Сволочигачі – Волочище – Волочиськ, або історія однієї грамоти князя Вітовта

_{автор – Олександр Фрадинський, дослідник історії, канд. екон. наук}

В історичній науці прийнято вважати, що відлік моменту заснування будь-якого чи то сільського чи то міського поселення береться виходячи із першої згадки про нього у офіційному письмовому джерелі – літописі, грамоті, листі. Хоча є і винятки, так для Києва радянською владою у 1980 році було влаштовано грандіозне відзначення 1500 річниці від дня заснування, хоча за літописними джерелами він вперше згадується у 860 році. Для такого штучного визначення віку «матері городів руських» було взято за основу небезспірні висновки археологів про наявність на його території стійких людських поселень у V столітті нашої ери. І в цьому є сенс – адже з моменту появи перших поселенців на території населеного пункту до першої письмової згадки про нього в історичних документах, може пройти десятки або сотні років.

Офіційним документом, що фіксує дату заснування м. Волочиська є постанова Кабінету міністрів України від 26 липня 2001 року № 878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України», у якій визначено, що датою виникнення м. Волочиська є 1463 рік. Ця дата в офіційному документі фігурує не випадково. В етнографічній п’ятитомній праці М. Теодоровича «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии», виданій у 1888-1903 роках, відзначено що вперше місто згадується в подільчому (спадковому) акті князів Семена, Солтана та Василя Збаразьких –

По времени происхожденія, м. Волочискъ, какъ поселеніе, весьма древне. Впервые оно, под именем села Волочище, как имѣніе князей Збаражскихъ, упоминается въ историческомъ документѣ отъ 9 іюля 1463 года…

Саме цей документ, в якому Волочиськ згадується під назвою Волочища прийнято вважати першоджерелом для встановлення дати заснування міста. Аналогічної думки дотримувалися і автори «Історії міст і сіл Української РСР». Цю ж дату наведено і на сайті Волочиського історико-етнографічного музею.

Бурхливий розвиток інформаційних технологій протягом останніх років відкрив нові можливості для дослідників історії рідного краю, які пов’язані із полегшенням та пришвидшенням доступу до архівних джерел та стародруків, що містять важливу інформацію і дають змогу по новому глянути на історію міст, сіл, територій. Не є винятком у цьому і історія Волочиська, яка може бути, принаймні, на кілька десятиліть, більш давньою ніж нині це безапеляційно вважається істориками та краєзнавцями.

Що ж дає підстави так вважати?

У 1846 році в Санкт-Петербурзі було опубліковано видання археографічної комісії «Акты относящихся к истории Западной России» (том 1, 1340-1506 роки) на сторінках якого наводилася дарувальна грамота Великого князя Литовського Вітовта пану Бедриху на два селища у Смотрицькій волості –

Мы великий князь Витовть далиесмо сюю нашу грамоту Бедриху што держить от нась двѣ селищи, одно – Сволочигачи, а другое Верхьболванца оу Смотрицкой волости, на тыи двѣ селищи записали есмо ему сею нашею грамотою шестьдесять копь подольскими полугрошники, колижь быхомь хотeли тыи двѣ селищи любо сами оузяти оу него или кому приволити быхомь викупити, итогды имѣемь дати ему за ты двѣ селищи шестьдесять копь тую подольскими полугрошннки по той личбѣ какь оу По-дольи идеть. А писана оу Турейску в Володимерскомь. Февраля оу 1 день индикта оу 7

При цьому, Вітовт бере на себе зобов’язання, у разі вилучення селищ від пана Бедриха назад в князівську казну, виплатити йому 60 подільських полугрошів (срібних карбованих монет вагою 0,8-1,2 грама кожна, що карбувалися князями Коріятовичами наприкінці XIV століття). Зазначено, що грамоту було написано в Турійську-Володимирському (тепер – смт Турійськ на Волині). Дата видачі грамоти – 1 лютого, проте рік видачі позначено через індикт (в нашій грамоті, сьомий) – період тривалістю 15 років, який використовувався в Середньовічній Європі для датування документів. У період правління князя Вітовта цей індикт припадає на 1399, 1414 та 1429 роки. В «Актах относящихся к истории Западной России» ця грамота датується періодом 1414–1429 років, Я. Головацький час видачі визначає «після 1392 року», В. Розов, О. Соболевський, С. Пташицький та В. Русанівський – під 1429 р.

Оригінал грамоти було написано на пергамені, внизу грамоти на шовковій червоній стрічці було підвішено червону воскову печатку із зображенням Литовського герба та круговим написом «S Alexandri Witoldi Dei gratia magni ducis Litua». Грамота зберігалася в фамільному архіві графа Тарновського у Дзикові (зараз – частина польського міста Тарнобжег). Копія зберігалася в Ленінградському відділенні архіву АН СРСР, ф. 216, оп. 1, № 328, арк. 26.

