Пошук

Статистика

Перегляди статей
780847

ПРОГНОЗ ПОГОДИ

 

Погода в Волочиську

НАШІ ГЕРОЇ

( 14 Голоси(ів) ) 

Минулого року ми вперше зустрілися з Максимом Драгосевичем. Він неохоче йшов на розмову, не хотів згадувати перебування в АТО. Він думав тільки про майбутнє, будував плани на мирне життя. Але не так сталося як гадалося. 17 серпня серце Максима перестало битися. І ми знову згадуємо про нього.

 

 

 Народився 22 квітня 1989 року. Мама, Наталія Володимирівна, була  медсестрою в районній лікарні, у відділенні гінекології. Субота,  увесь медперсонал перебував на суботнику, які тоді були, а коли повернулися з суботника, їхні колежанка вже народила хлопчика Максима, вагою 3кг 800г, з  ямочками та усмішкою на обличчі. Батько, Дмитро Михайлович, працював у Підволочиському АТП майстром по ремонту автобусів, повертався додому пізно, після 22, і тільки тоді молоде подружжя бралося купати свого єдиного синочка. А Масюля  (так називали його батьки) ріс наполегливим та нетерплячим. Своїм голосним криком сповіщав про те, що хоче їсти, а вдень взагалі не любив спати, був дорослим змалечку.

Його бабуся, Драгосевич Наталія Данилівна, колишня вчителька, тому з дитинства любила вчити з онуком вірші. У чотири роки, не вимовляючи букву «р», тараторив вірш про кота Василя,  усі слухачі вмирали зо сміху, а Масюлю це дуже тішило, і він повторював його знову і знову. Ще з дитячого садочку відвідував заняття у музичній школі. Був учасником зразкового ансамблю танцю «Юність Надзбруччя», у якому керівником був Маланчук Федір Григорович.

Ось як він  згадує свого випускника:

-Хлопчик був дуже товариський, його любили усі. Йому усе вдавалося з першого разу, а головне це йому подобалося. Таким він і залишився в дорослому віці.

Крім танців, Максим навчався гри на фортепіано. Батьки  під час випуску з дитячого садочку не стримати гордої посмішки, адже усі діти розказували віршик або загадку, а їхній син, вдягнутий у фрак,  грав на фортепіано.

Навчатися в НВК він прийшов 1 вересня 1994 року до своєї першої вчительки Грицини Тамари Григорівни.

 Тамара Григорівна розповідає, що запам’ятала свого учня слухняним, товариським, веселим хлопчиком і потім сумно додає: « Таких зараз вже нема».

Ось як згадують про нього однокласники.

Сергій Веселов, нині капітан Збройних Сил України,проходить службу у Києві:

-Я навчався з Максимом з першого класу і  пам’ятаю його як позитивну, товариську та щедру людину, завжди був готовий прийти на допомогу . Згадую моменти, як прогулювали уроки в парку, не часто, але бувало, і ще згадую момент,  коли зустрілися у Києві в 2008 році,  коли ще були курсантами: я прикордонник, він міліціонер, разом готувалися до параду на День Незалежності. Йшли по головній вулиці країни,  тільки у різних коробках. Хай земля йому буде пухом. Вічна пам'ять, Максе!

Оскільки часи були важкі після розвалу Радянського Союзу, батьки змушені були зайнятися бізнесом, щоб прогодуватися, вони продавали цитрусові. Вони їхали на базар рано, а синові давали завдання:прибрати в хаті чи на вулиці сміття позгортати. Приїжджають, а друзів повен двір, спочатку Максим організовував прибирання, а потім усіх пригощав апельсинами.

 Максим завжди гордився своїми батьками. Найбільшим  авторитетом для нього був батько, він брав приклад з нього, вони обидва –романтики. Вже дорослим він зізнавався, що впевнений у батькові на 100%.  З мамою були особливі стосунки, він любив ставити її за приклад знайомим дівчатам. А їй постійно повторював, що її люблять усі за щирість і справедливість.

 Після закінчення 8 класу він вступив до Львівського військового ліцею ім. Героїв Крут. Далі навчався в Національному  університеті Міністерства внутрішніх справ та університеті «Україна» на юридичному факультеті. Коли їхав додому на канікули, зажди привозив когось з друзів на гостини.

