Автор – Володимир Матусяк, історик (м. Волочиськ).
З нашим краєм пов’язані сторінки життя багатьох відомих діячів культури. Серед них – знаменитий російський письменник-реаліст Олександр Іванович Купрін. Доля закинула молодого офіцера, випускника юнкерського училища у 46-ий Дніпровський піхотний полк, котрий дислокувався у повітовому Проскурові Подільської губернії. Проте з певних причин підпоручик пізніше опиняється в прикордонному Волочиську. І якщо проскурівська сторінка біографії Купріна вивчена досить непогано, то волочиський слід у його творчості потребує більш детального розгляду.
Обставини потрапляння у містечко над Збручем були досить пікантними. Закоханий в молоду дівчину Вірочку (вона стала прототипом Шурочки Ніколаєвої у повісті «Поєдинок»), Олександр отримує від її опікуна, капітана полку, вимогу – вступити до столичної Академії Генштабу. Проте по дорозі до Петербурга стався прикрий випадок. Перепливаючи з друзями на баржі Дніпро, Купрін вступив у суперечку з поліцейським урядником, котра завершилася бійкою. Підпоручик відзначався атлетичною тілобудовою та неабиякою фізичною силою. Сторож закону опинився за бортом, а норовистий офіцер був відкликаний з екзаменів до Проскурова та покараний гауптвахтою.
Очевидно, внаслідок цього у вересні 1893 року підпоручика призначають командувати однією з чотирьох рот батальйону, який перебував на зимових квартирах у Волочиську. Батальйон налічував 400 солдатів та 15 старших чинів. Полкове начальство намагалося позбавитися офіцерів, котрі виявляли бунтарський характер, або мали різні вади: пиячили, програвалися в карти, спонукали дуелі. Таким чином, Купрін зіткнувся з атмосферою затхлості, дикого безкультур’я, муштри, позастатутних відносин. До підлеглих солдатів відношення було, як до об’єкту знущання та насмішок. Усе це з часом літератор зафіксує у низці своїх творів.
На кінець XIX ст. Волочиськ нічим не відрізнявся від середнього села котрого, «ни на одной карте не встретишь». Усього 3200 жителів, більшість з яких займалася дрібною торгівлею та контрабандою. В коло спілкування молодих офіцерів входило кілька службовців пошти та митниці, місцеві священики і ксьондзи, жандарми, дрібні поміщики. Типове містечко так званої «смуги осілості» викликало у будь-якої інтелігентної людини смуток та відчуття безглуздості існування.
Ще у Петербурзі Купрін познайомився з головним редактором популярного часопису «Русское богатство», критиком та публіцистом М.К. Михайловським. Увесь час перебування на військовій службі Олександр вів досить жваву переписку із цим виданням з приводу друку окремих творів. На частині листів зворотною адресою вказано Волочиськ. Інколи письменник просив надсилати відповіді на ім’я агента-експедитора залізниці Єгора Івановича Штіопуло, місцевого громадського діяча, у якого Купрін проживав.
В середині 1894 р. Олександр Іванович серйозно захворів (можливо, на тиф) і був вимушений лікуватися в київському госпіталі. Десь в кінці липня – на початку серпня він звільняється в запас у чині поручика і назавжди виїздить з Поділля.
«Волочиська» спадщина письменника складається з творів, написаних безпосередньо у містечку, а також тих (створених пізніше), де зображено картини життя та побуту волочиських обивателів. До перших відносяться оповідання «Лунной ночью», «Дознание», статті «Машинка для сечения», «Иосиф Яковлевич Сотов», кілька віршів.
Надзвичайно цінними для краєзнавців є саме твори, у яких вгадуються реальні епізоди перебування у містечку над Збручем, використовуються місцеві топоніми, діалектичні слова та вирази, називаються прізвища реальних людей. Тут можна згадати знамениту повість «Поединок» (неодноразово екранізовану кінематографістами), оповідання «Ужас», «Свадьба», «Трус», «В медвежьем углу», «Телеграфист» та деякі інші. Героєм кількох ранніх творів є згадуваний вище Єгор Штіопуло. Прототипом телеграфіста Сашки Врублевського став Леонід Петрович Врублевський, телеграфно-поштовий чиновник, прізвище якого знаходимо у «Пам’ятній книзі Волинської губернії за 1894 рік».
Жителі сучасного Волочиська впізнають окремі описи понад столітньої давнини. Митник з «Ужаса» працює наглядачем перехідного пункту на греблі, що перетинає Збруч (тепер – міст на межі з Тернопільщиною). У вільні вечори він йде розважатися до залізничного вокзалу. Туди вело дві дороги: одна – через все містечко та прилегле село Фридрихівку, інша через поле перетинала залізничний вал. Вокзал, згадуваний Купріним також і у повісті «Поєдинок», був одним з найбільших на західному кордоні Росії, спроектований у формі двощоглового корабля. На місці Фридрихівки сьогодні розташовано центр міста Волочиськ та паркова зона відпочинку з санаторієм мінеральних вод. Останній займає приміщення колишнього поміщицького маєтку родини Ледоховських. До речі, у «Поєдинку» називається прізвище графа Ледоховського, від якого отримав запрошення генерал, командир корпусу, після полкового огляду (розділ XV). А «довга дорога» – ніщо інше, як центральна міська вулиця Незалежності. На її початку зберігся костел святої Трійці (1813-1817 р.), у якому молився прапорщик Сльозкін – головний герой оповідання Купріна «Свадьба». Старожили пам’ятають згадувану письменником церкву з зеленим дахом поруч з католицьким кладовищем. Парафіальний Покровський храм знищено у 1930-х роках, а от кладовище збереглося (щоправда,занедбане з плином років).
Важко визначити, де на карті сучасного Волочиська розташовувалися яєчні склади (каді), винний погріб Айзена Рубінштейна, двоповерхове приміщенння з рестораном і танцювальним залом… Самі ж казарми Дніпровського полку стояли поруч із залізничним вокзалом (сучасна вулиця Музейна) та при в’їзді у містечко (тепер – мікрорайон Волочиськ-1).
Хоча волинське містечко у творах армійського циклу Купріна є радше збірним образом, проте навіть через століття інтуїтивно впізнаєш крізь строки щось рідне, волочиське.
Залиште Ваш коментар