Проте, найбільше нас цікавлять назви подарованих селищ – одне із них Верх Болванця, а інше – Сволочигачі.

Як бачимо, в якості назви першого із них використовується топонім Болванець, під яким легко впізнати сучасну річку Бовенець (Бовванець, Бованець). Ліва притока Збруча, вона тече виключно в межах Волочиського району. Бере свій початок біля села Медведівки та протікає через населені пункти Качуринці, Бронівку, Сарнів, Куровечку, Завалійки, Федірки, Мирівку та Поляни. Назва селища Верх Болванця засвідчує, що об’єкт дарування знаходився у верхній течії зазначеної річки. Така практика найменування територій була поширеною у ті часи, коли назва населеного пункту прив’язувалося до назви місцевості, на якій він знаходився, так смт. Ярмолинці вперше згадується під 1404 роком як “na riczi Werchusziczi” – «на річці верх Ушиці».

Відомий дослідник історії Поділля Юхим Сіцінський у своїй праці «Поділля під владою Литви» висловив припущення, що селище Верх Болванця знаходилося в районі теперішніх сіл Видава або Мочулинці (теперішнього Волочиського району), що знаходяться у басейні річки Бовенець. Проте, це твердження дослідника носить дискусійний характер. Якщо «розбити» течію Бовенця на три основні частини – верхню, середню та нижню, розмістивши у них сучасні села, то виявиться що до верхньої течії доцільно віднести Медведівку, Качуринці, Бронівку, Сарнів; до середьої – Куровечку, Завалійки, до нижньої – Федірки, Мирівку та Поляни. Саме між селами Бронівка та Сарнів (у верхній течії Бовенця), в урочищі Волощина, знаходяться залишки давнього городища, людська активність в якому фіксується ще із давньоруських (домонгольських) часів. Ці залишки, на мою думку, найбільше підходять, враховуючи їх розташування на місцевості, для ідентифікації селища Верх Бовенця. Хоча для стовідсоткової впевненості необхідно провести на цій території археологічну розвідку для визначення віку культурних шарів городища і наявності поселення саме у XІV-XV столітті.

Ще одним населеним пунктом, який передавався у володіння пану Бедриху стало селище Сволочигачі, яке я ідентифікую із теперішнім містом Волочиськ. Спробуємо розібратись із походженням цієї назви. Про те, що під цією назвою може бути Волочиськ вперше висловив думку згаданий Ю. Сіцінський – «Може це теп(ерішнє) Волочиски, що лежать недалеко від р. Болванця, по згуках трохи нагадують Сволочигачі». В цій цитаті дослідника наводяться, як мінімум, два аргументи на користь Своличигачів-Волочиська – географічний та фонетичний.

Географічний аргумент полягає у тому, що Сволочигачі повинні знаходитись недалеко від: а) річки Бовенця та б) іншого дарованого селища. Місто Волочиськ знаходиться в безпосередній близькості від річки Бовенець – близько семи кілометрів до місця її впадіння у Збруч та на відстані близько 27 кілометрів від села Сарнова (сучасними шляхами). Таким чином, відстань між селищами Верх Болванця і Сволочигачами можна було подолати протягом 3-4 годин кінного переходу, що створювало сприятливі умови для контролю за господарським життям цих населених пунктів зі сторони їх власника. Окрім того, в зазначений період, селища передавалися у власність не лише для отримання прибутків, але й для захисту їх від ворогів. Невелика відстань між ними дозволяла швидко, як для цих часів, зосереджувати під одним командуванням озброєне ополчення для відбиття ворожих нападів.

Фонетичний аргумент базується на звуковому складі назв населених пунктів Сволочигачі та Волочиськ, які за Ю. Сіцінським, – «по згуках трохи нагадують». У цьому твердженні із дослідником слід посперечатись, адже в обидвох назвах – один спільний корінь «волоч» та спільний суфікс «и». Тобто, слід говорити не «трохи нагадують», а «мають однакову основу». На мою думку, наявність двох спільних морфем у назві прямо свідчить про перетікання більш давньої назви Сволочигачі у пізніше – Волочище та сучасну – Волочиськ. В історичній практиці при наявності набагато меншого звукового співпадіння здійснюється ототожнення літописних населених пунктів із реальними містами та селами. Так, арабські географи Х століття серед трьох основних центрів русів називають Куйабу (Куяву, Куявію), яку сучасні історики, за загальним визнанням, чітко ідентифікують, в тому числі – за фонетикою назви, із сучасним Києвом.