Перебуваючи на навчанні в Києві, він чотири рази брав участь у військових парадах до Дня Незалежності України. Його матір та друзі завжди стояли в перших рядах і спостерігали за дійством.

24 квітня 2012 року був призваний на строкову службу у війська Національної гвардії України, яку проходив у місті Запоріжжі до 18 квітня 2013 року. Йому неодноразово оголошували подяки за успішне навчання й виховання. На військових полігонах займався  підготовкою солдат.

16 серпня 2014 року (добровольцем) призваний на військову службу по мобілізації у 30 окрему механізовану бригаду. Брав участь в АТО у складі 30 окремої механізованої бригади на посаді командира відділення станкових гранатометів у військовому званні молодший сержант.

Його дуже любили побратими. Він завжди стояв горою за своїх хлопців. Максим був відмінним психологом, вмів настояти на своєму.  Ось один із  таких яскравих прикладів. В останні літні дні Максим відпустив  багатьох хлопців додому, тому що їм потрібно було зібрати дітей до школи. А тут несподіваний сюрприз:їде Президент України. Командир викликав Максима  і наказав повернути усіх в частину. Молодший сержант Драгосевич відмовився, аргументуючи тим, що хлопцям потрібні ці кілька днів побачитися з рідними, обійняти дітей. Командир пригрозив, що позбавить усіх премії( а це було біля 1500гр). Коли усі повернулися, вояк вишикували і повідомили, що усіх позбавляють премії. Тоді вперед вийшов Максим і сказав, що він один винен, а хлопцям гроші потрібні, бо у них діти. Усі стояли,не розходилися навіть після наказу командира, а молодший сержант повідомив, шо ніхто не розійдеться доти, доки не вирішиться питання. Таким чином премії не позбавили нікого. Хоча гроші не були для нього головним у житті. Він міг усе, що мав,  віддати другові на лікування дитини.

З матір’ю на той час склалися особливі стосунки. Телефонуючи їй, він давав трубку товаришам. Які читали їй вірші. Коли хтось їхав у відпустку, Максим передавав матері здоровенні букети троянд. Він умів розвеселити, його любили слухати.

Після демобілізації одружився. З дружиною Альоною мріяли про щасливе життя, дітей, велику дружну родину, власний будинок.

Але серце Максима зупинилося. Під час поховання його командир сказав, що це четвертий його підлеглий, який пішов з життя після повернення додому. Вони пройшли через війну, ховали друзів, бачили кров і сльози. Але війна їх не відпустила.

Кажуть, що Бог завжди забирає кращих. Вічна пам’ять! Слава Героям!

Його однокласниця, Дідич Оксана присвятила йому вірша:

Кажуть,  що у кожної людини своя доля є,

І ми не знаєм, що на нас чекає.

Та раптом гасне зірочка лиш розпочатого життя,

І нам, живим, від болю серце крає…

            Пішов від нас, неначе уві сні,

             так швидко, так раптово,

         що навіть Ангели Твої не дали,

        шансу зберегти, в лиху хвилину врятувати,

              і від біди крильми своїми обійняти…

Наш однокласнику дорогий,

ТИ був веселий, щирий, добрий.

Завжди усміхнений, закоханий в життя,

У цьому суть і ціль була Твого буття.

Людина честі, гідності, Людина свого слова.

Відважний, справедливий, Герой і воїн у АТО.

Наш друг завжди  надійний,

Творив у світі лиш добро…

                             На випускний до нас Ти завітав, як                

                               наречений, в білому костюмі.

                         І було відчуття, що нас не залишав,

                          коли після 9-го пішов навчатися військовим.

Ти завжди слабших захищав,

і дружбу справжню цінував.

Ніхто не знав, що Батьківщину злі часи чекають,

що в мирний час на Сході,

наші воїни ціною власного життя,

нас від терористів захищають.

Мати передала нам звернення: «Наше горе найбільше,вже гіршого нема. Ми вдячні всім,хто сприяв тому, щоб пам'ять про Максимчика нашого вічною була. Всім бажаємо здоров'я, щоб швидше закінчилась війна,настав спокій і мир і всі українці могли щасливо жити і радіти кожному дню.»

Юний журналіст Побережна Ірина