НАШІ ГЕРОЇ

( 4 Голоси(ів) ) 

Нелегкі часи спіткали нашу країну, щодня невтомно за її свободу і волю борються наші спасителі, українські захисники - молоді хлопці і чоловіки. Доля не готувала їх до такого, ніхто не міг уявити, що на їхньому шляху буде низка таких важких випробувань. Не побоявшись нікого, залишивши удома люблячу родину,  вони стоять на фронті, а ми молимось за них…

Мені вдалось зустрітись  з жителем нашого міста, випускником нашої школи  Веретюком Володимиром, учасником АТО, який  розповів про всі страшні моменти, які він пережив. Цей чоловік закінчив НВК у 2006.  Спершу він навчався у Танчук Марії Іванівни, а згодом, його другою вчителькою була Чорна Ірина Богданівна, яка про Володю сказала так: «Володя Веретюк завжди був справжньою людиною: відкритим, чесним, добрим, трудолюбивим. Таким він і залишився. Випробування, які випали на його долю, не зламали його, а зробили мужнім, витривалим і сміливим…Це справжій чоловік і наш захисник. Крім того, Володя добрий сім’янин і люблячий батько».

 

Після дев’ятого класу Володимир навчався у Волочиському професійно-технічному ліцеї ,  а потім працював на ВМЗ. Як згадує, мобілізували його 18 березня 2014 року, він брав участь у боях. Його частину перекидали з місця на місце, і вони тільки за дорожніми знаками  могли зрозуміти, де знаходяться.  Проїхав майже усю Україну. Важко було, страшно, адже не знаєш що завтра. Зв’язатись з рідними можливості майже не було. Намагався хоча б  раз в день, якщо була можливість, телефонувати люблячій дружині Катерині.

Коли потрапили в Дебальцево, випадково зустрілися з другом дитинства, Андрієм Білінським, теж нашим випускником. Андрій  надзвичайно допомагав їм, коли вони стояли в Дебальцево, бо не вистачало самого необхідного. Друг  привозив бензин на станцію, забезпечував їжею, одягом, спальниками. Володимир був командиром стодвадцятидвохміліметрової гаубешно-самохідної артилерійської установки, яку вони називали «гвоздикою». «Ми були як «рослини» : виснажені, немічні і замучені.  

Згадує дружина Катерина:

- Повернувся Володя 8 березня , зробивши такий несподіваний подарунок. На той час у нас вже була 2-річна дівчинка. Чоловік ніколи не розповідав, де знаходиться, завжди заспокоював і говорив, що все добре. Всю інформацію отримувала з Інтернету та телебачення.

Володимир говорить спокійно, впевнено: «Зараз нарешті я вдома, спершу було важко спати навіть уночі, особливо мої крики, які не давали спокою іншим. Зараз приймаю заспокійливе і більше не лякаю дружину.  У мене був великий стрес, навіть доводилось зустрічатись з лікарем, та від психолога я відмовився».

 Переді мною чоловік, який неодноразово бачив смерть, ховав друзів,пізнав ціну життя. А наприкінці нашої розмови чоловік сказав, що зараз перебуває в режимі очікування:збирається назад в АТО. Його все одно тягне туди, хочеться боротись. Там усе зрозуміло: де ворог і де друг.

Звичайно, було приємно спілкуватись з Володимиром. Багато чого я зрозуміла: яких людей треба цінувати і що насправді важливо у житті.

Війна - це як "цунамі", яке зачіпляє кожного. Болісно дивитись на втомлених,безсилих чоловіків, але водночас хочеться низько вклонитись їм. Зараз на їх обличчі усмішка, а у наших очах гордість…

 Юний журналіст Альохіна Анастасія