Ще одним фонетичним фактором, що свідчить на користь Сволочигачі-Волочиська, який відразу впадає в око місцевому жителю, є використання форми множини у назві населеного пункту. Адже, і до зараз в навколишніх селах для назви районного центру використовується множина – Волочиськи. На запитання «Куди їздив?» – відповідь «до Волочиськів» нікого не здивує серед місцевих аборигенів.

Не є проблемою також існування префіксу «с» на початку назви Сволочигачі. Історія знає чимало прикладів, коли у назвах населених пунктів використовувалися префікси, які з часом нівелювалися (зникали). Такі давні топоніми є навіть у Хмельницькій області. До прикладу, перша згадка про сучасний Хмельницький від 10 лютого 1431 року свідчить, що король польський Владислав 1 Ягайло записав Янові Чанстуловському за 100 гривень право на володіння селами Голисин (тепер – Олешин) та Плоскирівці на річці Південний Буг у Летичівському повіті Подільської землі («…super villis Holissin et Ploskir о wcze super fluvio Boh iacentu in terra Podoliensi et districtum Latichoviensi sitas»). Тут ми чітко бачимо трансформацію Голисин в Олешин через втрату префікса «г», що аналогічно цілком могло трапитись і з префіксу «с» у Сволочигачах, транформувавши їх у Волочигачі.

Вважаю, що ще однією підказкою в ідентифікацію Сволочигачів із сучасним Волочиськом повинна стати етимологія (походження) даної назви. На мою думку, це слово є двокореневе, тобто складається із двох слів – «Сволочи» та «гачі». Для повного розуміння назви необхідно з’ясувати, що вони можуть означали.

Слово «Сволочи» має чітко виражений коріть «волоч», який в свою чергу можна ототожнити із словом «волочити», «зволочити» – у значенні «щось пересувати», «тягнути волоком», «зносити до купи», «знімати одяг або взуття», «вести». Слово «Гачі» може мати праслов’янське походження від слова «gati̯a» та означати «ноги», «штани».

Припускаю, що поєднання цих двох слів по відношенню до населеного пункту може означати:

1. «місце де проживають ті, що волочать ноги» – рід діяльності яких пов’язаний із повільною ходьбою;
2. «люди без штанів (одягу)» – надзвичайно бідні люди із соціальних низів тогочасного суспільства. Аналогом в сучасній українській мові є слово «голодранці» (при цьому, не ставлю за мету образити як тогочасних жителів поселення, так і сьогоднішніх його мешканців).

Щоб зрозуміти краще значення цих назв, звернемося до «Історії міст і сіл Української РСР», яка стверджує, що «за часів Галицько-Волинського князівства і в наступні віки тут проходив торговельний шлях із Заходу на Схід. Щоб перебратися через річку і її заболочені береги, купцям доводилося волочити свої вантажі». Із цим твердженням можна погодитись лише частково – в частині наявності торгового шляху. Насправді торгівельний шлях проходив не із заходу на схід, а із півдня на північ, про що свідчать давні карти. До прикладу, на польській карті Галичини 1775 року чітко прослідковується наявність тракту, розміщеного у меридіональному (північ-південь), а не широтному (захід-схід) напрямі – із Теребовлі, через Гримайлів, пересікаючи річку Збруч в районі с. Качанівки (Підволочиського району), далі на Волочиськ та село Вочківці (Волочиського району) до містечка Ожигівці, де розділявся на дві гілки – східну (на Базалію) та північну (на Ямпіль). Тобто, широтний торгівельний маршрут якщо і десь діяв, то точно не проходив через Волочиськ.

Потрібно звернути увагу на те, що окрім сухопутного торгового шляху у Волочиську існувала ще і водна його ділянка – по річці Збруч, яка була більш зручною, безпечною та економічно вигідною, в порівнянні із сухопутним транспортуванням вантажів. З незапам’ятних часів торгівля між народами велася, переважно, вздовж річок, які через відсутність розгалуженої дорожньої сітки виконували роль доріг: влітку – водних, а взимку – льодових.

Можна впевнено стверджувати, що одним із таких водних торгових маршрутів був Збруч. Сьогодні не відомо наскільки він, у ті давні часи, був повноводний і як далеко могли по ньому просуватися купці на своїх плоскодонних човнах, але можна чітко стверджувати, що саме на Авратинській височині, через Збруч (притока Дністра) була можливість здійснити волок (перетягування торгових човнів суходолом на дерев’яних балках) до Случі або Горині (басейн Прип’яті), адже відстань між річками тут становить 6-10 кілометрів, що не було критично для тогочасної торгівлі. Для довідки – на Волго-Донській переволоці, якою купці попадали із Чорного моря в Каспійське вантажі та судна перетягувалися (волочилися) на відстань до 70 кілометрів.

