Ми на Facebook

Наш YouTube

ПочитатиПро історіюПро людей

Трагедія поляків Волочищини

Перегляди

Автор – Володимир Матусяк, історик

17 травня – День пам’яті жертв політичних репресій в Україні

Однією з найменш досліджених тем історії нашого краю є питання репресій сталінського режиму щодо етнічного польського населення у другій половині 30-х років XX ст. Все частіше краєзнавці звертаються до тих трагічних подій. Сьогодні у пошуковій роботі їм допомагають архіви, які оприлюднили фонди, пов’язані з «польським питанням». Волочищина, розташована на прикордонні СРСР, розглядалася державною владою, як «поле поширення політично неблагодійного елементу». Саме цим мотивувалася потреба «очищення» прикордонної смуги. Розглядувані події були по суті брутальним нехтуванням правами людини і носили злочинний характер.

За переписом 1923 р. на Поділлі проживало 71,6 тис. поляків (до них також зараховували українців-католиків, представників змішаних шлюбів, осіб з польськими прізвищами). Уже в 1933 р. постанова ЦК КП(б)У вказувала на «послаблення більшовицької пильності партійних організацій у роботі серед трудящих національних меншостей, що призвело до засміченості колгоспів, шкіл, клубів, інститутів польськими та німецькими фашистськими елементами, … деякі з них навіть пролізли в партію».

Політичні переслідування розпочалися із закладів освіти – польських педагогічного технікуму у Проскурові та агротехнічного у Полонному. В особових справах викладачів та учнів шукали родичів та знайомих за кордоном, емігрантів, воюючих у «ворожих арміях», представників «експлуататорських класів». Цей процес супроводжувався постійними змінами керівного складу учбових закладів. Під тиском перевіряючих батьки змушені були погоджуватися на реорганізацію польських середніх шкіл (всього таких було 280) на українські.

За «пропаганду ідей націоналізму» закривалися редакції польськомовних газет, польські клуби та бібліотеки. З 1 вересня 1935 р. припинено випуск польської газети Волочиського району «Комунар пограниччя».

Постановою Вінницького обкому КП(б)У національні сільські ради (польські, єврейські) зливалися з українськими. Серед ліквідованих – Гайдайківська, Канівська, Куровецька та Тарнорудська сільради Волочиського району. До речі, Канівська сільська рада на початку 1930-х була зразковою, діючий в селі колгосп мав найкращі виробничі показники. Разом з тим проходила чистка керівного складу польських сільрад, з роботи знято більшість голів, секретарів, членів. До 1939 р. національно-територіальні одиниці в УРСР було ліквідовано.

Жорстокою формою політичних переслідувань стало продовження масових депортацій поляків як «потенційно п’ятої колони». Приводом до здійснення примусового виселення стало небажання селян вступати зі своїм майном у колгоспи (що кваліфікувалося, як саботаж).

9 грудня 1934 р. ЦК ВКП(б) надіслало в Україну телеграму з вимогою організувати масштабну операцію з переселення польських та німецьких громадян із західних областей УСРР. У кожному районі створювалася спеціальна комісія. На Волочищині її очолив Іван (Ізраїль) Кулик, досить відомий письменник. Комісія зазвичай складалася з першого секретаря райкому КП(б)У, голови райвиконкому, начальника районного відділення НКВС.

Про відправку ешелонів людей повідомляли лише за 7-8 діб до вантаження. При цьому одноосібникам надавалося право подавати заяви про вступ до колгоспів вже безпосередньо начальникам ешелонів. Хоча навіть у цьому випадку депортація була неминучою.

Перші партії переселенців розміщувалися в Донецькій та Дніпропетровській областях, хоча кількість депортованих з Вінницької області залишалася незначною.

Рішенням політбюро ЦК КП(б)У від 4 листопада 1935 р. для Волочиського району встановлено додаткову норму переселенців – 150 сімей, Проскурівського-150, Сатанівського – 100 (до складу останніх двох входили села сучасної Волочищини). Комісію із внесення пропозицій по депортації очолив С.Косіор. Районні комітети надавали списки окружкому, а далі – обкому. Доказом політичної складової депортацій був порядок визначення «резервів» на виселення, відсутність будь-яких критеріїв щодо складання списків.

За планом навесні 1936 р. у Казахстан мали виселити 2 тисячі господарств Вінницької області. Частину розміщували в існуючих спецпоселеннях НКВС Карагандинської області, іншу – у школах, клубах (переселенці використовувалися для будівництва нових селищ). Загальний нагляд здійснювався Головним управлінням таборів (ГУЛАГом).

