоб потім зберігати їх протягом шести місяців у так званій «Censine» установі.
Однак кілька книг, які у мене були з собою, були добре сховані в самому низу валізи, тож чоловік був повністю розчарований, в той час як я обурювалась тільки деякими розчавленими коробками через те, що він нерозважливо закрив кришку валізи. Це був єдиний спосіб змусити мене страждати через те, що я не підкупила їх. Можна з упевненістю припустити, що згодом вони розділили трофеї.
Після двогодинної затримки наші паспорти були передані нам з останнім пильним поглядом з-за вікна офісу, можливо, щоб з’ясувати, наскільки власник відповідає наведеному в ньому опису особистості. Другий документ був збережений. Чи може це бути засобом контролю подальших переміщень, я не знаю. Зайшовши в російський автомобіль, який за конструкцією і рівнем комфорту був ближчим до американського, ніж будь-який автомобіль в Європі, я зітхнула з глибоким полегшенням.
* Окрім своєї мови, представники російської влади зазвичай більш-менш розуміють французьку мову. Однак на австрійських і німецьких кордонах переважає тевтонська мова.
МАРІ АУСПРЕНЖЕР (MARIE AUSPRENGER)
Залиште Ваш коментар