Завдяки волоку на Авратинському волоку, по водному торговому шляху Дністер-Збруч-Случ(Горинь)-Прип’ять-Дніпро, з’являлася можливість відносно швидкої доставки (а значить – із мінімізацією торговельних витрат) краму із Молдавії, Валахії, інших країн південної Європи на територію сучасних північної України, Білорусі, Прибалтики, Польщі.

У рамках нашого дослідження, можна зробити припущення, що в населеному пункті під назвою Сволочигачі мешкала людська спільнота, яка жила за рахунок обслуговування торгового шляху, або ж на паразитуванні на ньому. Зараз можна виокремити три основні типи професій (промислів), які могли б існувати в районі теперішнього Волочиська в ХV столітті та для яких використовувалося б слово «волоч»:

• людська спільнота, що надавала свої послуги під час плавання торгових човнів Збручем. Усім нам відома картина І. Рєпіна «Бурлаки на Волзі», саме так, проти течії Збруча, який в районі теперішнього Волочиська суттєво мілів. Торговці та гребці сходили на берег, чим зменшували осадку човна у воді, а це, у свою чергу, обумовлювали більшу відстань, яку міг пройти водою човен. Місцеві мешканці могли долучатися до транспортування вантажу – тогочасні бурлаки по березі тягнули (волокли) мотузками, проти течії, човни з крамом, до місця їх майбутньої переволоки у річки Случ, Горинь чи, можливо, Південний Буг. До речі, така професія не була дивиною в Західній Європі – в Німеччині, Нідерландах, Франції, Бельгії вона була запитана ще в 30-их роках ХХ століття;

• для контролю за торговими шляхами та збору податків та мит з торгового люду держава призначала своїх уповноважених представників-чиновників, в обов’язки яких, у разі небажання сплачувати встановлений тариф, включалося примусова доставка (волочіння) боржників на суд. Таких чиновників називали волочами. З точки зору контролю за торговим шляхом та утримання торгових мит, Волочиськ підходив якнайкраще, адже тут паралельно функціонував і суходільний і водний торговий шлях. Автори науково-історичного видання «Історія Волочиського району» прийшли до висновку, що «…Волочиськ виник у ХІІ ст. і був прикордонним пунктом Київського князівства на переправі через Збруч». А функції прикордонного пункту якраз і передбачаєть здійснення контролю за людьми та товарами, які переміщуються через кордон, та утримання встановлених податкових і митних платежів;
• в давні часи, волочами називали людей, які не мали певного роду діяльності, а займалися крадіжками і розбоєм як окремих торговців, так і купецьких караванів. Цікаво, що в 5 кілометрах від Волочиська є село Вочківці, одна із версій походження назви якого полягає в тому, що місцевий пан-землевласник з охотою приймав для поселення різного-роду бродячий (волочащийся) люд, від чого поселення, де ці люди оселилися, отримало назву Волочківці, яке з часом трансформувалося у Вочківці. До речі, назва цього села може бути пов’язана із волочиськими бурлаками, адже тягнути навантажений човен проти течії більше 5-7 кілометрів на день досить важко, тому в районі теперішніх Вочковець могла бути тимчасове місце відпочинку (ночівлі) бурлаків, яке із часом «обросло» необхідною інфраструктурою та перетворилося в населений пункт.

Таким чином, в рамках гіпотези, викладеної вище, можна зробити наступні висновки:

• серед історичних документів Великого князівства Литовського відома дарча грамота князя Вітовта, правдивість якої ніхто не ставить під сумнів;
• у цій грамоті, на території сучасного Волочиського району, зафіксовано два населених пункти – Верх Бовенця та Сволочигачі;
• населений пункт Верх Бовенця локалізується у верхній течії річки та може ототожнюватися із городищем, розташованим між селами Бронівка та Сарнів;
• географічний, фонетичний та етимологічний аналіз назви Сволочигачі свідчить, що під цією назвою може приховуватись теперішнє місто Волочиськ.

В цілому, в рамках зазначеного історичного дослідження, не претендуючи на його виключність та вичерпність, зроблено спробу, на основі географічних, фонетичних та етимологічних підходів, переглянути термін заснування (першої згадки) про місто Волочиськ. Адже, як пам’ятаємо, дарча грамота Великого князя Литовського Вітовта датується 1 лютого 7-ого індикта, який, у період його правління, припадає на 1399, 1414 та 1429 роки. Тобто ми отримуємо, як мінімум ще три нові ймовірні дати заснування міста, проте точно знаємо його день народження – 1 лютого. Для більшої конкретизації цієї дати найбільш перспективним методом є вивчення особистості першого власника Сволочигачі – пана Бедриха, в першу чергу, років його життя.