Чергова масова депортація спричинена постановою РНК СРСР від 28 квітня 1936 р. З України виселено загалом 15000 господарств (69283 особи). На першому етапі (20 травня-10 червня) з Волочиського району переселено 500 польських сімей, на другому (серпень-вересень) – 200 родин.

Найбільших жертв етнічне польське населення зазнало у часи Великого Терору. Людям безпідставно інкримінували причетність до агентури польської розвідки, шпигунської сітки, «контрреволюційних боївок». Політбюро затвердило спрощений порядок розгляду справ. Підсудного ознайомлювали із звинуваченням за 1 день до розгляду у суді. Не допускалося касаційне оскарження вироків за політичними мотивами. Після відхилення прохання засудженого про помилування вирок виконувався негайно.

Типовим прикладом є справа активу села Холодець. Усі підсудні відкидали звинувачення у приналежності до «Польської організації визвольної». Без будь-яких доказів особлива трійка НКВС по Кам’янець-Подільській області засудила голову сільської ради М.А.Охоту, голову колгоспу В.М.Лозанського, касира фінансового відділу Волочиського райвиконкому Л.К.Вишенського до вищої міри покарання – розстрілу.

Слідчі часто вдавалися до фізичного впливу, підтасовок та фальсифікацій, залякування свідків.

Колгоспників села Завалійки С.Й.Габателя, А.А.Габателя, Г.І.Грушковського, С.Т.Мельника, М.І.Мельника, А.І.Мельника звинуватили в антирадянській пропаганді та «підготовці активних повстанських дій в момент збройного вторгнення Польщі на територію СРСР». Заарештовані тривалий час заперечували свою провину. Лише після застосування побиття та оприлюднення показів «свідків», селяни підписали «щиросердне зізнання». Їх розстріляли. При перегляді справи у 1959 р. свідки підтвердили факт фальсифікації на слідстві. Так, протоколи допиту складалися співробітниками УНКВС і під тиском підписувалися.

При читанні документів тих років складається враження, що все Поділля кишіло польськими шпигунами. Усього у Кам’янець-Подільській області по «польській операції» у 1937-1938 роках засуджено до розстрілу 13774 особи.

Пам’ять про безневинно страчених жива серед земляків сьогодні. На кошт сина репресованого, жителя м.Миколаїв Броніслава Францовича Біскупа, 1994 року у селі Постолівка встановлено пам’ятний знак, де викарбувано прізвища 44 поляків-односельчан. Схожий пам’ятник розташований у центрі Зайчиків (з 2006 р.).

Україна відновлює історичну справедливість з метою не допустити подібного у майбутньому.

Статистичні дані по репресованих громадянах Волочиського району.

Міри покарання судових та позасудових органів:

  • Волочиський р-н: загальна кількість репресованих – 3107, в т.ч. розстріляно – 769, позбавлено волі – 1011 (3-5 років – 480, 5-10 років – 474, 10-25 років – 57), призупинено справ – 287, депортовано всього – 1040 (в т.ч. за межі України – 607).
  • Найпоширеніші обвинувачення щодо репресованих: загальна кількість репресованих – 2901.
  • Види обвинувачення: контрреволюційна діяльність, членство в «ПОВ», «СВУ» – 810, шпигунство – 459, зрада Батьківщині – 163, соціально небезпечний елемент – 605, антирадянська діяльність – 754, шкідництво, терористична, диверсійна діяльність – 36, ухилення від праці в колгоспах – 56.

Вироки, винесені судовими та позасудовими органами:

  • Загальна кількість – 2902. «Двійки» – 560, «трійки» – 918, особлива нарада – 1146, військові трибунали – 173, народні суди – 105.
  • Стать репресованих: загальна кількість – 3107, в т.ч. чоловіків – 2635, жінок – 472.
  • Віковий склад: діти до 16 років – 205, 16-30 років – 975, 31-50 років – 1237, після 50 років – 690.
  • Освітній стан: вища – 33, неповна вища – 7, середня спеціальна – 44, середня – 61, неповна середня – 21, початкова – 795, малописьменні – 1658, неписьменні – 376.
  • Соціальний стан репресованих: робітник – 327, колгоспники – 1351, одноосібники – 966, ІТП – 3, службовці – 59, кустарі – 17, медичні працівники – 8, освітяни – 58, культпрацівники – 2, військовослужбовці – 90, служителі культу – 20, домогосподарки – 37, утриманці – 205.
  • Національний склад: українці – 1627, поляки – 1391, євреї – 45, росіяни – 18, білоруси – 8, німці – 9, чехи – 5, словаки – 2, італійці – 2.

Видання «Реабілітовані історією. Хмельницька область.» . Книга друга. – Хмельницький, 2009 р.

Залишити відповідь